Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Історичні науки / Історія України


Бойко Олег Вікторович. Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20 - 30-ті роки ХХ ст. (на матеріалах Півдня України) : Дис... канд. наук: 07.00.01 - 2008.



Анотація до роботи:

Бойко О.В. Протидія православної церкви і громадськості антирелігійному наступу держави у 20–30-ті роки ХХ ст. (на матеріалах Півдня України) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Дніпропетровський національний університет. – Дніпропетровськ, 2007.

В дисертації на основі широкої джерельної і теоретико-методологічної бази, по суті, вперше у вітчизняній історіографії здійснено комплексне дослідження ґенези і практики протидії православної церкви та громадськості державному антирелігійному наступу на Півдні України у 20–30-ті роки ХХ ст. В роботі всебічно досліджено процес вироблення антирелігійної політики більшовиків та його реалізації на території Півдня України, проаналізовано причини опору православного духовенства і громадськості антирелігійній політиці більшовиків, охарактеризовано його соціальну базу та простежено динаміку загального рівня релігійності православної спільноти. Виявлено рушійні сили спротиву державному антирелігійному наступу, з’ясовано його напрямки, форми та методи, визначено характер церковної протидії. Продемонстровано наслідки опору та його роль у спадковості православної церковно-релігійної традиції в Україні.

В умовах утвердження тоталітарної системи в Україні відбувалася боротьба, з одного боку, більшовиків-атеїстів, озброєних всіма важелями економічного, політичного та адміністративного тиску на церкву, а з іншого – переслідуваного владою духовенства та віруючих. Неоціниму допомогу в ній відіграли радянські закони, двозначність яких дозволяла органам влади маніпулювати ними, тлумачити на свій розсуд. У державно-церковні відносини дуже швидко стали проникати риси тоталітарної системи, зокрема насилля, зневага до церкви, духовенства та віруючих, їхніх прав і свобод; органи влади активно залучали репресивно-каральний апарат. Відбувалася повна руйнація церкви як цілісного організму. Процес поступової атеїзації українського соціуму в 1920–30-х роках не є виключно результатом радянського просвітництва, педагогіки та пропаганди; частина провини за це лежить і на духовенстві, авторитет якого впливав на рівень суспільної підтримки церкви.

Знущання над церквою призвели до протидії православного духовенства і громадськості. Про здатність соціуму чинити спротив політиці радянської влади в галузі релігії промовисто свідчить достатньо широка соціальна база православ’я, репрезентована представниками основних верств суспільства – селянством, робітниками й інтелігенцією. Враховуючи реалії суспільно-політичного життя 1920–30-х рр., навколо православної церкви гуртувалися й різні супротивники більшовицького режиму, сподіваючись на захист від каральних дій влади.

В залежності від застосованих властями заходів в контексті даного антицерковного курсу опір громадськості та служителів культу здійснювався у відповідних напрямках: боротьба з економічними утисками; захист своїх громадянських прав і свобод; охорона молитовних споруд; заходи щодо збереження й підвищення релігійності населення; антирадянські акції.

Перебуваючи в радянському суспільстві у постійній небезпеці, служителі культу і громадськість намагалися не вдаватися до відкритої боротьби з безвірниками, а діяти в рамках чинного законодавства, шукати компромісу з владою. Серед легітимних методів протидії атеїстичному наступу держави, які вони використовували, були: “релігійна пропаганда” (до 1929 р.); скарги та заяви, добровільні збори коштів, участь у виборах до органів влади, бойкотування, ігнорування атеїстичних ініціатив держави, відвідування храмів, облік і збереження церковного майна пам’яткоохоронними органами та музеями, відмови духовенства зректися сану, оновлення кадрового резерву церковнослужителів тощо.

Звуження сфери законного оскарження рішень влади спонукало духовенство й мирян до застосовування прийомів, які не відповідали нормам радянського права. Відстоюючи свої права та свободи, православні храми, церковні цінності, ікони, дзвони, священиків, віруючі вдавалися до радикальніших форм опору: стихійних невдоволень, волинок, так званих “баб’ячих бунтів”, відкритих масових виступів і кривавих збройних сутичок з державними силовими органами, подеколи з антирадянським підтекстом. Втім, прояви такої агресії спостерігались не часто, а у 1930-х роках внаслідок тотального терору взагалі стали рідкісним явищем.

