У дисертації теоретично узагальнено та запропоновано розв’язання наукового завдання, що полягає у дослідженні передумов і чинників формування етносів і націй, стадіальності історичного розвитку українського народу, аналізі впливу релігійних чинників на процеси українського етногенезу і націогенезу. Основні наукові та практичні результати роботи полягають у наступному: 1. У сучасній науці відсутні уніфіковані теоретико-методологічні підходи до вивчення феномену нації, дослідження процесів формування і розвитку націй. Існуючі в цій галузі наукові парадигми мають однаковий рівень верифікованості і їх вибір у кожному конкретному випадку залежить від точки зору вченого на предмет дослідження, зумовленої, у свою чергу, загальним суспільно-політичним, культурним і світоглядним контекстом його соціалізації та професійного становлення. Українська наука має вагомі здобутки в галузі етнології та націології, які можуть бути проаналізовані в системі згаданих парадигм. Водночас така розмаїтість наукових підходів суттєво ускладнює дослідження процесу формування і розвитку української нації. Окремою проблемою є брак задовільного аналізу взаємозв’язку етнічної і власне національної складових цього процесу, що виявив би його діалектичний, а отже, необхідний характер. Також бракує системних досліджень релігії як культурного і світоглядного підґрунтя українського етногенезу і націогенезу, виявлення специфіки її впливу на ці процеси, їх аналізу з точки зору нерівномірності історичного розвитку. 2. Етногенез і націогенез варто вважати різними процесами. Вони знаходяться в діалектичному зв’язку: розвиток етносу не припиняється з постанням нації, оскільки не зникають зовнішні чинники, під дією яких він мусить тривати й далі – природне середовище та історичний контекст існування відповідної спільноти. Розвиток етносу накладає глибокий відбиток на соціокультурні основи націогенезу. Водночас процес націогенезу суттєво впливає на подальший розвиток етносу, і вплив цей не обов’язково має бути сприятливим: так, прискорена модернізація, необхідна для формування нації, може мати фатальні наслідки для етносу і радикально змінити етнічне обличчя (в його етносоціальних, етнокультурних та етнорелігійних складових) самої нації. Розвиток етносу має стадіальний характер. В ньому логічно виділяти етноплемінну та етнонаціональну стадії. Вони розрізняються за соціальними, культурними і релігійними характеристиками своїх об’єктів – етноплемінних та етнонаціональних спільнот, – а також за механізмами утворення. У формуванні перших визначальну роль грають природні, у формуванні других – історичні фактори. З точки зору політичної організації першим відповідають додержавні об’єднання – від родових асоціацій до союзів племен, другим – держави. 3. Для етногенезу є визначальним вплив релігійних чинників, оскільки на ранніх стадіях соціального розвитку, яким відповідає становлення етносів, релігійна свідомість тією чи іншою мірою абсорбує всі інші види суспільної свідомості, а релігійні інституції виступають важливою складовою частиною соціальної організації, беручи на себе не лише віровчительні та обрядові, але й судові, почасти політичні, адміністративні, економічні та воєнні функції. Цей вплив залишається одним з визначальних і при формуванні ранньомодерної нації, коли одним з важливих механізмів соціальної інтеграції та державної централізації виступає конфесіоналізація – системний контроль церкви над життям мирян, які складали все населення тогочасних європейських країн. Вплив релігійних чинників на ґенезу та розвиток націй не був рівномірним. В їх історії бували періоди, коли цей вплив був найбільш інтенсивним і супроводжувався зміною соціальної структури, світоглядної парадигми та формуванням нової етносоціальної спільноти. 4. В історії України можна виокремити два періоди, коли вплив релігійного чинника на український етногенез і націогенез був найбільш інтенсивним: час хрещення Київської Русі і побудови централізованої Руської держави у Х-ХІ ст.ст.; період загострення міжконфесійної і соціальної боротьби в руських землях Речі Посполитої наприкінці ХVІ ст. – у першій половині ХVІІ ст. У перший період під безпосереднім впливом християнства відбулося становлення українського етносу як давньоруської етнонаціональної спільноти. У другий період, в ході соціально-політичної та релігійної боротьби, була знову радикально трансформована парадигма існування Українського народу і утворилося ядро ранньомодерної української нації – українське козацтво. У перший період мав місце активний, цілеспрямований вплив на становлення українського (руського) етносу всього комплексу базових релігійних чинників – віри, віровчення й ритуалу, внаслідок чого були закладені основи його ідентичності, відбулося його самовизначення в історичному часі й тогочасній системі міжнародних відносин, створене уявлення про територію проживання українського етносу як єдиний сакралізований простір, задані нові ритми буття суспільства та особистості. У другий період ті самі чинники діяли на український соціум як об’єкт захисту від спотворення та знищення, що усвідомлювалося тоді як знищення духовних основ національної ідентичності. Необхідність захисту віри, віровчення, обряду і, врешті решт, самої церкви, в якій вони були інтегровані, стимулювала переосмислення історичних, соціальних і релігійних підстав національного буття, формулювання його подальших перспектив, легітимізувала боротьбу українського козацтва за свої станові права, сприяла її перетворенню на національно-визвольну боротьбу, результатом якої постала Козацька держава і ранньомодерна українська нація. У сучасний період вплив релігійних чинників на розвиток української нації у вузькому значенні цього слова і формування української політичної нації здійснюється крізь призму суспільно-політичних та міжнародних відносин, суб’єктом яких виступає Україна. Кожна з історичних українських церков виступає в суспільній свідомості уособленням певних ідеологем, пов’язаних з тими чи іншими напрямами національного розвитку. В цьому контексті питання віри, віровчення та обряду займають другорядне становище. Фундаментальною особливістю нинішнього етапу розвитку української нації є те, що він відбувається в умовах практично тотальної секуляризації. Водночас несприятлива релігійна ситуація, створена, насамперед, розколом православного середовища, неспроможність церков і релігійних організацій заповнити лакуни в українському духовному просторі, взаємна каталізація міжцерковних і політичних протиріч, проекція міжцерковних та міжконфесійних протиріч на етнокультурні відмінності між регіонами країни є одними з найбільш серйозних проблем на шляху розвитку української політичної нації. |
