В умовах утвердження тоталітарної системи в Україні відбувалася боротьба, з одного боку, більшовиків-атеїстів, озброєних всіма важелями економічного, політичного та адміністративного тиску на церкву, а з іншого – переслідуваного владою духовенства та віруючих. Неоціниму допомогу в ній відіграли радянські закони, двозначність яких дозволяла органам влади маніпулювати ними, тлумачити на свій розсуд. У державно-церковні відносини дуже швидко стали проникати риси тоталітарної системи, зокрема насилля, зневага до церкви, духовенства та віруючих, їхніх прав і свобод; органи влади активно залучали репресивно-каральний апарат. Відбувалася повна руйнація церкви як цілісного організму. Процес поступової атеїзації українського соціуму в 1920–30-х роках не є виключно результатом радянського просвітництва, педагогіки та пропаганди; частина провини за це лежить і на духовенстві, авторитет якого впливав на рівень суспільної підтримки церкви. Знущання над церквою призвели до протидії православного духовенства і громадськості. Про здатність соціуму чинити спротив політиці радянської влади в галузі релігії промовисто свідчить достатньо широка соціальна база православ’я, репрезентована представниками основних верств суспільства – селянством, робітниками й інтелігенцією. Враховуючи реалії суспільно-політичного життя 1920–30-х рр., навколо православної церкви гуртувалися й різні супротивники більшовицького режиму, сподіваючись на захист від каральних дій влади. В залежності від застосованих властями заходів в контексті даного антицерковного курсу опір громадськості та служителів культу здійснювався у відповідних напрямках: боротьба з економічними утисками; захист своїх громадянських прав і свобод; охорона молитовних споруд; заходи щодо збереження й підвищення релігійності населення; антирадянські акції. Перебуваючи в радянському суспільстві у постійній небезпеці, служителі культу і громадськість намагалися не вдаватися до відкритої боротьби з безвірниками, а діяти в рамках чинного законодавства, шукати компромісу з владою. Серед легітимних методів протидії атеїстичному наступу держави, які вони використовували, були: “релігійна пропаганда” (до 1929 р.); скарги та заяви, добровільні збори коштів, участь у виборах до органів влади, бойкотування, ігнорування атеїстичних ініціатив держави, відвідування храмів, облік і збереження церковного майна пам’яткоохоронними органами та музеями, відмови духовенства зректися сану, оновлення кадрового резерву церковнослужителів тощо. Звуження сфери законного оскарження рішень влади спонукало духовенство й мирян до застосовування прийомів, які не відповідали нормам радянського права. Відстоюючи свої права та свободи, православні храми, церковні цінності, ікони, дзвони, священиків, віруючі вдавалися до радикальніших форм опору: стихійних невдоволень, волинок, так званих “баб’ячих бунтів”, відкритих масових виступів і кривавих збройних сутичок з державними силовими органами, подеколи з антирадянським підтекстом. Втім, прояви такої агресії спостерігались не часто, а у 1930-х роках внаслідок тотального терору взагалі стали рідкісним явищем. З огляду на масштаби та розмах кваліфікованих властями “контрреволюційних” виступів, вони мали стихійний характер і загрози суспільному ладу країни не несли. Разом з тим слугували черговим приводом викрити “антинародну” сутність духовенства, як класового ворога, і аргументованою підставою для його покарання. Неорганізованість виступів була спричинена не в останню чергу цілеспрямованим послабленням властями центральної церковної влади, ініційованими церковними розколами, контролем за зборами та пересуванням служителів культу. Значний вплив на розгортання церковно-громадського опору, використання різних його форм і методів справила специфіка досліджуваного регіону: по-перше, широка соціальна підтримка (участь у церковному житті робітників, зумовлена концентрацією промислових підприємств); по-друге, розмаїття методів релігійної пропаганди в умовах постійного протистояння православних конфесій між собою, з поширеним на Півдні сектантством; по-третє, суспільно-політичне й економічне життя регіону (епіцентр голодних трагедій 1921–23 рр., 1932–33 рр.); по-четверте, досвід боротьби мешканців за свої інтереси, набутий під час громадянської війни. Як легітимні, так і нелегітимні форми опору практикувалися церковниками впродовж усього досліджуваного періоду, щоправда, з певними коливаннями. Його спалахи являли собою своєрідні відповіді на антицерковні державні атаки 1920-х – 1930-х рр., які співпали у часі з періодом утвердження тоталітарної системи й жорсткого контролю за суспільством. Використання подібних методів опору на рубежі 20–30-х рр. у поєднанні з антирадянськими настроями змусило владу тимчасово послабити тиск на православну церкву. Невдовзі ж голодомор-геноцид 1932 – 1933 і масові репресії 1937 – 1938 років суттєво вплинули на активність українців у боротьбі з антирелігійною політикою властей. Проте спротив окремих громадян тривав й надалі, в 30-ті роки, коли найбільш поширеною і водночас найменш відчутною в суспільстві реакцією людей на антирелігійний наступ держави став внутрішній опір, глухий спротив – віра у Бога та вірність православ’ю. Але чи не найголовнішим було те, що суспільство зберегло спадковість власної духовної культури та її складової – релігійної традиції. |