З огляду на масштаби та розмах кваліфікованих властями “контрреволюційних” виступів, вони мали стихійний характер і загрози суспільному ладу країни не несли. Разом з тим слугували черговим приводом викрити “антинародну” сутність духовенства, як класового ворога, і аргументованою підставою для його покарання. Неорганізованість виступів була спричинена не в останню чергу цілеспрямованим послабленням властями центральної церковної влади, ініційованими церковними розколами, контролем за зборами та пересуванням служителів культу.

Значний вплив на розгортання церковно-громадського опору, використання різних його форм і методів справила специфіка досліджуваного регіону: по-перше, широка соціальна підтримка (участь у церковному житті робітників, зумовлена концентрацією промислових підприємств); по-друге, розмаїття методів релігійної пропаганди в умовах постійного протистояння православних конфесій між собою, з поширеним на Півдні сектантством; по-третє, суспільно-політичне й економічне життя регіону (епіцентр голодних трагедій 1921–23 рр., 1932–33 рр.); по-четверте, досвід боротьби мешканців за свої інтереси, набутий під час громадянської війни.

Як легітимні, так і нелегітимні форми опору практикувалися церковниками впродовж усього досліджуваного періоду, щоправда, з певними коливаннями. Його спалахи являли собою своєрідні відповіді на антицерковні державні атаки 1920-х – 1930-х рр., які співпали у часі з періодом утвердження тоталітарної системи й жорсткого контролю за суспільством. Використання подібних методів опору на рубежі 20–30-х рр. у поєднанні з антирадянськими настроями змусило владу тимчасово послабити тиск на православну церкву. Невдовзі ж голодомор-геноцид 1932 – 1933 і масові репресії 1937 – 1938 років суттєво вплинули на активність українців у боротьбі з антирелігійною політикою властей. Проте спротив окремих громадян тривав й надалі, в 30-ті роки, коли найбільш поширеною і водночас найменш відчутною в суспільстві реакцією людей на антирелігійний наступ держави став внутрішній опір, глухий спротив – віра у Бога та вірність православ’ю. Але чи не найголовнішим було те, що суспільство зберегло спадковість власної духовної культури та її складової – релігійної традиції.

Публікації автора:

Статті у фахових виданнях

  1. Держава і православна церква в Україні 20-х років ХХ століття // Бористен. – 2002. – №6. – С.26–28.

  2. Становлення та розвиток обновленського руху на Катеринославщині в першій половині 20-х років ХХ століття // Грані. – 2003. – №6. – С.44–52.

  3. Православна церква і робітничий клас Півдня України в умовах антирелігійної політики держави 20–30-х років ХХ століття // Грані. – 2004. – №3. – С.42–51.

  4. Зняття українськими священиками церковного сану в 1920-х роках: причини та наслідки // Бористен. – 2005. – №5. – С.27–28.

  5. Темпи суспільної атеїзації та рівень релігійності православного населення України у 1920–1930-ті роки // Бористен. – 2005. – №11. – С.11–13.

  6. Етнорелігійні традиції українського народу // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: історія та археологія. – 2005. – №5. – С.3–12 (Текст на с.7–12; співавтор: В.В. Іваненко).

  7. Взаємодія православного духовенства з громадськістю у спротиві атеїстичному наступу більшовиків на Наддніпрянщині в 1920 – 1930 рр. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. – Д.: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2006. – Вип.4. – С.146–155.

Статті у наукових виданнях, тези доповідей

  1. “Народний” вектор життєдіяльності православної церкви в Україні у 20–30-ті роки ХХ століття // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України. – Вип.IV: У 3-х част. – Ч.3. Історія. – К.: Логос, 2006. – С.420–423.

  2. Репресії проти православного духовенства і віруючих на Дніпропетровщині у 1920–1930-ті роки // Важкий шлях до правди: Наукове осмислення репресивної політики радянського тоталітаризму на Дніпропетровщині. – Д.: Моноліт, 2006. – С.227–262.