У "Висновках" засвідчено, що російська література останнього десятиліття XX і початку XXI століть віддзеркалила кризу постмодерністського світосприйняття. З'явилася низка прозових, драматургічних та поетичних текстів, у яких постмодерністський семантичний код, принципи моделювання картини світу, створення образів використовуються, але тим часом не абсолютизуються, "нейтралізуються" іншими принципами, модифікуються.
У вивченні російського постмодернізму намітилися чотири підходи, що співіснують у часі, хоча й мають свої періоди особливої актуалізації. Це найбільш поширене з кінця 80-х років описання синхронного зрізу та окремішніх явищ у постстуктуралістському ключі; науково перспективний у 90-ті рр. історико-літературний підхід, базований на вивченні динаміки постмодернізму у категоріях історичної поетики; актуальний на зламі століть філософсько-культурологічний підхід, зосереджений здебільшого на контексті; зрештою, надто впливовий з кінця 80-х, але зараз дещо переорієнтований соціолітературний підхід.
Вивчення "пізнього" російського літературного постмодернізму лише розпочинається (праці В. Куріцина, М. Берга, М. Ліповецького, М. Епштейна, Г. Мережинської, Л. Шевченко, В. Гусєва, О. Калашнікової). Його повноцінна дослідницька рецепція можлива лише за умов вивчення широкого текстового масиву із застосуванням набутків усіх актуальних підходів. "Пізні" російські постмодерністські тексти вирізняються конкретними особливостями, з-поміж яких: постановка специфічної проблематики, модифікації постмодерністського семантичного коду, що пов'язано з інакшою, у порівнянні з раннім постмодернізмом, картиною світу; модифікації оповідних стратегій, поєднання постмодерністських принципів з іншими, контрастними за функціями. Домінують теми пошуків особистісної і національної, культурної ідентичності, властиві "пізньому" постмодернізму, а також актуалізовано екзистенціальний аспект осмислення долі та буття, котрий сприяє зміцненню особистісного начала на противагу постмодерністській "смерті суб'єкта". Художня реалізація даних тем забезпечує ідейну цілісність творів, структурує картину світу (що реалізується у системі символів та мотивів), відбиває вектор на пошуки цілісності, гармонії та актуалізує опозиції ("хаос" / "гармонія", "справжнє" / "удаване", суперечності національної ментальності у романах Д. Галковського, Є. Попова, п'єсі О. Михайлової, а також опозиції "людина" / "соціум"; "реальність" / "ідеологічний міф"; "реальність" / "вигадка", "сон", "ймовірний світ" у "нових драмах" О. Богаєва та О. Михайлової). Художня реалізація названих тем відбувається з використанням принципів постмодерністського письма, але при цьому їх врівноважено іншими, дискредитовано ("Безкінечний тупик"), іронічно обіграно ("Майстер Хаос" та "Справжня історія "зелених музикантів"), в усіх творах поєднано з принципами реалізму, модернізму, а інколи навіть сентименталізму ("Майстер Хаос", "Російська народна пошта"). До актуалізованих постмодерністських стильових особливостей можна віднести: зображення світу як тексту (конкретно – власне тексту російської літератури та внутрішнього світу героя, змодельованого нею; ідеологічних міфів та масової свідомості епохи тоталітаризму та соціальних змін 80-90-х); моделювання дискретного та розщепленого світу; використання з цією метою постмодерністських оповідних стратегій "інформаційного шуму", дублікації, деконструктивного "кружляння" думки; гра з читачем та численні інтелектуальні провокації, у тому числі й засновані на множинності інтерпретацій; інтертекстуальність; семантика ймовірних світів. Названі принципи урівноважено протилежними: реалістичним зображенням подій історії та сучасності, культурного життя; властивою модернізмові загостреною суб'єктивністю, вияскравленням особистісного начала; модерністською за духом міфотворчістю, що протидіє постмодерністській деміфологізації (російської літератури, її знакових постатей, радянських та пострадянських ідеологічних міфів): так, актуалізується модерністський міф про творця (романи Д. Галковського, Є. Попова), зберігається опозиція "космос", "гармонія" / "хаос". У досліджуваних текстах поряд із характерною для постмодернізму дискредитацією глобальних ідей, у тому числі "світостворювальних" проектів XX століття, спостерігається нехарактерна для постмодернізму, але властива іншим системам, у тому числі й модернізму, актуалізація ідеї Абсолюта (романи Д. Галковського, Є. Попова). Яскраво проявлені деякі стратегії авангарду, зокрема посилення парадигмальної складової, ідеологічності, що вже було відмічено дослідниками стосовно текстів В.Пєлєвіна, але, як показано у роботі, притаманне й драматургії "покоління 90-х".
У всіх творах використано постмодерністський семантичний код, утім, він не є самовизначальним, його знаки перебувають у щільній взаємодії з іншими, наприклад, із символами, котрі художньо втілюють константи національної культури, традиційні міфологічні опозиції, оформлення ідеї гармонії, цілісності, орієнтирів самоідентифікації. Кожен із письменників використовує знаки "хаос", "лабіринт". Знаки постмодерністського коду модифікуються, їх перекодовано з урахуванням національних традицій, тобто до них знайдено образні аналогії. Окрім того, їх значення змінюється в системі символів та мотивів творів, а також іронічно обіграється ("Майстер Хаос"). Постмодерністський семантичний код відтискується образними втіленнями констант національної культури (дане явище споріднює романи Д. Галковського та Є. Попова з романом "Кись" Т. Толстої), а також символами, що уособлюють ідеї гармонії, єдності, оформленості ("Безкінечний тупик"), есхатологічного "виходу" з оптимістичним (новий космос у "Майстрі Хаосі" Є. Попова) або трагічним ("Російський сон" О. Михайлової) завершенням випробувань. На противагу постмодерністським естетичним настановам картина світу в проаналізованих текстах виявляє інтенції до цілісності, про що свідчать символи та мотиви, якими оформлено ідеї єдності й гармонії. На рівні оповідних стратегій та композиції романи Д. Галковського й Є. Попова змодельовані як децентровані, тобто як лабіринт або ризома, але на ідейному рівні вони ієрархічні. Це також можна вважати ознакою пізнього постмодернізму, який не абсолютизує децентрацію. Спільними рисами романів Д. Галковського та Є. Попова, що визначають їх як "пізні" постмодерністські тексти, можна вважати: розв'язання проблем ідентичності, зорієнтованість на константи національної культури, літературоцентричність, розвиток стратегії юродства в якості засобу доведення істини від навпаки. До відмінностей, що накреслюють векторність розвитку, можна віднести посилення оптимістичного пафосу, обігравання постмодерністських моделей героя та самої форми гіпертексту (романи Є. Попова), у драмах 90-х – поновлення у правах модифікованого катарсису, обмеження всюдисущої постмодерністської іронії, зростання гуманістичного і трагічного пафосу, посилення прагматики.
У творах російського літературного постмодернізму межі ХХ-ХХТ століть є низка спільних рис. Постмодерністські принципи використовуються для досягнення цілей, що виходять за межі власне постмодерністських уявлень про світ і людину. Спостерігається й певна векторність розвитку, а також нарощування й розповсюдження окреслених тенденцій.
|
