Дослідження документальної прози 1917-1920 років, яке здійснене у пропонованій роботі, дозволило окреслити коло основних проблем цього великого пласту російської літератури ХХ століття. Обравши головним об’єктом дослідження книгу статей «Несвоевременные мысли» О.М. Горького, книгу щоденників «Окаянные дни» І.О. Буніна та «Письма к Луначарскому» В.Г. Короленка, ми зробили спробу визначити й проаналізувати загальні закономірності та особливості образного засвоєння питань, які хвилювали цих письменників в переломну для Росії та України епоху – революція, більшовизм, російський народ та інтелігенція. Цілісний аналіз зазначених творів дав можливість розкрити суть гуманістичного пафосу та антибільшовицької спрямованості документалістики періоду, розглянути риси її поетики. Проблематика документальної прози 1917-1920 років: революція, більшовизм, російський народ та інтелігенція.
Позиції, які зайняли О.М. Горький, І.О. Бунін, В.Г. Короленко у роки революції, показові для характеристики сприйняття політичних подій у письменницькому середовищі. Лютневу революцію Горький, Бунін, Короленко, як і вся прогресивна частина російського суспільства, зустріли із захопленням, сподіваючись, що демократичні перетворення виведуть країну з кризової ситуації. Письменники давно усвідомлювали необхідність змін. Горький гаряче вірив в ідеали соціалізму. Бунін також підтримував саму ідею революції, вважаючи, що новий устрій сприятиме розквіту російської держави, поверне йому колишню міць та силу, але, в той же час, побоювався, що революція може обернутися катастрофою. Короленко пов’язував з революцією надії на свободу та досягнення соціальної справедливості. Більшовицький переворот викликав у представників творчої інтелігенції переважно протилежну реакцію – ворожість, протест проти дій нової влади та жах перед хвилею насилля, яке заполонило Росію. Фіксуючи в документальних творах революційну реальність, висловлюючи в них власну думку про те, що відбувалося з країною й народом, російські письменники керувались саме такими настроями. Автори «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней», «Писем к Луначарскому» яскраво демонструють цю тенденцію. Вони збігаються у думці про передчасність соціалістичної революції, але розходяться у мотивуваннях цього постулату. Горький упевнений, що російське селянство ще не готове до переходу в нову суспільну формацію, що, отримавши владу, цей прошарок населення Росії, темний і анархічний, може підкорити собі освічений пролетаріат та інтелігенцію. Короленко наводить логічні й науково обґрунтовані докази політичної та економічної нерозвиненості країни, яка ще не дозріла для соціалізму. Бунін зневірюється у революційних ідеях й, визнаючи необхідність демократизації країни, мріє про повернення Росії до дворянського типу державності. У «Несвоевременных мыслях», «Окаянных днях» та «Письмах к Луначарскому» передається обурення авторів антидемократичною політикою радянської влади. Письменники не можуть примиритися з фактами розпуску Установчих зборів, закриття опозиційних газет та журналів. Горький відкрито протестує проти замахів більшовиків на головні здобутки лютневої революції, закликає ленінців бути більш толерантними до інших партій та всіх по-іншому мислячих. Буніна пригнічує відсутність свободи слова, неможливість здобути правдиву інформацію з радянської преси. Короленко прямо звинувачує уряд Леніна в убивстві вільної преси та з гіркою іронією говорить про псевдонародну сутність більшовизму, який знищив рівноправність думок. Головна причина, чому російська письменницька еліта не прийняла жовтневої революції, – атмосфера тотального насилля, яка запанувала в Росії з приходом більшовиків. У творах документальної прози («Несвоевременные мысли», «Окаянные дни» та «Письма к Луначарскому» – не виключення) теза про неприпустимість застосування насилля на шляху до правової держави проходить червоною стрічкою. Горький та Бунін малюють жахливі у своїй буденності картини кровопролиття – пограбування, самосуди, погроми, вбивства стали прикметою революційного часу. Короленко оповідає про численні розстріли, яким піддаються невинні люди, незалежно від їх політичних уподобань, соціального статусу та віку. Письменники збігаються у переконанні: щасливе майбутнє неможливо побудувати на крові. Проте в їх конкретних поглядах на цю проблему є свої нюанси. Горький заперечує необґрунтоване насилля, але допускає: під час запеклого опору колишніх правлячих класів пролетаріат вимушений уживати силу як засіб самозахисту. Буніна обурює насилля по відношенню до будь-якої людини. Однак він відверто упереджений у питанні терору різного «кольору» – якщо насилля «червоних» він не може виправдати, то «білий» терор трактується ним як відповідь більшовикам на те, що вони зробили з Росією та її народом. Короленко теоретично солідарний з Горьким – визнає справедливість вимушеного насилля, яке спрямоване проти пригноблювачів, але на практиці не може змиритися з кров’ю. Критика більшовизму, яка проходить сторінками «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней» та «Писем к Луначарскому», не обмежується обвинуваченнями нової влади у розпалюванні насилля та антидемократизмі – деяка увага приділяється дослідженню такої характеристики більшовизму, як сліпе дотримання догми соціалістичного вчення. Бунін, на відміну від Короленка та Горького, не зупиняється на аналізі цієї проблеми окремо, а торкається її мимохідь. У роздумах про причини розпаду економіки та ставлення радянського уряду й народу до дворян та інтелігенції він називає більшовиків «полоненими ідеї». Автор «Несвоевременных мыслей» намагається переконати комуністів у тому, що їх «робота» із знищення усіх атрибутів старого устрою безглузда, адже на пустому місці нічого не збудуєш. Короленко у «Письмах к Луначарскому» детально розглядає економічну політику більшовиків, співвідносить її з положеннями теорії Маркса та доходить висновку про те, що радянська влада діє всупереч цьому вченню. У дореволюційній Росії, на думку письменника, ще не сформувався капіталізм, і, руйнуючи його зачатки, Ленін та його соратники зменшують можливість переходу до соціалістичного типу господарювання. Антибуржуазна діяльність більшовиків (відміна приватної власності, руйнування промислового виробництва, експропріації) свідчить про повне нерозуміння ними економічної ситуації. Роздуми про характер та долю російського народу, оцінки його участі у подіях 1917-1920-го років, аналіз проблеми взаємовідносин народу й інтелігенції займають доволі значне місце у документалістиці революційної доби. Твори О.М. Горького, І.О. Буніна та В.Г. Короленка яскраво демонструють цю тематичну особливість. «Окаянные дни» та «Несвоевременные мысли» об’єднує відверто критичний погляд на російський характер. Автори книг, досліджуючи душу російської людини, виділяють у ній дві сторони. Названі по-різному, вони мають один зміст: у Горького – «східна» і «західна», «слов’янська», у Буніна – «азіатська» і «великоруська». «Схід», «Азію» письменники оголошують джерелом усіх негативних рис народу, зокрема, ліні, «вічної нудьги», надії на «а може», темноти, а головне – схильності до анархізму. Стихійність російського народу обернулась у роки революції небаченим до того вибухом насилля. Як Буніна, так і Горького обурюють та викликають жах визволені революцією низькі інстинкти народних мас. Обидва висловлюють думку про те, що радянська влада сприяє кровопролиттю та злочинності. Загальне озлоблення як сумна прикмета часу відтворене авторами «Несвоевременных мыслей» та «Окаянных дней» у досить численних вуличних замальовках. Письменники намагаються розібратися у причинах жорстокості народу та доходять висновку про несправедливість соціального устрою царської Росії. Переважно негативний образ російського народу, який постає зі сторінок цих творів, пояснюється, як не парадоксально, патріотичними почуттями авторів. Горький вказує на недоліки (серед яких, окрім названих, виділяє тяжіння до власності та націоналізм), щоб народ замислився, усвідомив їх та почав з ними боротися. Крізь бунінські філіппіки на адресу революційного народу проступає почуття глибокої скорботи письменника за втраченою духовністю, красою та порядком минулого, занепокоєння майбутнім Росії. На відміну від Буніна і Горького, Короленко стриманий у критиці характеру росіян. У «Письмах к Луначарскому» він також виокремлює азіатські риси російського народу: неорганізованість, темноту, «очікування всього водночас», відсутність поваги до чужої власності. Усі названі якості засвідчують, за переконанням письменника, неготовність росіян до соціалістичних перетворень. Услід за автором «Несвоевременных мыслей» Короленко наполягає на необхідності підвищення моральної культури російської людини. Документалістика революційної пори відображує роздуми письменників над проблемою відносин народу та інтелігенції. У «Несвоевременных мыслях» Горький констатує наявність величезної прірви між цими прошарками російського суспільства. Бунін в «Окаянных днях» також підкреслює становий розрив, який існував в інтелігентських колах початку століття. Короленко піднімає питання російської інтелігенції у контексті роздумів про природу максималізму більшовиків – він упевнений, що життя демократа до революції (у засланні, в еміграції, у підпіллі), позбавлене зв’язків з