Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Педагогічні науки / Загальна педагогіка, історія педагогіки і освіти


19. Вдовенко Вікторія Віталіївна. Проблеми початкової освіти України в роботі педагогічних з'їздів (1861- 1920): дис... канд. пед. наук: 13.00.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2005.



Анотація до роботи:

Вдовенко В.В. Проблеми початкової освіти в роботі педагогічних з’їздів України (1861 – 1920 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005 рік.

У дослідженні вперше на основі широкого використання архівних матеріалів дано цілісну картину історії педагогічних з’їздів України від витоків цього явища й аж до повного зламу старої системи освіти. Здійснено її періодизацію. Розкрито вплив з’їздів на розв’язання тогочасних проблем народної освіти, на формування й консолідацію вчительської корпорації. Уточнено терміни “педагогічний з’їзд” і “педагогічні курси”.

Запропоновано пропозиції і практичні рекомендації щодо можливості використання історичного досвіду в умовах реформування системи нашої освіти, для пошуку оптимальних та ефективних способів входження її в загальноєвропейський освітній простір. Результати дослідження можуть використовуватись у викладацькій діяльності.

У висновках зроблено теоретичне узагальнення, що виявляється в дослідженні теоретико-методологічних та організаційно-педагогічних аспектів проблем початкової освіти України в роботі освітянських з’їздів (1861 – 1920 рр.).

1. Після реформ 1861 р. освіта стала „полем битви” різних суспільно-політичних сил, які по-різному бачили майбутнє імперії і способи його досягнення. Рішення, які приймалися в галузі освіти, часто мали не стільки педагогічний, скільки політичний характер, що зумовило їхню малоефективність.

Поворот у ставленні уряду до освіти відбувся лише 1907 р., коли державні кошти на народну освіту почали стрімко зростати. Але світова війна, яка невдовзі вибухнула, значно уповільнила, а пізніше й зовсім зупинила процес запровадження в країні початкового всеобучу.

Мова викладання в українській школі й далі була чужою для переважної більшості дітей і мало їм зрозумілою. Це негативно позначалося на рівні освіти українського народу.

В Україні виникло й набуло стабільних рис учительство, як певна корпорація, суспільний прошарок, потужна складова різночинного земського „третього елемента”.

Таким чином, до революції 1917 р. в Україні виникла й діяла досить розгалужена мережа початкових шкіл. Вони працювали в правовому полі Російської імперії, їхню роботу регламентувало, спрямовувало й контролювало Міністерство народної освіти. Дії влади досить часто не сприяли швидкому й ефективному розв’язанню проблем народної освіти. За це доводилося боротися.

2. Спочатку терміни „педагогічний з’їзд” і „педагогічні курси” досить часто вживалися як синоніми, а за суттю й формою їх мало розрізняли. Хіба, що коли хотіли підкреслити масштабність і значущість заходу, то тоді називали його з’їздом. На нашу думку, ці терміни не можна вживати як синоніми. З’їзди й курси різняться як своїми завданнями, так і організацією.

Нами уточнено обсяг і зміст понять: „педагогічний з’їзд” та „педагогічні курси”, з’ясовано їхні спільні риси та відмінності.

3. На основі аналізу джерельної бази виділено та обґрунтовано сім періодів проведення педагогічних з’їздів в Україні: перший – до 1861 р., другий – 1861–1885 рр., третій – 1885–1899 рр., четвертий – 1899–1904 рр., п’ятий – 1905–1907 рр., шостий 1907–1917 рр., сьомий – 1917–1920 рр. Кожний з визначених нами періодів характеризується притаманними йому особливостями, тенденціями й відповідними соціально-економічними та історико-політичними умовами.

4. Нами встановлено, що ще у 30-х роках ХІХ ст. в німецьких колоніях України проходили з’їзди-конференції вчителів німецьких початкових училищ. Але оскільки німецькі переселенці жили відособлено, то ідея освітянських з’їздів не набула поширення серед педагогів початкових шкіл інших народів імперії.

З 1861 р. за пропозицією М.Лавровського педагогічні з’їзди почали проводитися в Харківському шкільному окрузі, а згодом і на всій території України. Визначним явищем в історії України стали освітянські з’їзди, які проводив відомий український педагог М.Корф з 1867 р.

Педагогічні курси-зїзди 60 – 70 рр. ХІХ ст. допомогли відшукати найефективніші форми організації та методів роботи початкової школи, методик викладання навчальних предметів. Тогочасні з’їзди мали переважно методичний характер, але їхньою незаперечною заслугою є те, що вони не лише сприяли поліпшенню освітньо-педагогічного рівня вчителів, їхнього матеріального становища й соціального статусу, а й солідаризації вчительської корпорації.

Проведення перших з’їздів збіглося в часі зі сплеском великих сподівань на місіонерську функцію освіти. Учительські з’їзди привертали до себе увагу представників прогресивної частини суспільства, але й змушували владу з пересторогою ставитися до них, що призвело до повної їхньої заборони 1885 р. Але передові земці, освітяни вже відчули необхідність подібного спілкування, тому діалог між учителями-практиками, педагогами-науковцями, громадськістю й владою продовжував мати місце навіть під час офіційної заборони з’їздів, на курсах, які набували форми педагогічних нарад чи з’їздів, інших напівофіційних та неофіційних заходах.

