У висновках наведені підсумки дослідження, зроблені теоретичні узагальнення, намічені перспективи вирішення окремих аспектів розглянутої проблеми, пропонуються рекомендації з впровадження отриманих результатів у повсякденну діяльність в Збройних Силах України. Основні результати дисертації конкретизовані у таких положеннях: 1. Автором узагальнено світовий та національний досвід організації оптимальної і ефективної взаємодії релігії та армії, а також доведена доцільність його творчого застосування в сучасному українському війську. В дослідженні визначено обов’язкові вимоги, якими повинні керуватись суб’єкти організації взаємодії в утворенні “релігія-армія” в демократичному суспільстві. Це чітко окреслене поле релігійної діяльності, автономність, рівноправність, взаємна відповідальність, добровільна співпраця, зорієнтованість на досягнення соціально значущих цілей. Необхідність роботи церков у Збройних Силах України продиктовано такими об’єктивними обставинами: присутністю “релігійного духу” в суспільстві взагалі і військових колективах зокрема; наявністю в період трансформаційних процесів морально-психологічного дискомфорту у більшості людей та ідейного вакууму в духовній сфері суспільства, який може бути заповнений невигідними для держави світоглядними орієнтирами; не завжди чіткою соціальною спрямованістю, недостатньою ідейною підготовкою допризовної молоді; несформованістю належним чином державної системи корпоративного виховання воїнів; високим рівнем довіри українського населення до церкви і пануючою позитивною громадською думкою щодо допуску служителів релігійного культу до роботи в армії; готовністю пасторів основних конфесій працювати у військових колективах; сучасною практикою в цілому ділових, толерантних відносин між церквою і державою в українському суспільстві; відновленням об’єднавчих процесів в духовному житті суспільства як в релігійному, так і у світському варіанті тощо. 2. Автором розширено трактування сутності і релігії, і армії (військової служби), які визначені як глибоко усвідомлене духовне покликання, психологічна налаштованість та відповідне практичне діяння людини або людської спільноти. Така умоглядна, почуттєва і практична зорієнтованість пов’язана людським ставленням до трансцендентного, надприродного – у першому випадку і до виконання особливого за значенням професійного обов’язку – у другому. В дисертаційній роботі осмислено і обґрунтовано принципові положення, згідно з якими відбувається зближення та взаємодія релігії і армії. Це наявність певного зв’язку між релігією і політикою, участь держав за допомогою армій, в тому числі і за підтримкою релігій (церков), у війнах. У більшості релігій узгоджено суперечність між заповіддю “не убий” і виконанням на практиці віруючим воїном свого військового обов’язку. Об’єктивно існує взаємопов’язаність національного і релігійного. Специфіка військової служби, для якої в період ведення бойових дій характерні ризики для здоров’я і життя, а повсякденно великі морально-психологічні навантаження, загострює ілюзійні надії воїна на допомогу надприродних сил, сприяє проявам і розвитку набожності. Релігія, як відомо, здійснює свій вплив на людину, суспільство у вигляді суб’єкту, який має аксіологічний статус. При проведенні його аналізу виявлено суттєві співпадання з багатьох положень релігійної і світської моралі, особливо в питаннях патріотичного виховання захисників Вітчизни. Є багато спільного, схожого, ідентичного, об’єднуючого в устрої та змісті церковного і армійського життя (ідея служіння, вимога самопожертви заради високих ідеалів, ієрархічність, ритуали і символи, діяльність згідно встановлених (писаних) норм і правил тощо). Проаналізовано також низку роз’єднуючих чинників між релігією та армією в демократичному суспільстві, в тому числі і в Україні. До них можна віднести процеси секуляризації в суспільстві, поверхову набожність віруючої частини населення, міжконфесійні розбрати, втручання політиків у релігійні справи, прояви екстремізму в релігійному середовищі, можливу співпрацю деяких конфесій з ворогом під час військових конфліктів, суперечливий вплив релігії на психологію віруючих воїнів тощо. 3. Введено в науковий обіг, а відтак і у досліджуваний предмет дві нові соціальні функції релігії – психолого-профілактичну та функцію інформаційної протидії ідейним опонентам. Ці функції набувають особливого значення у армійському середовищі, зокрема у справі зменшення або недопущення психічних травм (психологічних втрат) серед солдат та офіцерів як в бойовій обстановці, так і в повсякденній військовій життєдіяльності та захисту їх від ідеологічних інсинуацій супротивника. 4. Запропоновано авторське концептуальне бачення та розкрито зміст основних складників (елементів), на яких базуються взаємовідносини між церковними структурами та армією в демократичному суспільстві. Такими складниками є: організація релігійної роботи в армії з обов’язковим урахуванням специфічних умов, обмежень та складностей військової служби; створення належного правового поля для забезпечення віросповідних прав військових та його постійне вдосконалення; налагодження співпраці виключно з тими конфесіями і церквами, у віровченні і практичній діяльності яких переважає добропорядне ставлення до воїнства і виконуваних ним професійних завдань; побудова військово-церковної служби, виходячи з практичної доцільності та відповідно до організаційної структури збройних сил; запровадження ефективного механізму релігійної діяльності в армійському середовищі. 5. Запропоновано ґрунтовну теоретичну модель та практичні рекомендації щодо організації ефективних взаємин між релігією і армією в Україні. Вони можуть слугувати засобом розв’язання існуючих суперечностей, а також методологічною та практичною основою для розробки відповідних нормативних актів та інших документів, організації виховних процесів в Збройних Силах з урахуванням релігійного чинника. Авторська модель включає: суб’єкт і об’єкт релігійного впливу у війську; цілі, завдання, основну спрямованість військово-церковної діяльності; принципи її організації; функції, форми і методи релігійної роботи; законодавче, організаційне, фінансово-матеріальне та інше забезпечення армійсько-церковних стосунків; основні питання, що потребують спільного вирішення церквами і військовим командуванням; критерії ефективності релігійної роботи в армії. |
