Опрацювання авторитетних джерел із історії української еміграції, еміграційної журналістики та історичного журналістикознавства, політології та аналіз бібліографічних покажчиків і каталогів дозволили визначитися з такими основними напрямками цього дослідження як історичні передумови виникнення поняття «військово-політична еміграція», політична діяльність міжвоєнної української еміграції в 20-30-х рр. ХХ ст. та її наслідки для національно-визвольної боротьби українського народу, роль преси, журналістики і пропаганди в формуванні ідеологічних настроїв та політичних течій еміграції та боротьбу за незалежність України. Зазначаючи, що найбільш свідомі представники української еміграції не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності, можна констатувати той факт, що політична праця була для частини українських емігрантів головною метою їхнього перебування за кордоном, та й сама еміграція розглядалася ними як стан тимчасовий, що обов’язково мусів закінчитися поверненням на батьківщину. Відразу після виходу на еміграцію, політично найслабша частина партійних угруповань припинила своє існування, деякі з партій змінили свої програмні цілі, назви. Почали з’являтися нові політичні організації в нових умовах, з новими завданнями, з відчуттям нової суспільно-політичної реальності, які можна поділити на п’ять основних груп: соціалістичну, комуністично-радянофільську, ліберально-демократичну, монархістську і націоналістичну. Але в силу недорозвиненості комуністичного середовища, його номінальності, можна стверджувати, що на еміграції розвинули діяльність чотири українські політичні течії, що мали найбільший потенціал: соціалістична, ліберально-демократична (партії, що підтримували екзильний уряд УНР), монархістська і націоналістична. При цьому останні дві політичні течії виникли вже за кордоном і є «продуктом» суто еміграційних соціально-політичних умов. У середовищі міжвоєнної української політичної еміграції стосунки між представниками різних політичних сил від самого початку характеризувались глибокою конфліктністю. По-перше, такий стан був якоюсь мірою наслідком дій відповідних зовнішніх чинників, які не були зацікавлені у внутрішній консолідації української еміграції. По-друге, далася взнаки гостра психологічна криза між різними поколіннями української політичної еміграції – молодші звинувачувало представників старшого покоління у зраді національних інтересів, політичній та державній нездатності, закидаючи їм поразку визвольних змагань і прихід більшовиків до влади в Україні. По-третє, політична роз’єднаність, частіше за все, випливала з партійних і особистих суперечок на тлі давніх, іще «краєвих» конфліктів та у зв’язку з посиленням конкурентної боротьби партійних середовищ за вплив на представників еміграції. Порівнюючи ідеологічні концепції основних політичних сил міжвоєнної еміграції, на основі пресових дискусій, можна зробити певні висновки: 1. Так, соціалістичні партії та групи української еміграції вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцненню української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися українська державність, – це опора на власні, історично притаманні українському народові цінності – народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об’єднання усіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної, партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Народники вважали, що право народу взагалі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обґрунтовували примат інтересів трудового народу в Україні, який, на їхню думку, був єдиним представником української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтересів мас над національними. Говорячи про державний та політичний устрій майбутньої держави, есери (М. Грушевський, М. Шраг, М. Чечель, І. Мазепа) вбачили його в демократичній республіці, парламенті, загальному виборчому праві, у дотриманні всіх демократичних свобод, зазначаючи, що всі ці постулати можуть бути втілені після того, як мине період диктатури, як перехідного етапу до безкласової, соціалістичної демократії. Але всі ці сподівання були примарними та надміру ідеалізованими. Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, представники «правого» есерівського напрямку (М. Шаповал, Н. Григоріїв) у своїх концепціях звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в основному Росію і Польщу), доводили, що український визвольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівництві в Україні лише на власний політичний досвід і власні традиції. На їхню думку, найбільш сприятливою формою державного правління в Україні, в силу регіональних особливостей та історичних традицій, психологічних характеристик і орієнтацій українського народу, має бути президентська або парламентська республіка. Преса «лівого» середовища в основному була представлена такими виданнями «Борітеся-Поборете!», «Нова Україна», «Трудова Україна», «Соціял-Демократ», «Нова Доба», «Соціялістична Думка». 