У російській літературі кінця ХХ століття реалізує себе художня парадигма, що відбиває особливості кризових фаз розвитку літератури, риси перехідної культурної доби, інтенції до пошуку нових структуромоделюючих засад, нетрадиційних домінант в інтерпретації людини і світу. Стратегії розвитку літератури в 80-ті і 90-ті роки були різними: від констатації кризової межі, прискореного засвоєння раніше недоступних текстів література перейшла до створення новацій; від деконструкції – до пошуку сталих орієнтирів; від роздрібненості, дискретності, полівекторності пошуків – до “укрупнення”, інтенцій до синтезу. У концепції людини, моделі світу, російській “версії” постмодернізму відбилися типологічні риси перехідної культурної епохи і своєрідність нової ху-дожньої системи, що формується саме зараз. У ній, як і в російській літературі інших перехідних епох, утверджується особистісне начало, ставиться “питання про людину”, у вирішенні якого наприкінці ХХ століття переосмислюються всі традиційні “проекти”, що відбилися у філософських системах і естетичних ідеалах різних стилів. У різних моделях героя в прозі кінця 80-х - 90-х можна виділити ряд загальних специфічних рис, зумовлених фіксацією кризових явищ, “перехідного” стану культури в момент зміни культурних і художніх парадигм. Так, герої перебувають в ситуації втрати орієнтирів соціальної, культурної, національної самоідентифікації (у цьому сенсі ім’я героя роману В.Пелевіна – Петро Порожнеча – має знакове значення, як і самовизначення героя роману Ю.Козлова “Прохач”: “ніхто”, “нульовий”; або ж анонімність персонажів прози В.Тучкова). Відбувається конструювання нових моделей самоідентифікації, часто з орієнтацією на найдавніші архетипи: людини, котра пережила кінець світу, нового Адама (романи В.Пелевіна, М.Бутова, М.Паніна, І.Тарасевича), Іова (“Стара дівчинка” В.Шарова), Атланта (романи Ю.Козлова), кентавра (“Селище кентаврів” А.Кіма), Андрогіна (“Стіна” А.Кіма), юродивого і праведника, котрий рятує грішний божевільний світ (“Дурочка” С.Василенко). Орієнтирами, часто іронічно осмисленими і усіченими, виступають і герої російської літератури ХІХ століття, особливо “зайві люди”, Печорін (романи В.Маканіна, М.Паніна) і Обломов (“Прохач” Ю.Козлова, “Задумав я втечу...” Ю.Полякова); Раскольніков (“Андеґраунд, або Герой нашого часу” В.Маканіна, “Ланцюгове щеня” О.Бородині тощо). Обігруються “корчагінський” і “маресьєвський” міфи, а також образи Штірліца і Венічки, використовується і “перелицьований” революційний міф – біле офіцерство, аристократія в підпіллі у “хама”-переможця в особі “нового росіянина”. Великий масив орієнтирів і їхня концептуальна несумісність і свідчать саме про ціннісну “переакцентацію”, спричинену нестійкістю колишніх ієрархій, про притаманний кризовій добі спосіб утвердження нової концепції людини через заперечення колишніх орієнтирів, моделей чи їх комбінацій (так, герой роману М.Паніна – це і Робінзон Крузо, і Печорін, і Штірліц, і новий Венічка, котрий тепер юродствує, і “комаха” Ф.Кафки водночас). І в той же час у 90-ті роки спостерігається тенденція до синтезу і виділення домінант (наприклад, той самий герой М.Паніна – це, насамперед, людина, що пережила кінець світу і знайшла себе). Сформованою тенденцією видається актуалізація теми стосунків людини й Абсолюту. Вона проявляється по-різному, наприклад, очевидним постає відрод- ження традиції російської духовної літератури (повісті Г.Ільїнської “Соловки” і “Пінега”, біографічні романи А.Ніжного “Плач за Веніаміном”, “Князь Ухтомський. Єпископ Андрій. Історія загибелі”). Окрім того, у прозі 80-90-х відбувається перевертання центру і периферії: суто приземлені феномени, соціальні явища найчастіше переводяться в метафізичний план (типовий приклад – онтологізація побуту в прозі “нової хвилі”). Актуалізуються й шукання Абсолюту людиною, яка гостро переживає свою богооблишеність, самотність, одинокість у ворожому світі. Центральним стає мотив трансцендування, виходу за власні кордони. У вирішенні проблеми зв’язку з Абсолютом часто фіксується момент зміни орієнтирів. Так, герої, котрі розчарувалися в ідеях розуму, прогресу, соціуму, які претен- дували посісти місце Абсолюту, стикаються з порожнечею, що утворилася на духовній вертикалі (“вічність” вмерла” – знакова формула з “Generation П” В.Пелевіна). Досліджується й нова ситуація, в якій на роль Абсолюту претендують гроші, втім, їм відведено роль “провокатора”, аби продемонструвати справжню шкалу цінностей (“День грошей” А.Слаповського, “Дарунок слова” Ергалі Гера, “Смерть приходить через Інтернет” В.Тучкова). Типовим стає й обігрування ситуації “смерті Бога”, причому як антиніцшеанське її прочитання (“Чапаєв і Порожнеча” В.