Головна специфіка етнічної преси Криму, яка вже має півторастолітню історію, полягає в тому, що вона представлена виданнями не тільки національних меншин, а й корінних народів. Кримський досвід переконливо доводить, що статус репрезентованого етносу позначається на функціях і завданнях етнічних видань. Відповідно до цього, роль видань корінних народів є найбільш відповідальною. Етнічні ЗМІ цих народів, які сформувалися на українській землі й не мають метрополій за її межами, як показує аналіз, стають одним із головних засобів поширення інформації про їхнє життя. Отже, їх основні завдання такі: допомагати репрезентації свого етносу як на державному, так і на міжнародному рівні, прагнучи бути максимально дійовими в розв’язанні його проблем і в пропаганді його здобутків; використовувати в межах цієї репрезентації державну мову, поширені іноземні мови, а також мови міжнаціонального спілкування; виходити в електронному вигляді, розсилатися у провідні бібліотеки; розкривати процеси національного відродження; сприяти у рамках культурного відродження розвиткові національної культури і національної мови; відновлювати деідеологізовану національну історію і, таким чином, відроджувати національну спільну історичну пам'ять; виховувати молоде покоління представників свого етносу в дусі історичної наступності та дбайливого ставлення до національних цінностей; організовувати етнічну спільноту для досягнення культурних, економічних (національний бізнес, формування національної економічної еліти) і соціально-політичних цілей. Зрозуміло, що функції видань національних меншин у реальній практиці значно вужчі, бо перед ними – російськими, білоруськими, вірменськими, болгарськими і т.п. ЗМІ – не стоять так гостро завдання розвитку рідної мови і культури, поширення інформації про свій етнос на міжнародному рівні тощо: оскільки ці проблеми вирішуються на території відповідно Росії, Білорусії, Вірменії, Болгарії і т.д. Суспільне значення цих ЗМІ полягає в тому, щоб: сприяти культурному розвитку членів національних товариств, спонукати їх до вивчення рідної мови, національного минулого, національної культури, релігійних обрядів і, таким чином, гуртувати членів своєї національної громади; пропагувати досягнення країни–метрополії етносу; виступати сполучною ланкою у відносинах України зі своєю історичною батьківщиною, сприяти поліпшенню цих стосунків. Водночас ЗМІ як корінних народів, так і національних меншин виконують у суспільстві такі важливі функції: - відображають національне самоусвідомлення репрезентованого етносу (чи етносів), показують життя етнічної громади зсередини: уявлення про себе, про світ, про своє місце у житті суспільства, вчать суспільство поважати свої “відмінності”, власну ієрархію цінностей, і у такий спосіб сприяють взаєморозумінню між народами, підтримують діалог культур; - демонструють суспільству свій погляд на проблеми власного етносу, дають суспільству унікальну можливість поглянути на себе з точки зору іншої культури, інших традицій, інших цінностей; сприяють розвиткові цивілізованого, демократичного, толерантного підходу до вирішення національного питання в Україні, ознайомлюють своїх читачів з культурою інших народів, які живуть на Кримському півострові; віддзеркалюють ті чи інші суспільно-політичні події з погляду цінностей свого етносу; привертають увагу влади і громадськості до проблем, пов'язаних із розвитком національних товариств, інформують суспільство про внутрішнє життя, внутрішні події кожної національної громади. Поряд з цим, юридичний і суспільно-політичний статус етносу, а отже, й рівень його національної самосвідомості впливають на інтенсивність його видавничої діяльності. Впродовж всієї історії найбільш численною у Криму була етнічна преса корінного народу кримських татар – і не тільки за сприятливих обставин, наприклад, періоду коренізації, але навіть і в часи суворого колоніального тиску. І це цілком зрозуміло: кримські татари сформувалися