2. Представники консервативно-гетьманського середовища (В. Липинський, М. Залєсський, С. Томашівський) розробляли теорію державності України на основі історичних екскурсів, воліючи тим самим довести необхідність саме монархічного ладу для України і обґрунтувати його правоправність і правонаступність. Серед теоретиків української консервативної держави існувало кілька різних поглядів щодо питань, які стосувалися форми правління у майбутній Україні та геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва. Але незважаючи на ці розходження, ідеологів консервативного напряму об’єднувало те, що всі вони вбачали причини втрати Україною своєї державності у внутрішній слабкості самого українського народу, наголошували на особливій ролі провідної верстви – національної еліти. Представники гетьманської ідеології не змогли поширити в еміграційному середовищі власну ідеологічну платформу, яка, між іншим, несла багато прогресивних ідей, що зберігають свою актуальність і дотепер: критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; визнання домінуючої ролі держави і права в суспільно-економічному житті; пошуки нових методів організації державного ладу та суспільних відносин, що спиралися б на представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне об’єднання усіх громадян (незалежно від національності), які проживають на території України, довкола ідеї української державності, українські консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії монархічних традицій, аналізували причини утворення і занепаду аристократичного ладу в різні періоди української історії. Публіцистика консервативно-гетьманського середовища підтверджувала основну ідею прихильників цієї політичної концепції – вирішення всіх державотворчих проблем можливе лише за умови створення суверенної незалежної Української держави, де єдиною спільною ознакою для людей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України. Найголовнішим дискусійним питанням зовнішньої політики і зовнішньої орієнтації гетьманського середовища були ідеї В. Липинського щодо потрійного союзу України, Білорусії та Росії. Наголошуючи на тому, що союз не є федерацією, автор був упевнений, що тільки в такому форматі можна подолати складні часи, які очікували на Україну після звільнення її від більшовиків та початку внутрішньої розбудови. Проте, це питання було і залишається спірним і неоднозначним, бо В. Липинський не врахував факт того, що історична традиція і військова сила російського імперіалізму завжди перемагатиме здоровий глузд. Саме тому ця позиція викликала найбільшу критику в пресі з боку представників національно-демократичного, право-соціалістичного та націоналістичного таборів. На жаль, преса консервативного середовища не набула широкого розвитку і була в основному представлена такими виданнями як «Хліборобська Україна», «Український Козак», «Думки Гетьманця», «Бюлетень гетьманської управи». 3. Національно-державницький напрямок українського еміграційного політичного середовища декларував ідею беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність. Представники цього середовища (А. Лівицький, М. Левицький, С. Петлюра) обґрунтовуючи для України концепцію національної держави, спиралися на давні демократичні традиції українського народу. На їх переконання, тільки інтереси нації і держави були основним критерієм історичної доцільності тієї чи іншої форми державного правління за обов’язкової умови суверенності нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в ідеях демократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Приділяючи великої уваги державному будівництву України, національно-демократична публіцистика (К. Мацієвич, Г. Пороховський, С. Петлюра, В. Садовський та ін.) закликала до використання досвіду національно-визвольних рухів інших народів, перебудові національної свідомості, визначенню основних пріоритетів національної ідеї. Не можна оминути і той факт, що саме преса, ідейно близька до Державного центру УНР першою підняла проблему завдань, які стояли перед еміграційним середовищем (М. Данько, Н. Лівицька-Холодна, Б. Лисянський, С. Петлюра, О. Шульгин). Саме у цій дискусії народжуються ідеї створення єдиного еміграційного визвольного фронту, який би складався з представників всіх політичних партій, течій і груп. І тільки особисті амбіції політичних лідерів не дозволили реалізувати цю ідею. Концептуальний підхід петлюрівського Державного центру УНР до проблеми відродження української державності, конструктивність якого навряд чи може викликати сумніви, дійсно, міг стати консолідуючою основою, якщо не для всіх, то принаймні для більшості українських політичних об’єднань та груп на еміграції. Однак нових політичних союзників, крім тих, про яких уже говорилося, цей центр у міжвоєнний період не набув. Зокрема, Празька група соціалістів-революціонерів на чолі з М. Шаповалом не припиняла критики еміграційного уряду УНР за Варшавський договір і тісні зв’язки з Польщею. На цій же підставі, хоча й не в такій гострій формі, існували розбіжності між урядом УHP та соціал-демократами із середовища І. Мазепи й П. Феденка. Щодо українських