У висновках дисертації підведено результати дослідження, сформульовано основні теоретичні положення роботи, окреслено перспективні напрямки подальших наукових пошуків. Оскільки при формулюванні наукової новизни роботи основні акценти зроблено на категоріально-понятійному апараті дослідження, остільки у висновках ми наголошуємо на принципах реалізації просторово-часових вимірів політики. Обґрунтовано, що найбільш адекватною теоретичною базою для побудови авторського концепту політичного простір-часу визнано методологічний інструментарій постструктуралізму та постмодернізму. Ці методи обрано для пізнання та пояснення політичної дійсності позначеної процесами деконструкції, персоналізації та аструктурності через інспіровані ними методологічні принципи, серед них найбільшого значення для авторського концепту просторово-часових вимірів політики набуває принцип філософського розрізнення (фр. differance). Аргументовано, з позиції обраного дослідницького інструментарію, доцільність вивчення принципів просторово-часових вимірів політики на трьох рівнях аналізу: простір-часу політико-аналітичного дискурсу; просторово-часової означеності політичного виміру буття людини; просторово-часових вимірів інтерсуб’єктивних структур політики, що знайшло адекватне відображення в структурі роботи і зумовило її поділ на три змістових розділи. З’ясовано та аргументовано з позиції політологічного конструктивізму, що визначальними принципами реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні політико-аналітичного дискурсу є принцип розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване (в рамках пізнавальних практик постструктуралізму). Простір-час політичної дійсності об’єктивується лише в процесі концептуалізації самої дійсності в рамках політико-аналітичного дискурсу, і стає необ’єктивованим виходячи за межі поля рефлексії агентів виробництва наукових знань. Отже, дійсний просторово-часовий вимір політики утверджується на вістрі розрізнення об’єктивоване (в полі науки) та необ’єктивоване (до чи після концептуалізації. Відображається в індивідуальному досвіді агентів наукового виробництва). Доведено, що простір-час політичного виміру буття людини утверджується за реалізації принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане. Людина інтегрується у політичний простір-час долаючи самототожність власної ідентичності в акті асиметрично-векторної комунікації з «Іншим», визначаючи асиметрію інтерперсонального регіону «між» на користь «Іншого». Набуваючи індивідуальних означень через принцип персоніфікації (в ході політичної інтеракції) частини ірреферентно-плюральних кодів політичної символізації дійсності. Одночасно, будучи «Іншим» для іншого учасника політичної комунікації змінює смислове навантаження кодів політичної символізації дійсності, віддає (деперсоніфікує) принципи власної політичної ідентичності в політичний простір. Означений механізм дає підстави розглядати принцип персоніфікації / деперсоніфікації як основу творення / відтворення простір-часу політичного виміру буття людини. Просторово-часові виміри політики на рівні інтерсуб’єктивних структур утверджуються через розрізнення референтності / самореферентності. В роботі введене поняття «політичної межевості» на позначення розрізнення сутностей неполітичних, зведених у політичній взаємодії, визначення їх чистого «між»-відношення. Така «політична межевість» виступає в ролі предиката, що не є буттям, не визначає буття, він є над-буттям, тобто розрізненням розрізнень. Референційність «політичної межевості» утверджується через власне розрізнення із відмінним від себе або із самою собою, ситуативною екземпліфікацією, або власним смислом на межі його втрати парадоксальної «без-межності». «Нон-фінальність» та принципова відкритість до реалізації внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування «політичної межевості» дають змогу розглядати механізми її розвитку як безсуб’єктні або ж самореферентні. Відтак доходимо висновку, що просторово-часові виміри політики на рівні інтерсуб’єктивних структур утверджуються за домінування принципу самореферентності. Телеологічні та аксіологічні означення політичного процесу формулюються індивідом через механізм локалізації в структурі «політичної межевості», артикульованої системою ірреферентних кодів політичної символізації дійсності. | 