дійсністю та народом, стало фундаментом неправильних уявлень про шляхи розвитку російської держави. Образ російської інтелігенції у щоденнику Буніна та статтях Горького не вичерпується тільки однією рисою. «Окаянные дни» малюють цілісну, хоча й відверто суб’єктивну, картину діяльності письменницької інтелігенції у 1918-1919 роках. Буніна обурює дурість та словоблуддя молодих літераторів і метрів російської словесності, які стали на бік більшовиків. Описи літературних вечорів, засідань гуртків, які функціонували в Москві та Одесі революційних років, проникнуті злою авторською іронією – Бунін вважає гидким бажання пристосуватися до бульварних смаків натовпу, яке демонструють письменники на цих зборах. Ненависть до більшовиків заважає йому неупереджено поцінувати творчість видатних російських письменників, які підтримали радянську владу – О. Блока, В. Брюсова, В. Маяковського, М. Горького. Важливою ланкою горьківської концепції культури є трудова інтелігенція. Письменник упевнений, що створити державу з високим рівнем культури здатна освічена частина робочого класу, щоправда, допомогти їй у цій справі повинна стара гвардія інтелігентів. У багатьох статтях Горького, які було написано у період між двома революціями, російська інтелігенція стає об’єктом авторської критики через егоїзм та небажання співпрацювати з народом. Після Жовтня роздуми Горького про інтелігенцію набувають іншого характеру – тепер письменник, обурений катувальною практикою радянської влади, намагається захистити освічений прошарок російського суспільства від необґрунтованих переслідувань. Не приймаючи крайнощів революційного часу, автори «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней», «Писем к Луначарскому» по-різному бачать майбутнє Росії. Скептик Бунін доходить висновку про неминучість загибелі країни. Оптиміст Горький, навпаки, поступово переконується у позитивному для країни та її народу значенні революційних перетворень й вірить у розквіт радянської держави. Короленко, який тверезо дивився на речі, намагається бути об’єктивним, єдиний шлях врятування Росії він вбачає у відмові більшовиків від насильницьких методів в політиці, економіці та культурі, що, на його думку, навряд чи можливо через їх догматизм й величезну шкоду, завдану ними країні та народові. 2. Антибільшовицька спрямованість документальної прози 1917-1920 років. Практично усі видатні російські письменники початку ХХ сторіччя виступали на сторінках творів документальних жанрів критиками політики радянського уряду. Аналіз антибільшовицьких настроїв О.М. Горького, І.О. Буніна та В.Г. Короленка продемонстрував неоднорідність висновків письменників про сутність більшовизму. Для автора «Несвоевременных мыслей» більшовики були уособленням російської стихії, зарядженої прагненням до руйнування та запереченням культури. Властиві вершителям революції риси (аморальність, хамство, потяг до насилля) приводять автора «Окаянных дней» до думки про їх «природжену злочинність». Автор «Писем к Луначарскому» визнає ленінців справжнім відбиттям минулого країни – вони ставляться до народу, як і царський уряд, не піклуючись про його благо, та придушують демократичні свободи. Висновки Горького і Буніна відверто суб’єктивні та пояснюються їх особистими почуттями – неприязню до російського селянства (у Горького) та ненавистю до більшовиків як людей, які знищили красу й порядок минулих часів (у Буніна). Короленківська теза про внутрішню сутність радянської влади видається нам найбільш об’єктивною, тому що базується на доводах здорового глузду. 3. Гуманістичний пафос документалістики 1917-1920 років. Ця риса також є спільною для більшості творів документальної прози означеного періоду. Письменники-гуманісти не могли примиритися з численними проявами революційного насилля та виступали проти терору, забуття моралі та духовності. У своїх щоденниках, статтях та листах вони утверджували першорядну важливість людського життя, нетлінну цінність простих людських почуттів. Горький, Бунін та Короленко демонструють цю тенденцію особливо яскраво. Відзначимо, що гуманістичний пафос «Несвоевременных мыслей» та «Окаянных дней» заявляє про себе не тільки у протестах їх авторів проти ескалації насилля. Бунін, не будучи глибоко віруючою людиною, у період створення свого щоденника усвідомлював, що повернення до християнських цінностей – єдиний шлях врятування Росії, тільки у релігії, на його думку, залишилися чистота й доброчесність, здатні протистояти аморальності революційної епохи. Горьківський гуманізм виявляється у представленій в «Несвоевременных мыслях» концепції культури. Головна мета революції, за Горьким, – перетворення Росії у