монархістів і націоналістів, то вони відкидали співпрацю з цим урядом не з тактичних, як це значною мірою мало місце у двох попередніх випадках, а з принципових, ідеологічних мотивів. Найбільш активними виданнями національно-демократичного середовища, що складали центр пресових дискусій були «Тризуб», «Воля», «Українська Трибуна», «Український Голос», «Табор», «Соборна Україна» та ін. 4. Поширення націоналістичних ідей було першим і головним завданням всіх націоналістичних груп і організацій, що почали з’являтися в 1920-х рр. у надзвичайно складних моральних та матеріальних умовах еміграції. Основними «рупорами» поширення цих ідей стали видання «Національна Думка», «Розбудова Нації», «Державна Нація», «Молода Україна» та ін. Тому не випадковою була доволі агресивна критика націоналістами своїх політичних опонентів. Так, вважаючи політичне середовище, що остаточно склалося довкола Державного центру УНР своїм головним політичним опонентом, націоналістичні публіцисти (В. Мартинець, Г. Сіманц, М. Сціборський) все ж робили певну поправку на те, що їх критика спрямована не проти УНР, як ідеї, а проти конкретних лідерів, які, на переконання націоналістів, узурпували ідею координуючого центру української визвольної боротьби. Визначаючи внутрішні партійні й особисті міжусобиці в українській політичній еліті того часу як головну причину занепаду державності, націоналісти все ж розуміли, що не тільки внутрішня «міжусобна» боротьба занапастила державне відродження, до неї додавалися і несприятливі зовнішні чинники, низький рівень національної свідомості широких народних мас, його психологічна неготовність. Критикуючи результати визвольних змагань, націоналістичні публіцисти (Д. Донцов, В. Мартинець, М. Сціборський) звертали увагу на недостатнє використання саме націоналістичної риторики як рушійної ідеології будь-якої революції, і застерігали від таких помилок у майбутній боротьбі за державу. 5. Не зважаючи на переможно-оптимістичну риторику провідників українській еміграції у 20-30-х рр., вона переживала період інтелектуальної загальмованості, відчувала паралізованість її впливу на хід історичного розвитку в Україні. Все це було результатом не стільки дефіциту інформованості, скільки недоліком вдумливого аналізу того, що відбувалося в навколишньому світі. Не в останню чергу в цьому процесі «прислужилися» і представники української політичної, культурної та інтелектуальної еліти. Саме вони, виступаючи з публіцистичними матеріалами у пресі, свідомо чи ні, часто підміняли реальний стан справ на бажаний, вимріяний, забуваючи, що без узагальнення і систематизації сигналів навколишнього світу, реальність у свідомості людей не складеться в більш-менш об’єктивну картину. І чим заплутанішою, а тому й небезпечнішою стає навколишня реальність, тим більш цінним стає для аудиторії коментоване інформування. Міжвоєнна українська політична еміграція дала реальний доказ того, що українське суспільство, навіть у складних моральних і матеріальних умовах еміграції, було здатне до функціонування на засадах багатопартійності і плюралізму думок. Проте досвід еміграції показує і відверті негативи такої «моделі» плюралістичної дискусії – брутальну, а часто і безпринципну, конкурентну боротьбу між різними політичними середовищами за впливи на маси, взаємовідчуженість і постійне взаємопоборювання цих середовищ, а також відсутність контактів і спільної мови навіть між ідейно близькими партійними угрупованнями. Виправданням такої ситуації в політичному житті української міжвоєнної еміграції може служити лише теза про те, що нормальна політична діяльність як спосіб реалізації певних політичних інтересів може мати місце лише у своїй державі. За цієї умови політична діяльність стає власне такою, якою вона повинна бути, а саме – системою практичних дій, спрямованих на завоювання влади. Інший характер носила політична діяльність в еміграції. Хоча усі емігрантські політичні течії виставляли на свої прапори гасла відродження української державності, їхні практичні можливості для реалізації цього завдання були мінімальними. І все ж певні кроки робилися: в першу чергу тут йдеться про пропаганду ідеї боротьби за українську державність серед якомога широких політичних і культурних кіл громадськості європейських країн, намаганні знайти прихильників цим ідеям серед західних політиків. Іншим аспектом такої діяльності була міжнародна критика політичних режимів, що панували на українських землях, а також проведення інформаційних контр акцій для мінімізації негативного ворожого впливу на ідею визвольної боротьби. Сюди ж можна віднести також і концептуально-теоретичні та прогностичні розробки проблем майбутнього суспільного ладу незалежної України, що з’являлися в періодичні пресі і давали можливість ознайомитися з ними якомога ширшим верствам еміграційного суспільства. Деякі з таких розробок та ідей, висунутих представниками різних політичних середовищ міжвоєнної української еміграції, не втратили своєї актуальності й до сьогодні, а тому потребують глибокого аналізу та оприлюднення. |