у Криму не лише як певна народність, вони мали тут і свою державність. Крім того, до депортації кримські татари становили чверть населення Криму, тобто вони були реальною політичною силою. Навіть сьогодні, коли відсоток кримських татар у загальній кількості населення півострова зменшився удвічі, впливовість цього народу на політичну ситуацію в реґіоні завдяки його тісній згуртованості й політичній зорганізованості є безперечною. На жаль, два інші корінні народи – караїми і кримчаки – внаслідок своєї нечисленності не володіють достатніми можливостями для активної політичної та інформаційної діяльності. Проте якщо у кримчаків традиції національної преси практично відсутні, то закладені ще 1864 року традиції журналістики кримських караїмів, які завжди вирізнялися високим рівнем національної самосвідомості, підтримуються донині завдяки активній діяльності їхньої національної громади. Серед національних меншин півострова піонерами газетної справи стали найбільш освічені вірмени, євреї та німці. Дореволюційні вірменські та німецькі видання мали й своєрідну особливість: вони були започатковані за межами Таврійської губернії, а потім переведені на її терени. Більшість національних діаспор Криму (болгари, греки, білоруси) дістали можливість видавати етнічну пресу тільки зараз, за сприятливих умов існування демократичного суспільства. Початок розвиткові етнічних видань Таврійської губернії було покладено вірменськими журналами, які виходили друком у Феодосії – “Голуб Масіса” (“Радуга”) (1860–1865) і “Дастіарак” (“Вихователь”) (1872–1874). Але найбільшого суспільного резонансу в Криму і далеко поза його межами наприкінці XIX – на початку XX ст. набула газета І. Гаспринського “Переводчик-Терджиман” (1883–1918). Знаменно те, що вже перші кримські етнічні видання, створені задля освіти власного народу, з великою повагою відгукувалися і про сусідні народи та їхнє національно-культурне відродження. Першопрохідники видавничої справи: вірмени і кримські татари – спромоглися подолати імперський гніт завдяки двом чинникам: 1) видатної ролі особистостей Г. Айвазяна та І. Гаспринського, просвітянська енергія яких перемогла всі чиновницькі заборони й матеріальні труднощі; 2) сприятливим історичним обставинам: у випадку з вірменськими виданнями – зацікавленості Петербурга в тому, щоб створити противагу папському Римові, викривати серед вірмен шкідливі наслідки прийняття католицизму; у зв’язку з історією відкриття “Терджиману” – 100-річному ювілеєві російської анексії Криму. Перше піднесення в історії етнічних видань припало на революційні 1905–1906 рр., коли зменшився імперський тиск і була скасована цензура. Зростання кількості нових видань під час першої російської революції пояснювалося: 1) потребою в інформації; 2) недовговічністю нововідкритих видань; а у випадку з етнічною пресою – 3) потребою в національній самоідентифікації. Перша російська революція спричинила якісний перехід у розвитку преси етносів Криму: зросла кількість як національних видань, так і представлених у них народів півострова: стали вільнішим – їхній зміст, ширшою – аудиторія, відвертішими і наполегливішими – політичні вимоги. Однак практично всі створені на хвилі царського маніфесту 17 жовтня етнічні газети й журнали були закриті в період “столипінської реакції”. У роки Першої світової війни були заборонені й всі німецькі видання Таврійської губернії. Незважаючи на репресивну політику Столипіна щодо інородців, у 1908 р. у зв’язку з перемогою ІІ турецької революції активізувалося кримськотатарське громадське життя. Царські чиновники не могли не помітити сепаратистських прагнень серед кримськотатарської еліти й у відповідь на це дедалі більше посилювали заборони на будь-який прояв національної самосвідомості. Доказом цього стало закриття газети Р. Медієва “Ветан хадими”, видавці якої, однак, не поступилися своїми позиціями і здійснили ще кілька спроб відкрити національні видання. Проте лише “Терджиман” (з 1915 р. – “Енъи Терджиман”) не лише продовжував виходити друком, а й збільшив свою періодичність і став щоденною газетою. Друге піднесення етнічної преси Криму відбулося після Лютневої революції 1917 р. Розквіт періодичної преси на півострові від початку Лютневої революції і до падіння уряду П. М. Врангеля пояснюється наявністю дореволюційних традицій, місцевих професійних журналістських кадрів; винятковим попитом на інформацію і т.