У висновках автором формулюються найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження. Зокрема, відзначається що:
1. Витоки проблеми пошуку істини у кримінальному судочинстві беруть свій початок ще з античної правової думки, і з тих часів на формування уявлення про істину в суді наклали свій відбиток зміни типу процесу, світобачення, ідеології в суспільстві. В роботі сконцентровано увагу на тому, що палітра нинішньої проблеми щодо істини у вітчизняному кримінальному процесі значною мірою відбиває спрямованість підходів судово-правової реформи 60-х років XIX століття у Російській імперії та радянського періоду 40-70 років XX століття трансформованих у сучасний формат розбудови змагального кримінального процесу на демократичних засадах.
2. У слов’янських народів історично досягнення справедливості при розгляді справи у суді позначається терміном „правда”. При цьому, в працях з кримінального процесу вживались категорії „матеріальна правда”, „формальна правда” та ін. Термін „істина” потрапив у вітчизняний кримінальний процес через російську доктрину з європейської. На початку ХХ століття в юридичній літературі починає використовуватись категорія „істина”: безумовна, матеріальна, юридична і т.д.
3. З метою поглиблення знань процесуальної форми, прагнучи більш повно відобразити юридичну природу та внутрішній зміст категорії „істина”, в роботі запропоновано її авторське визначення.
4. Автор вважає, що категорія істини визначає загальні вимоги до кримінально-процесуальної форми. Принцип істини – є основним принципом кримінального процесу, який пронизує всі його стадії й інститути. Сутність цього принципу полягає у прагненні до встановлення істини учасниками кримінального судочинства та її обов’язкового встановлення у результаті розгляду кримінальної справи судом. Конституція України, на жаль, прямо не закріпила цей принцип. Однак, зі змісту норм Основного закону (статті 31, 32, 62, 63 ) можна зробити висновок, що цей принцип міститься в цілому ряді інститутів щодо забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканності приватного життя; захисту від обвинувачення та ін., а тому може повноправно вважатися конституційним. Запропоновано принцип встановлення істини в кримінальному процесі розглядати одночасно і як конституційний, і як галузевий.
5. В англосаксонському кримінальному процесі та кримінальному судочинстві континентальної Європи проблема істини розглядається з позиції, яка докорінним чином відрізняється від тієї, що мала місце у вітчизняній правовій думці. Загальним для обох західних правових систем є те, що вони стоять на началах суб’єктивного пізнання істини, відкидаючи по суті концепцію можливості об’єктивного пізнання дійсності та встановлення об’єктивної істини. Враховуючи європейський напрямок розвитку України, пропонується як на законодавчому, так і на доктринальному рівні забезпечити послідовне проведення ідеї щодо посилення суб’єктивного начала в механізмі пізнання істини зі збереженням процесуальних гарантій щодо об’єктивності розгляду кримінальної справи.
6. На думку автора, необхідно чітко розрізняти ролі, які здійснюють учасники кримінального судочинства в процесі доказування в кримінальній справі. Критично оцінюючи позиції про те, що суд зобов’язаний здійснювати доказування у справі, автор вважає, що більш правильно було б вести мову не про доказування судом обставин справи, цим повинні займатися у змагальному кримінальному процесі її сторони, а про їх судове пізнання. Суд пізнає істину в результаті доказування обставин справи її учасниками.
7. Функції обвинувачення, захисту та здійснення правосуддя, відіграють важливе значення у процесі встановлення істини у кримінальній справі та обумовлюють місце і роль окремих учасників кримінального судочинства. Останні мають низку прав і обов’язків, а їх процесуальна діяльність у різний спосіб спрямована на встановлення істини.
8. Автор не погоджується з викладеною у статті 22 Кримінально-процесуального кодексу України позицією, яка вимагає від прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.
З метою усунення очевидного протиріччя, обумовленого зазначеними вимогами даної норми, запропоновано змінити категоричність цієї вимоги. Органи досудового слідства мають сприяти виявленню обставин, що виправдовують обвинуваченого та пом’якшують його вину. Для реального забезпечення цієї вимоги пропонується забезпечити змагальні начала досудового слідства.
9. В роботі обґрунтовується, що існуюча система доказів (стаття 65 КПК України) не відповідає вимогам демократичного, змагального, спрямованого на встановлення істини у справі кримінального процесу. Пропонується повернутися до класичної системи кримінально-процесуальних доказів.
10. В дисертації запропоновано визначення внутрішнього суддівського переконання.
Внутрішнє суддівське переконання – це свідома суб’єктивна впевненість індивідууму (судді) в існуванні чи не існуванні певних об’єктивних фактів, на підставі яких ним робиться висновок про винність чи не винуватість підсудного у скоєнні інкримінованого йому злочину та виникає рішучість у призначенні підсудному конкретного виду і міри покарання чи звільнення його від кримінальної відповідальності.
На думку автора, внутрішнє суддівське переконання в залежності від стадії кримінального судочинства може диференціюватися.
11. Істина у кримінальному судочинстві встановлюється шляхом пізнання суддею об’єктивних обставин конкретної кримінальної справи в процесі доказування своїх позицій її учасниками, оцінки зібраних у справі доказів за вільним внутрішнім переконанням і проголошення його результатів у обвинувальному чи виправдувальному вироку суду. Процес формування внутрішнього суддівського переконання об’єктивно супроводжують сумніви.
На думку автора, суддя може досягти внутрішнього переконання у справі при наявності „розумних” сумнівів, якщо ці „розумні” сумніви не торкаються головного питання про винність підсудного. Факт вчинення злочину конкретним обвинуваченим має бути встановлений з абсолютною безсумнівністю.
12. Мета встановлення істини у кримінальній справі повинна знайти своє відображення і в завданні кримінального судочинства, зокрема, завданням має бути охорона прав та законних інтересів його учасників, а також швидке і повне розкриття злочинів у відповідності з дійсними обставинами справи, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
| 