Пелевіна), так і реалізація моделі сучасної безбожної надлюдини (“Ланцюгове щеня” О.Бородині). При цьому в 90-ті роки стверджується тенденція до відновлення духовної вертикалі. У більшості моделей фіксуються перехідність, зрушення, парадоксальна контамінація протилежних модусів. Акцентуються поєднання власне людського і тваринного начал (“The night souper” Е.Лимонова, “Селище кентаврів” А.Кіма, “Життєпис Тхора” П.Алешковського, “Психоз” В.Тучкова), людського і демоніч- ного, потрактовуваного досить широко, синтезу елементів високих цивілізацій і брутальності земної “природи” (“Тавро Кассандри” Ч.Айтматова); низького фізичного, навіть виродливого, патологічного та водночас високого духовного планів, що змушує задуматися про те, що ж “замислив” Бог про людину, яке “послання” дав, щоб допомогти кожному зрозуміти ближнього (“Людина-мова” А.Корольова). В більшості творів простежується інтенція до “збирання” особистості на основі актуалізації буттєвих начал, як це спостерігалося й у літературі межі ХІХ - ХХ століть. Акцентування нетрадиційних станів людської свідомості взагалі типове для прози аналізованого періоду. Зокрема, в ній поширені: характерні для шизофренії роздвоєння особистості, котра резонує з божевіллям світу (романи В.Пелевіна), напластування рівнобіжних світів (“Школа для дурнів” Саші Соколова), моменти хворобливих “прозрінь” власного духу і тіла. Яскравою особливістю, що фіксує кризовий стан культури, є підвищена увага письменників до переходу меж зовнішнього і внутрішнього світів, до руйнації кордонів між різними внутрішніми світами. У багатьох творах 80-90-х акцентується на маргінальності героїв: як соці-альній, так і психологічній. Маргінальні явища перенесено у центр. Можна виділити дві провідні стратегії пошуків нової концепції людини. Перша – це прагнення до синтезу і цілісності. Вона прийшла на зміну декон- струкції, що домінувала у 70-ті – на початку 80-х років. Друга стратегія пов’язана з підвищенням екзистенціального і духовного статусу людини. Уяскравлена міфоцентричність “вписує” російську літературу кінця ХХ сторіччя в контекст перехідних культурних епох. Про це ж свідчить актуалізація есхатологічного міфу. Широке звернення до нього може розглядатися як один із засобів подолання кризи, оскільки модель цього міфу протистоїть “хаосові” (одному зі знакових і центральних понять у модерністському і постмодерних уявленнях про світ). Він додає історії в цілому і кризовій сучасності зокрема змісту й трансцендентальності. У російській літературі в кризові періоди есхатологічний міф завжди був базовою матрицею ідеологічних міфів, що надбудовуються на ньому як вторинні системи. Перекликання перехідних епох вбачається і в тому, що в прозі 80-90-х років реалізуються деякі сформовані в середньовічній літературі й актуалізовані на кризових зламах розвитку суспільства витлумачення російської історії. Наприк- лад, “теорія страт Господніх”, художньо інтерпретована в літописах, “Слові про загибель Російської землі”, “Житії протопопа Авакума” тощо. Цю прадавню модель актуалізовано в прозі Ф.Горенштейна (“Псалом”), Г.Попова (“Острів прокажених”), О.Павлова (“Кінець століття: Соборна розповідь”), А.Корольова (“Голова Гоголя”). При цьому, також, відповідно до давніх міфологічних моделей, покарання грішної землі описано як неостаточне. Пробачення здобувається в каятті (один із центральних мотивів у літературі і кінематографі 80-х) і заступництві праведника (ідентична модель реалізована у сучасних православних ле-гендах, що доводять дослідження Є.Левкієвської). У міфологічній інфраструктурі російської прози 80-90-х років мономіфом можна визнати есхатологічний. Решта актуалізованих моделей – божества, що вмирає і воскресає, вічного повернення – виявляє тенденцію до синтезу з ним. Російський постмодернізм характеризується яскраво вираженою специфікою, розбіжностями з західними зразками на багатьох рівнях: в інтенціях розвитку (прагнення до цілісності), стратегії (відмова від децентрації й тотальної іронії, гри без мети), зв’язках із традицією (повернення до модерністських принципів), трактуваннях людини і світу (модифікації “західних” зразків героя, домінування моделі “юродивого”, повернення до модерністського міфу про творця і типу міфологізації). Поставлене дослідниками питання про типологічні риси постмодернізму в східнослов’янських літературах (“східна” модифікація, за І.Скоропановою, “східноєвропейська модель”, “слов’янський варіант” за О.