У висновках узагальнено результати роботи: 1. Мемуаристика 1990-2000-х років має власні оригінальні особливості, що відрізняють її від творів попереднього етапу. Художніми орієнтирами письменників є мемуарно-автобіографічна проза Срібного віку, класичні автобіографічні тексти та сімейні хроніки ХІХ століття. Спостерігаються типологічні збіги з мемуаристикою російського зарубіжжя «першої» хвилі на рівні тематики втраченої та повернутої Росії, ціннісних орієнтирів, актуалізації типу героя-блукальця, уваги до свого «коріння». Твори вказаного вище періоду об’єднують увесь спектр традицій російської мемуаристики. Стійкою тенденцією є структурування творів на основі жанрового синтезу. Мемуарно-автобіографічні тексти досліджуваної епохи поновили зв’язки з сімейною хронікою, ідилією, характерні для праць ХІХ століття та текстів російської еміграції, проте зруйновані в літературі метрополії. Ідилія постає модифікованою, іронічно переосмисленою. Сімейна хроніка включає елементи роману виховання (текст О.Чудакова), художньої «генеалогії», пошуку «коріння», власної ідентичності, характерні для сучасної постмодерністської літератури в цілому («Суоми» С.Юрьєнєна). Сімя стає аспектом вивчення глобальних історичних катаклізмів ХХ століття. 2. Звернення до принципів метапрози – ознака всіх проаналізованих творів, що свідчить про літературоцентричність мемуаристики 1990-2000-х років і впровадження принципів модерністської та постмодерністської поетик. Специфіка метапрозаїчності обстеженої літератури полягає у виділенні особливої проблематики: описі самовідчуття письменника-маргінала (текст А.Наймана), осягненні універсальності творчості та її іманентності усім людям, відтворенні типів творчої поведінки (текст В.Попова), художньому вивченні творчого процесу. 3. Використання елементів сповіді та проповіді свідчить про актуалізацію більш давньої традиції. Найбільш яскраво на рівні структурних жанрових принципів цей показник виявив себе у творі А.Наймана, проте аналіз продемонстрував прагнення всіх письменників до відновлення духовного начала, до того ж як православного (тексти О.Чудакова й А.Наймана), буддистського (в «Суоми» С.Юрьєнєна) так і пантеїстичного («Горящий рукав» В.Попова), що вказує на розвиток єдиної тенденції в літературі на межі ХХ – ХХІ століття. 4. Синтез відбувається на рівні жанрових форм мемуаристики. Більшість творів поєднує елементи трьох із них: автобіографії, спогадів та літературного портрету. Цілісність творів досягається виділенням у них масштабних проблем, що презентуються різноманітними жанровими формами в декількох напрямках. Варто назвати проблему покоління, культурної спадкоємності, характерних для епохи типів творчої поведінки, стосунків мистецтва і життя, віри та мистецтва, життєтворчості, що зближує твори з художнім досвідом літератури Срібного віку. Нами запропоновано типологію творчих особистостей (тексти В.Попова, А.Наймана), яка враховує як вічні орієнтири (моцартіанський, сальєричний, сковородинський тощо), так і сформовані сучасністю, пов’язані з темою покоління. 5. Серед типових різновидів жанрових форм домінують актуалізовані в літературі Срібного віку та перших десятиліть ХХ століття автобіографії двох видів – ті, що описують універсум суб’єктивної свідомості, і у яких відтворюється «шлях до літератури», а також художня «генеалогія» та «портрет покоління». Письменники творчо переосмислюють традиції творів, до яких уходять названі різновиди, особливо автобіографії, автобіографічні повісті та романи О.Бєлого, І.Буніна, В.Набокова, О.Мандельштама, Б.Пастернака, Ю.Олєши, В.Катаєва, пропонуючи власні інтерпретації суб’єктивного універсуму, свої концепції креативності та творчої поведінки в цілому. 6. У всіх текстах виявлено загальний шар символів та мотивів, що свідчать про створення подібної картини світу та використання єдиного принципу міфологізації. Серед провідних мотивів у романах наводяться: «метаморфози», «називання», тобто творчість, наділення іменем, магія слова, а також «спадок». Спадок скрізь виступає культурним досвідом (на противагу вабливій боротьбі за матеріальні блага, що створює інтригу в мемуаристиці С.Юрьєнєна та О.Чудакова). 7. У творах 1990-2000-х років сформувався новий тип героя, зорієнтований не на християнський архетип борця і страдника, який проходить хресний шлях (як у творах попереднього періоду – 1970-х – початку 1990-х років, у мемуарно-автобіографічній прозі О.Волкова, О.Солженіцина, Л.Чуковської, Л.Разгона, Є.Керсновської та ін.), а на різноманітні моделі: Одіссея, який блукає, а потім повертається до рідної домівки (роботи С.Юрьєнєна, О.Чудакова), моцартіанський тип художника («Горящий рукав» В.Попова), Адама, який дає «багатослівне ім’я» минулому, наверненого та посвяченого, письменника-маргінала (текст А.Наймана) учня, достойного спадкоємця духовних традицій дідів («Ложится мгла на старые ступени» О.Чудакова). Новим є також опис світосприйняття та творчої поведінки письменника в епоху «відлиги», «застою» та соціальних потрясінь 1990-х (романи А.Наймана, В.Попова); особистості, яка зберігає духовні цінності в умовах їх руйнування (твори О.Чудакова, А.Наймана, В.Попова), творця, який зазнає деформувального впливу ідеологічної системи в часи застою (спогади А.Наймана), людини постмодерністської доби, яка шукає власну національну та культурну ідентичність. Досліджувані твори позначені тенденцію до стильового синтезу реалізму, модернізму та постмодернізму. |
