У дисертації здійснені теоретичне узагальнення і запропоноване вирішення наукового завдання – аналіз законодавства, яким регулюються процесуальні й організаційні аспекти діяльності захисника в кримінальному процесі і наукове обгрунтування комплексу пропозицій, спрямованих на удосконалення кримінально-процесуального законодавства України і правозастосовної практики з цього питання. Розглянуті нові шляхи впровадження в національне законодавство приписів Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародно-правових актів, які стосуються питань захисту прав і свобод осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності. Запропоновано визначення нормативного змісту конституційного принципу права громадян на судовий захист. У роботі аналізуються основні теоретичні поняття, що стосуються поняття функції захисту, як вида реалізації права на правову допомогу, його предмета, тактики. З`ясовано співвідношення поняття захисту як функції кримінального процесу і поняття захисту прав і свобод людини в кримінально-процесуальній діяльності, як задачі кримінального процесу. На основі нормативних і літературних джерел, адвокатської практики розроблено процесуальний статус захисника як суб`єкта доказування по кримінальній справі й визначено ступінь його процесуальної самостійності. Наведена додаткова аргументація на користь того, що як суб`єкт захисту виступає засуджений, виправданий, які повинні бути визнані учасниками кримінального процессу і яким забезпесується право на захист. У зв`язку з цим уточнюється найменування досліджуваного принципу, закріпленого в ст. 21 КПК України, – принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому, виправданому, право на захист. Відзначається, що під принципом права особи на забезпечення у кримінальному процесі кваліфікованою правовою допомогою слід розуміти забезпечення державою права на одержання кваліфікованої правової допомоги, яку повинні надавати лише специально уповноважені суб`єкти – адвокати, на професійній основі здійснюючи захист прав і законних інтересів громадян, а також їх представництво при провадженні у кримінальній справі. Доводиться, що ефективність даного принципу проявляється як у діяльності суб`єктів, що ведуть процес, так і в особливостях діяльності захисника. Зосереджено увагу на запровадженні кваліфікованої правової допомоги у кримінальне судочинство, що надається особам, які є учасниками слідчих дій. Пропонується відмовитися від закріплення залежності захисника при реалізації ним своїх процесуальних прав від рішення суб'єктів, що ведуть процес. Враховуючи це, подальшому вдосконаленню підлягає діючий порядок надання захиснику дозволу на побачення з підзахисним, який утримується під вартою. Вноситься пропозиція доповнити КПК України вказівкою на допуск до участі у справі як захисників адвокатів, які не є членами адвокатських об`єднань України і одержали статус адвоката із законодавства інших держав, але склали іспит на знання національного законодавства. Разом з тим, доводиться, що близьки родичі, опікуни та піклувальники обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого не повинні допускатися в кримінальному судочинстві як захисники, тому що вони у силу непрофесіоналізму не забезпечують кваліфикованого захисту. Досліджується механізм процесуального порядку допуску захисника до участі у справі та вноситься пропозиція змінити цей процесуальний порядок. Постанова про допуск захисника до участі у справі й оголошення цієї постанови повинні передувати роз`ясненню процесуальних прав особі, яка притягується до кримінальної відповідальності (зокрема обвинуваченому) і наділена правом на захист. Розглянуте питання стосовно необхідності внести доповнення до відповідних статей КПК України про недопущення проведення огляду документів захисника, їхне вилучення, а також проведення обшуку в службовому приміщення адвоката-захисника без відповідного судового рішення. На відставі аналізу етичних норм, які визначають процесуальний статус захисника доводиться: захисник у разі заяви підзахисним клопотання про допит захисника, забов`язан дати свідчення як свідок, про дані, на розголошенні яких наполягає підзахисний. Визнається необхідним доповнити ст. 212 КПК України вказівкою на направлення кримінальної справи до суду для розгляду судом питання про застосування до неповнолітнього обвинуваченого примусових заходів виховного характеру, що визнати самостійною формою закінчення досудового слідства. Вноситься пропозиція стосовно вирішення питання судом щодо обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження (ч. 3 ст. 299 КПК України). Аргументується, що суд повинен визнавати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються, тільки у разі заяви клопотання про це підсудним або захисником ( за згодою підсудного). | 