цивілізовану державу через духовне перетворення людини. Письменник надає великого значення моральності індивіда, яка лежить в основі поняття культури. Серед інших компонентів горьківської концепції – розум, запас знань, працьовитість. Творчий розвиток окремої особистості, науковий та промисловий прогрес автор «Несвоевременных мыслей» оголошує головними завданнями цього історичного етапу та намагається переконати більшовиків у першорядній необхідності їх вирішення. Фактично Горький закликав до європеїзації країни – у цьому міститься одна з причин його конфлікту з радянською владою, яка асоціювалась у нього з російською, «східною» стихією. Горький, на противагу більшовикам, обстоював розвиток загальнолюдських цінностей, які не залежать від класових та партійних інтересів. 4. Жанрова, композиційна й стилістична своєрідність документальної прози 1917-1920 років. Російські письменники початку ХХ століття висловлювали свої думки про революційну дійсність в документальних творах різних жанрів: статті, щоденнику, листі, фейлетоні. Аналіз поетики «Несвоевременных мыслей», «Окаянных дней», «Писем к Луначарскому» дозволив виявити особливості втілення головних проблем революції згідно з жанровими характеристиками та індивідуальними почерками їх авторів. Усі ці твори відображають події епохи революції та громадянської війни. Історичні факти в них є лише відправними точками роздумів письменників про той чи інший факт або постають ілюстраціями того чи іншого твердження. З другого боку, реальність катаклізму, що відбувався з країною, настільки важлива для авторів, що навіть у творах «інтимних» жанрів – щоденнику та листах – особисте відходить на другий план. В «Окаянных днях» зображення приватного життя обмежено розповідями про зустрічі Буніна з колегами за цехом та замальовками зіткнень письменника з більшовиками. «Письма к Луначарскому» фактично є циклом публіцистичних статей, тому особисте у них також зведене до мінімуму – Короленко оповідає про свою діяльність із захисту людей від переслідувань більшовиків для того, щоб наглядно продемонструвати радянському уряду неправомірність його насильницьких методів. Своєрідною є композиція кожного з розглянутих творів. Структура «Окаянных дней» фрагментарна – революційні події відображаються у вільній послідовності, безпосередні враження дня чергуються зі спогадами, різниться обсяг та проблемний аспект щоденних нотаток. Горький, об’єднуючи статті з «Новой жизни» у книгу, також відступає від хронології. Композиційно в «Несвоевременных мыслях» можна виділити дев’ять частин, більш-менш співзвучних за тематикою, тільки в деяких можна визначити основний предмет дослідження. Короленко, навпаки, присвячує кожний з шести листів певній проблемі, хоч іноді в ході роздумів торкається й інших. Жанр, індивідуальна манера та психологічний темперамент письменника зумовили стильові якості твору. Статті Горького полемічні та емоційні, в них ясно відчутне прагнення автора вплинути на читача, підштовхнути його до осмислення проблеми. З цією метою Горький насичує текст «Несвоевременных мислей» закликами, риторичними запитаннями, барвистими висловами, епітетами та метафорами. Бунін в «Окаянных днях» не менш пристрасний, але через те, що щоденниковий жанр як такий не припускає публічності, він ні до кого не апелює, лише фіксує реальність, яка пропущена крізь призму власного світогляду. Як і у Горького, в бунінському щоденнику мова оповідача прикрашена яскравими художніми засобами. Текст «Писем к Луначарскому» не можна назвати «мальовничим» – у порівнянні з творами Горького та Буніна, він небагатий на мовні красоти. Тон «Писем…» переважно сухий; душевний біль, якого зазнає автор по відношенню до жертв терору, занепокоєння майбутнім батьківщини читаються у підтексті, що не зменшує загальної виразності твору. Спільна якість текстів горьківських статей, бунінського щоденника та короленківських листів – рясне цитування (газет, художніх і публіцистичних творів різних авторів, епох, країн, власних висловлювань та листів різних років). Особливо показова у цьому відношенні книга Горького – в ній багато літературних алюзій та ремінісценцій, які підкреслюють погляд письменника на ту чи іншу проблему. Аналіз російської документальної прози 1917-1920 років, який представлений у нашій роботі, відкриває перспективи для нових досліджень. «Несвоевременные мысли» О.М. Горького, «Окаянные дни» І.О. Буніна, «Письма к Луначарскому» В.Г. Короленка ще, безумовно, будуть розглядатися на тлі численних джерел, які є свідоцтвами громадянської війни. Заслуговують системного вивчення твори документалістики революційної епохи, які не стали об’єктом нашого дослідження. |