д., а також національно-ренесансним рухом етносів Криму. На півострові стали виходити єврейські, німецькі, караїмське й численні кримськотатарські видання. Якщо у період від березня до грудня 1917 р. крива розвитку кримської етнічної преси досягла найвищої для всього бурхливого періоду 1917–1920 рр. позначки, то у часи класової, партійної чи особистісної диктатури (перший і другий більшовицькі періоди, частково – уряди Денікіна і Врангеля) вона, навпаки, стрімко пішла донизу. Внаслідок розв’язаної в Криму в грудні 1917 р. громадянської війни і приходу до влади в січні наступного року більшовиків кримськотатарські газети “Миллет” і “Голос татар” були закриті. Показово, що на цьому етапі з національних видань виходив лише “Енъи Терджиман”, який через місяць – після 35 років виходу! – теж припинив своє існування (23 лютого 1918 р.). Більшовики намагалися здійснити інформаційний ідеологічний контроль, однак бажаної мети не домоглися: місцеве населення ставилося до нової влади насторожено або вороже, саме з приходом на півострів більшовиків розгорілися міжетнічні й міжконфесійні зіткнення: мусульмани виступали не тільки проти більшовицької влади, яку вони вважали “російською”, а й проти всього християнського населення; антитатарські настрої, у свою чергу, були поширені серед частини обивателів і в матроському середовищі. Це довело той факт, що нехтування інтересами національних меншин і їхньої преси позбавляє владу підтримки місцевого населення і призводить до суспільно-політичної нестабільності. Після багаторазової зміни політичної влади протягом 1918–1920 рр. і встановлення в Криму радянської диктатури зі стихійно-вільним розвитком етнічної преси було покінчено: почався етап державно-регламентованої преси в рамках Кримської АРСР. На хвилі плану коренізації на початку 1920-х рр. держава всіляко підтримувала кримськотатарські видання. У цей час виходили кримськотатарською мовою дві обласні газети – партійна “Енъи дюнья” (“Новий світ”) і комсомольська “Яш къуввет” (“Юна сила”), журнали, десятки місцевих газет і бюлетенів. Вони засвідчили намагання держави створити в Криму так звану “буферну республіку”, яка стала б сполучною ланкою між східними радянськими республіками та мусульманськими країнами. Але вже у 1928 р., у зв’язку зі справою Велі Ібраїмова та боротьбою з “татарським буржуазним націоналізмом”, за замовленням “згори” було розпочато процес цілеспрямованого вихолощування національної сутності з кримськотатарських видань. У 1929-1930 роках було знищено кримськотатарські видання, які сприяли консолідації національної інтелігенції і розвитку кримськотатарських мови та літератури, вивчали історію й етнографію свого народу. Припинився в 1920-ті рр. й діалог культур на рівні системи етнічних видань: крім кримських татар, жоден інший етнос не мав можливості випускати свою національну пресу. Особливо трагічною виявилася доля українців, які становили значну частину кримської національної спільноти (11%): їхні національні права найчастіше заперечувалися керівництвом автономії, неодноразово українців КрАРСР у примусовому порядку зараховували до “росіян”. У 30-ті рр. ХХ століття, у зв'язку з адміністративною перебудовою і розвитком масової низової преси, на півострові знову стали з’являтися видання некорінних етносів – єврейські та німецькі. Однак, як і у випадку із кримськотатарськими виданнями, національне розмаїття цієї преси було свідомо зведено партійним керівництвом до мовного розмаїття: формування нової радянської людини-інтернаціоналіста