Відновлення освітянських з’їздів 1899 р. мало важливе значення для розвитку освіти України. Обмеження, накладені на з’їзди Тимчасовими правилами 1899 р., далеко не завжди могли стримати живий, жвавий обмін думками з актуальних проблем методик викладання, організації шкільної справи, становища народних учителів.

Отже, перед революцією 1917 р. в Україні склалася відлагоджена система обговорення на педагогічних з’їздах і курсах актуальних освітянських проблем і пошуку способів їх розв’язання. Протягом півстоліття з часів реформ 1861 р. в Росії та Україні, з одного боку, утворилися потужні науково-педагогічні школи, з іншого, – розвинулася мережа закладів народної освіти, виникло вчительство як певна складова інтелігенції. У період між двома революціями всі ці чинники набули максимального розвитку.

На загальноросійських з’їздах акценти робилися на більш загальних питаннях розвитку й реформування системи народної освіти: про доступність початкової освіти, запровадження початкового всеобучу, про запровадження єдиної школи з узгодженими між собою концентрами й можливістю вільного переходу з нижчого концентру до вищого (в тому числі з початкової школи – до середньої); про навчання дітей рідною їм материнською мовою, про потребу значного поліпшення матеріального становища вчителів, зменшення бюрократичного контролю та регламентації їхньої роботи тощо.

Вимоги й ідеї, які висловлювалися на педагогічних з’їздах, підготували ґрунт для реформ, які розпочалися після 1917 р. Доба національно-визвольних змагань 1917–20 рр. в освітній галузі відзначилася початком українізації, насамперед, початкової школи, перепідпорядкуванням закладів освіти українській владі. У цей період на педагогічних з'їздах як всеукраїнських, так і місцевих, а також у педагогічній пресі, було висунуто ряд концептуальних положень щодо перебудови системи освіти на нових засадах, які стали визначальними для подальшого розвитку освіти в Україні.

5. Висновки проведеного дослідження дозволяють окреслити ряд пропозицій.

Як свідчить історичний досвід, подальший розвиток освіти можливий лише через демократизацію управління освітою, залучення до нього широкої громадськості та практичних працівників.

На нашу думку, в сучасних умовах потребує демократизації й удосконалення післядипломна освіта вчителів. Крім оновлення їх знань, їхнього знайомства з новими досягненнями педагогічної й методичної думки, бажано, на наш погляд, певний час відводити на дискусії з проблемних питань розвитку сучасної української освіти, становища вчителів, на вироблення й направлення до органів влади, педагогічних ЗМІ відповідних резолюцій і запитів.

Потребує демократизації система підготовки й проведення традиційних учительських конференцій і нарад. Убачається доцільним, щоб їх організовувало й проводило не освітянське керівництво, а вчені-науковці, відомі в краї педагоги, методисти; щоб вони мали не чисто інструктивний, а науково-методичний і дискусійний характер.

В умовах становлення й розбудови системи національної освіти, забезпечення пріоритетності її розвитку вважається доцільним регулярне проведення всеукраїнських освітянських з’їздів, громадських слухань та круглих столів на державних телерадіоканалах і в редакціях педагогічних ЗМІ.

Доцільно цілеспрямовано привертати увагу громадськості до проблем освіти й школи, вчителя. Потрібна громадсько-педагогічна експертиза тих чи інших освітніх новацій, нових програм і підручників. Важливо, щоб кожен шкільний працівник відчув себе членом учительської корпорації, відчув, що і його голос, думка будуть почуті, що і він є одним з творців національної системи освіти.

Основний зміст дисертації розкрито в таких друкованих працях автора:

  1. Вдовенко В.В. З’їзди вчителів України (друга половина ХІХ ст.): витоки, їх вплив на народну освіту // Теоретичні питання культури, освіти та виховання. Зб. наук. пр. – Київ, 2002. – №23. – С.82–85.

  2. Вдовенко В.В. Початковий всеобуч в Україні: успіхи та проблеми, уроки історії // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. – Вип. 49, серія: педагогічні науки. – Кіровоград, 2003. – Ч.ІІ. – С.16–20.

  3. Вдовенко В.В. Феномен з’їздів народних вчителів України (1861–1920 рр.) // Теоретичні питання культури, освіти та виховання. – Київ, 2004. – №26. – С.123 –127.

  4. Вдовенко В.В. Національні та соціальні аспекти в освіті України (1917 р.) // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. – Вип. 54, серія: педагогічні науки. – Кіровоград, 2004. – С.37–41.

  5. Вдовенко В.В. Конференції вчителів німецьких початкових училищ на півдні України (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Київ, 13–14 травня 2004р. – К.: Світогляд, 2004. – С.400–408.

  6. Вдовенко В.В., Постолатій В.В. Підвищення фахового рівня народних вчителів Єлисаветградщини та Олександрійщини на початку ХХ ст. // Підвищення кваліфікації педагогічних працівників: здобутки, проблеми, перспективи: Матеріали науково-практичної конференції. – Кіровоград, 1999. – С. 173 – 184.

  7. Вдовенко В.В. З’їзди народних вчителів України (1861–1920 рр.) як один із напрямків їх післядипломної освіти та підвищення навчально-методичного забезпечення учбового процесу // Оновлення змісту та форм дошкільної і початкової освіти України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Миколаїв, 2003. – С.85–91.

  8. Вдовенко В.В., Постолатій В.В. Педагогічна освіта на Єлисаветградщині та В.І.Харцієв // Златопільська гімназія: минуле, сучасне, майбутнє: Матеріали доповідей та виступів Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Новомиргород, 1996. – С.105–106.