На підставі аналізу соціально-економічної і політичної обстановки, політико-правових підходів та нормативно-правової бази пропонується періодизація реалізації органами ВУНК, ДПУ, НКВС в Україні політики держави на селі, що включає три етапи: перший – в умовах “воєнного комунізму”; другий – у період НЕПу, його згортання, початку масової колективізації; третій – під час проведення масової суцільної колективізації, яка супроводжувалася репресіями, голодомором, її закінчення та функціонування колективних господарств. Доведено, що на всіх етапах органи внутрішніх справ та державної безпеки застосовували репресії щодо сільських жителів для здійснення державної політики в аграрному секторі. У ході першого етапу нормативно-правова база та діяльність органів ВУНК, ДПУ, НКВС, УСРР спрямовувалися на забезпечення виконання продрозверстки, функціонування радянських колективних сільських господарств, здійснення реквізиції хліба, застосування різних карально-репресивних заходів (кругова порука, інститут п’яти- та десятихатників, взяття заручників, уведення воєнного стану, масові обшуки, арешти, виселення, заслання, ув’язнення в тюрмах і концтаборах, розстріли, оголошення поза законом ватажків повстанських формувань тощо) щодо селян, які опиралися владі. У цей час при ВУНК діяли позасудові органи – “трійки”, які наділялися повноваженнями позасудового розгляду справ про бандитизм, вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. У період НЕПу, незважаючи на реформу органів ДПУ, законодавство залишало за останніми право застосування вищої міри покарання щодо селянських повстанців та в умовах оголошення воєнного стану. Залучення ДПУ, НКВС до згортання ринкових відносин, проведення колективізації надзвичайними заходами, боротьби з виступами селян у кінці 20-х років супроводжувалося поверненням їм репресивних функцій. Правові засади діяльності силових структур першої половини 30-х років свідчать про їх участь у здійсненні суцільної колективізації, розкуркуленні та висланні селян за межі УСРР, експропріації у них збіжжя, продуктів харчування, проведенні масових каральних операцій, організації голодомору. Цю діяльність ми характеризуємо як таку, що мала цілеспрямований характер на знищення великих груп українського населення. Прийняття відомчих рішень, які регламентували діяльність цих органів з реалізації аграрної політики, як правило, відбувалося без дотримання передбачених законодавством процедур оформлення підзаконних актів (за відсутності згоди відповідних відомств – НКЮ та прокуратури) із систематичним порушенням принципів законності, верховенства права, гуманізму. Останнє доводить постійні намагання силового відомства перебрати на себе повноваження законодавчого та судового органу. Вважаємо, що влада, спираючись на сформоване нею юридичне підґрунтя, безпосередню організацію та реалізацію репресій на селі перекладала на органи ВУНК, ДПУ, НКВС. Останні ж намагалися привести правові засади своєї діяльності відповідно до вимог часу, що перетворило їх з правоохоронних на карально-репресивні. Таким чином, антиправовий характер дій ВУНК, ДПУ, НКВС у 1919–1939 рр. зумовлювався насамперед їх централізованою координацією та бажанням будь-якою ціною виконати загальнодержавний аграрний курс країни. Заслуговує на увагу в сучасних умовах досвід створення інституту “сільських виконавців” та використання його у діяльності громадських помічників дільничних інспекторів міліції, інститут яких уведено наказом МВС України від 25 липня 2005 р. № 595. Відповідно до п. 1.4 цього наказу “кількість громадських помічників дільничного інспектора міліції визначається наявністю сільських рад, з розрахунку один-два громадських помічники дільничного інспектора міліції на кожну сільську раду”. А згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР “Про сільських виконавців” від 9 липня 1924 р. кількість “сільських виконавців” встановлювалася за принципом густоти населення на селі. Ми вважаємо, що такий підхід є більш доцільним, ніж обраний в наказі МВС України від 25 липня 2005 р. Тому пропонується кількість громадських помічників дільничного інспектора міліції встановлювати не за кількістю сільських рад, а за густотою населення та масштабністю території села. |