У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та експериментальна перевірка актуальної та соціально значущої проблеми організації виховного процесу в притулках для неповнолітніх, що полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні психолого-педагогічних умов організації процесу виховання у притулку для неповнолітніх та розробці науково-методичного забезпечення їх впровадження у виховний процес закладів державного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Результати теоретичного та експериментального дослідження підтвердили гіпотезу дисертаційної роботи, забезпечили виконання поставлених завдань та дозволили сформулювати такі висновки. 1. Аналіз джерельної бази дисертаційної роботи дав змогу сформулювати основні підходи до проблеми виховної діяльності у притулку для неповнолітніх, виявити та конкретизувати базові поняття дослідження: „соціальне сирітство”, „дитяча безпритульність”, „вихованець притулку для неповнолітніх”, „психолого-педагогічні умови виховання у притулку для неповнолітніх”, „соціальна компетентність вихованця притулку”. Ми розглядаємо соціальне сирітство як суспільне явище, за якого дитина перебуває поза цілеспрямованим просоціальним виховним середовищем сім’ї; дитячу безпритульність – як явище, зумовлене відсутністю у дитини постійного місця проживання, і, таким чином, умов та можливостей соціалізації. Вихованець притулку для неповнолітніх – дитина, яка внаслідок соціальних і/або сімейних умов перебуває у притулку для неповнолітніх. Соціальну компетентність вихованця притулку визначаємо як готовність дитини до активної просоціальної самореалізації в усіх суспільно значущих сферах життя (шлюб, робота, громадська діяльність, дозвілля тощо). Психолого-педагогічні умови виховання у притулку для неповнолітніх характеризуємо як сукупність внутрішніх та зовнішніх психолого-педагогічних впливів, необхідних і достатніх для формування соціально компетентної особистості вихованця притулку. За результатами теоретичного аналізу визначено основні підходи до розгляду явища соціального сирітства, які зумовлюють можливості та методи реінтеграції зазначеної категорії дітей, а саме: соціальний, психологічний та педагогічний. Соціальний підхід визначає об’єктивні причини виходу дітей на вулицю та можливості державної політики щодо ліквідації несприятливих соціальних умов. Психологічний підхід ґрунтується на суб’єктивних переживаннях дитиною свого статусу, розглядає особливості психічного розвитку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вивчає можливості мінімізації деприваційних впливів. Педагогічний підхід ґрунтується на визначені пріоритетності виховного впливу мікросередовища дитини. 2. Розгляд системи державного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування батьків дозволив визначити в ній роль та місце притулків для неповнолітніх. Притулок для неповнолітніх є перехідною ланкою від асоціальної сім’ї (або вулиці) до системи державного виховання; його ознаками є відкритість (з огляду на можливість улаштування дитини) і тимчасовість (до 3-х місяців), а провідним завданням – вилучення дитини з кризового середовища, визначення її подальшого місця перебування, реінтеграція дитини. Здійснене дослідження системи опіки в Україні дозволило дійти висновку, що притулок для неповнолітніх є актуальним як єдиний в Україні заклад тимчасового утримання дітей, що має право подальшого влаштування дитини. 3. За результатами дослідження обґрунтовано психолого-педагогічні умови, які забезпечують зростання ефективності процесу виховання у притулку для неповнолітніх. До них відносимо: максимальну психологізацію виховного середовища; виховання через активне соціальне научіння; реалізацію виховних задач через індивідуальні форми діяльності; оптимістичний погляд на можливості реінтеграції безпритульних дітей. На основі визначених умов теоретично обґрунтовано й експериментально перевірено модель організації процесу виховання у притулку для неповнолітніх, яка складається з цільового, змістового, процесуального та результативного компонентів і описує мету, завдання, етапи та методи впровадження умов у практику виховної діяльності притулків. Інноваційний характер проведеної роботи полягає у включенні соціальної компетентності вихованців притулку як мети реінтеграційної виховної діяльності, а також у вперше здійсненному науковому аналізі виховної діяльності притулків для неповнолітніх. 4. Здійснене дослідження дозволило розробити організаційно-методичний супровід формування соціальної компетентності вихованців притулку для учасників соціальної підтримки безпритульних: спецкурс для дітей „Вчимося жити, любити і дружити”; спецкурс для волонтерів вищих навчальних закладів та ЦССМ „Підготовка волонтерів до роботи з соціальними сиротами”; майстер-клас для спеціалістів „Діти поза виховним середовищем сім’ї: біологічні та соціальні сироти”. Результатом впровадження авторських розробок є зміна структурних компонентів соціальної компетентності вихованців притулку, а саме: мотиваційного компоненту – зростання потреб у досягненнях на 10,6%; ціннісного компоненту – підвищення в середньому на 2,7% кількості респондентів з високим і середнім рівнем прояву моральних якостей; поведінкового компоненту – зниження схильності до саморуйнівної поведінки на 52,6%, девіантної – на 26,3%, адиктивної, агресивної та делінквентної – на 13,1 %. Проведене дисертаційне дослідження не претендує на повноту та завершеність вирішення завдання організації виховної роботи у притулку для неповнолітніх, оскільки не вичерпує всіх аспектів проблеми. Подальшої розробки потребує система спеціалізованої підготовки та методичного забезпечення працівників притулку; комплекс умов для подолання наслідків деприваційних впливів та насильства, яке пережили діти у минулому; вирішення проблеми якнайкращого місцевлаштування дитини; забезпечення державою соціального супроводу і контролю за умовами подальшого проживання дитини; розв’язання проблеми гідної освіти дітей-сиріт. |
