Унаслідок проведеного дисертаційного дослідження автором отримані такі висновки: 1. Обгрунтовано необхідність системного вивчення поглядів вітчизняних науковців ХІХ – початку ХХ століття на розмежування публічного та приватного права з метою подолання недостатньої комплексності нинішніх досліджень цієї проблеми і використання всього арсеналу сучасної юридичної методології для вирішення цієї наукової проблеми. У дореволюційний період науковці зробили неоціненний внесок у процес вивчення цього питання, висунувши цілий ряд оригінальних і самобутніх теорій, що не в останню чергу пояснюється їхнім намаганням пристосувати це вчення до національних особливостей держави і права. 2. Уточнено критерії віднесення певного вченого до правової думки України: 1) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах на території України, або 2) видання своїх праць на території України, або 3) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах за межами України (в країнах Західної Європи та Америки), а також видання своїх праць за кордоном, але ідентифікація себе як представника українського народу. 3. Встановлено, що започаткування досліджень публічного та приватного права у вітчизняній юриспруденції слід пов’язувати з працею професора Золотницького Володимира Трохимовича „Природне право” („Скорочене природне право, вибране з різних авторів для користі російського суспільства”) 1764 року. Останньою працею досліджуваного періоду української правової думки, у якій аналізуються питання розмежування приватного та публічного права, є книга Костянтина Берновського „Об’єкт права” (1931 рік). 4. З’ясовано перелік вчених-юристів, які досліджували питання співвідношення публічного та приватного права протягом ХІХ – на початку ХХ століття в Україні. 5. Встановлено, що всі дослідження питань публічного і приватного права в Україні, виходячи з проблемно-хронологічного підходу, їхнього характеру та змісту отриманих наукових висновків можуть бути розподілені на три періоди: 1) І-а половина ХІХ століття, яка характеризується розумінням приватного права як права громадянського суспільства, а публічного права як права, що випливає із суспільного договору між правителем та підданими. Різницю між підсистемами права (публічною та приватною) виводили з відмінностей суб’єктивних прав осіб; 2) ІІ-а половина ХХ століття – початок ХХ століття (до 1917 року) ознаменована як зародженням самобутніх, національних вчень про розмежування публічного та приватного права, так і подальшим розвитком традиційних західно-європейських вчень (матеріальної теорії, формальної теорії, теорії інтересу, нормативної теорії, теорії суб’єкта, теорії санкції). В Україні значного поширення набули такі вчення: індивідуалістична школа (Ренненкампф М.К., Малінін М.І., Пахман С.В., Оршанський І.Г., Гамбаров Ю.С., Дювернуа М.Л., Мулюкін О.С.), теорія соціального права (Шпилевський М.М., Спекторський Є.В., Ерліх Є., Гредескул М.А., Кістяківський Б.О.), релігійна школа філософії права (Юркевич П.Д., Трубецькой Є.М., Тарановський Ф.В.), теорія юридичної централізації та децентралізації (Васьковський Є.В., Петражицький Л.Й., Покровський Й.О.); 3) 20-ті роки ХХ століття охарактеризовані боротьбою двох протилежних напрямків досліджень: прихильників поділу права на публічне та приватне, та прихильників теорії єдності системи права. Наслідком цього нерівного протистояння стала перемога теорії єдності, яка була вираженням політичних поглядів керівників країни. 6. На підставі досліджень українських вчених ХІХ – початку ХХ століття уточнено існуючу різницю між приватним та публічним правом. При розмежуванні потрібно враховувати комплекс критеріїв: 1) відмінність суб’єктів відносин. Для визнання відносин публічно-правовими необхідно, щоб їх обов’язковим учасником була особа, яка бере участь у них для здійснення наданих їй владних повноважень (Кукольник В.Г., Тарановський Ф.В.). Приватноправові відносини характеризуються участю в них осіб, у тому числі й органів державної влади, органів місцевого самоврядування, що реалізують у них лише свою цивільну правоздатність; 2) розрізнення правового становища учасників відносин (теорія юридичної централізації та децентралізації). Публічно-правові відносини характеризуються підпорядкуванням одних суб’єктів (приватних осіб або підпорядкованих органів) іншому суб’єктові, що наділений владними повноваженнями і який має право визначати для підпорядкованих осіб порядок і підстави для реалізації їхніх прав (повноважень) та виконання обов’язків. У приватноправових відносинах, як правило, відсутнє підпорядкування одного учасника іншому; 3) відмінність в методі регулювання правовідносин (теорія юридичної централізації та децентралізації). У публічно-правових відносинах, як правило, їх учасники можуть діяти лише у випадках і в спосіб, що визначені законом. У цьому полягає метод імперативності. Приватноправові відносини засновані на диспозитивності: учасники цих відносин можуть діяти за власною ініціативою та у вибраний ними спосіб, що не суперечить закону; 4) відмінний характер правового захисту прав (формальна теорія). Особливості процесуальних правовідносин формуються, виходячи зі змісту матеріальних публічних чи приватних відносин. Приватні відносини, для яких характерна рівність їх учасників, підлягають розгляду в суді на засадах безсторонності та повної реалізації змагальності й диспозитивності. Публічні правовідносини (кримінальні та адміністративні) через те, що є підпорядкованість приватних осіб волі владних суб’єктів, реалізованій у публічних повноваженнях, мають розглядатися судом з огляду на всебічний захист прав фактично слабшої сторони у відносинах (приватної особи). 7. Крім наукового значення, питання розподілу права на публічне та приватне стало нині дуже важливим для процесів правотворення та правозастосування. При правотворенні, зокрема законотворенні, мають дотримуватися відповідні критерії розмежування і вони можуть набути такого самого значення, як і принцип верховенства права. Принцип існування приватного і публічного права означає, що приватні за своєю природою відносини не можуть бути врегульовані на основі методу і принципів публічного права, а публічні відносини – за допомогою приватно-правових методів. При правозастосуванні фізичні та юридичні особи, насамперед - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи, мають усвідомлювати існування загально-дозвільного принципу („дозволено все, що прямо не заборонено у законі”) у приватних відносинах та спеціально-дозвільного („дозволено тільки те, що прямо передбачено у законі”) у публічних відносинах. | 