Веретюк) можна вважати недостатньо дослідженим. Зіставлення ж низки російських і українських текстів 90-х років у реферованій праці дає підстави для виділення загальних рис, обумовлених, по-перше, спільністю кардинальних позицій (розбіжності з соцреалізмом, у рамках якого в специфічному вигляді вже було деконструйовано багато модерністських принципів), по-друге, ідентичним історичним і культурним контекстом, пошуками виходу з реальної найгострішої кризи, процесами національного самовизначення; по-третє, наявністю загальних художніх орієнтирів, у тому числі й серед російських класичних постмодерних текстів (романів М.Булгакова, В.Набокова, Вен.Єрофєєва, в яких уже були задані параметри “східної” модифікації). Серед загальних особливостей зазначені: відмова письменників від децентрації як послідовної стратегії; зміна ставлення до екзотичного матеріалу, в тому числі й історичного, який широко використовується в західноєвропейських і американській літературах. Російські письменники роблять вибір на користь сучасності. В українських текстах, які більш широко залучають і використовують такий матеріал, він підпорядкований вирішенню проблем національного самовизначення; прийняття на себе певної функції в сучасній літературі: російська й українська постмодерна література порушує найболючіші проблеми в найрадикальнішій формі з використанням епатажу (“ображає” читача, і такою є реакція на тексти Д.Галковського, В.Сорокіна, О.Забужко, Ю.Андруховича та ін.). Існування національних культурних констант або результативність національного самовизначення доводяться апофатичним шляхом. Таким чином, постмодерна література відіграє роль “інтелектуального провокатора” і, за словами героїні роману О.Забужко, бере на себе функції “національної терапії”. Російська й українська постмодерна проза виявляє підвищену увагу до проблеми специфіки культур (ця сама особливість у нетрадиційній інтерпретації – взаємовіддзеркалення національних традицій, розходження і схрещення їхніх кодів – характеризує і “Хозарський словник” М.Павича). Особливості її вирішення полягають, по-перше, у пошуках етнокультурних констант, що збереглися в умовах кризи, по-друге, у дослідженні специфіки національної культури в контексті європейському, “західному” (“Перверзія” Ю.Андруховича, “П’ять річок життя” Вік.Єрофєєва, “Останнє літо на Волзі” Ф.Горенштейна, “Слов’янський акцент” М.Палей) і “східному” (“Чапаєв і Порожнеча” В.Пелевіна, “Знак звіра” Б.Єкимова, проза Ю.Мамлєєва, А.Кіма тощо). Наприкінці 90-х спостерігається відхід від застарілої опозиції “радянський (колоніальний)” – “пострадянський” (вона характерна для середини 80-х - почат- ку 90-х і обумовила визначену дослідниками притаманну саме російському постмодернізмові граничну політизованість) до нових координат: Росія, Україна серед народів, інших культур. При цьому суттєво переосмислюється опозиція “центр” – “периферія” як у межах антиімперських ідей, так і при описанні гло- бальної культурної кризи. У російській і українській постмодерній прозі активно використовується есхатологічний міф при специфічному його прочитанні в кожній із літератур. Характерно те, що в 90-ті роки закцентовано не апокаліптичні мотиви, не загибель, а загальний порятунок . Серед суттєвих відмінностей російських і українських постмодерних текстів варто назвати послідовну орієнтацію українських на західноєвропейські зразки (зокрема, готичний роман), на традиції національного бароко, особливо щодо потрактувань героя (мандрованого філософа, лицаря, чия енергія, соціальна активність і способи самореалізації протиставлені моделям, що домінують у російській літературі, зокрема, пасивному споглядальнику і юродивому). Таким чином, російські й українські постмодерні тексти мають інтенцію до синтезу й пошуку центруючих ідей, котрі допомогли б подолати культурну кризу. В їх межах завершується деконструкція як соцреалістичного дискурсу, так і “старих” міфів про Європу, переосмислюються “центр” і “периферія”, ставляться загальні для розвитку культур ХХ століття проблеми. Художньо осмислюється і стимулюється процес оформлення нового національного міфу за матрицею есхатологічного з акцентацією на відродженні, новому творінні. У моделі особистості домінує архетип пошуку істини як повернення до себе. Очевидна тенденція до виявлення констант національної культури, що залишилися на аксіологічній шкалі, яку поновлено у “східнослов’янській” версії постмодернізму. Складається враження, що тексти даної версії утворюють не гігантську Вавілонську бібліотеку, в якій заблукала людина (якщо скористатися метафорою Борхеса, котра описує культурну кризу постмодерної доби), а відбудовують зруйновану духовну вертикаль (закцентований Абсолют: Небесний глядач і Режисер в Андруховича, Господь Бог і манірний Хаос в Є.Попова, трансцендування у Пелевіна тощо) і задають параметри нової структури культури, що виникне у пост-постмодерну добу. |