було несумісним зі збереженням національного коріння. Ця “етнічна” преса 1930-х рр. кримськотатарською, німецькою мовами та на їдиш за самою своєю суттю була узагальнено-радянською, відображала інтереси окремих осередків партії, а не національну сутність етнічної громади. У 1938 р., коли розвиток тоталітарного режиму досяг свого апогею, навіть мовному розмаїттю було покладено край: єврейські та німецькі районні газети було закрито, а назви республіканських кримськотатарських – замінено на нейтрально-радянські “Комсомолец” та “Къызыл Къырым” (“Червоний Крим”). Наступ тоталітаризму на етнічні видання став свідченням неприйняття новою системою тих національних традицій і цінностей, які ці видання зберігали. Якщо під час повсюдної розрухи 1917–1918 років кримськотатарські газети Криму, які відображали притаманний своєму народу традиціоналізм, попереджали про небезпеку кровопролиття й братовбивства, прагнули зберегти громадянський мир і злагоду на півострові, то за часів сталінщини став неможливим не тільки вихід подібних газет та журналів, а й фізичне існування їхніх натхненників. Не випадково коренізация в Криму перетворилася на свою протилежність: були розстріляні або піддані репресіям практично всі видатні кримськотатарські політики й діячі культури: А. Озенбашли, Х. Чапчакчі, С. Хаттатов, А. Одабаш, А. Айвазов, Б. Чобан-заде, М. Недім, Ф. Мусаніф, Я. Мусаніф, І. Тархан, У. Іпчі, М. Софу, Б. Чагар, О. Акчокракли, Д. Гафаров, А. Лятіф-заде, М. Куртієв,
Е. Шем’ї-заде й ін. У період Другої світової війни сталінський режим, однак, знову звернувся до етнічної преси, розуміючи, що, через здатність зачіпати глибинні ціннісні й емоційні струни душі своїх читачів, вона залишається серйозним важелем впливу на свій етнос. Під час оборони Севастополя видавалася вірменською мовою “Кримян мартакан терт” (“Кримська бойова газета”), у період окупації Криму в Краснодарі та Сочі продовжував виходити друком “Къызыл Къырым”, на територію Криму було спрямовано мовлення кримськотатарської редакції Всесоюзного радіо, під час визволення півострова 4-м Українським фронтом видавалася червоноармійська газета кримськотатарською мовою “Сталин байрагъы” (“Сталінський прапор”). Проте після визволення Криму кримських татар було названо “народом-зрадником” і депортовано за національною ознакою. Насильницької депортації зазнали також представники інших етносів півострова (у серпні 1941 р. були депортовані німці, у червні 1944 р. – вірмени, греки, болгари), що в свою чергу значно зменшило етнографічну й культурно-історичну базу для організації етнічних кримських видань. У 1944 році Крим втратив саме явище етнічної преси: представники тих народів, що були “залишені” владою на півострові, опинилися на правах безрідних космополітів. Становища українців, наприклад, не змінило навіть приєднання Кримської області до Української СРСР у 1954 р. Українськомовні версії газети “Радянський Крим” (“Кримська правда”), що з’явилися внаслідок приєднання, були типовим зразком радянської культури - “національної за формою і соціалістичної за змістом” – і дублювали однойменні загальнокримські російськомовні видання. Через те, що тривалий час неможливим було вирішення не тільки проблем депортованих, а й саме їх обговорення на сторінках офіційної преси СРСР, “кримськотатарське питання” стало темою для численних нелегальних видань (самвидаву), закордонних кримськотатарських та інших “антирадянських” газет і журналів. Традиції кримськотатарської журналістики зберігалися, наскільки це було можливо, й у місцях вигнання: 1957 року було відкрито газету “Ленин байрагъы”, 1976 року - журнал “Йылдыз”. Однак ця офіційна кримськотатарська преса, в якій заборонялося друкувати навіть зображення Чорного моря, не відображала і не могла відобразити головного прагнення свого народу – повернення на історичну батьківщину. Нарешті, наприкінці 1980-х років, кримськотатарські видання (газета “Ватан”, журнал “Къасевет”) почали виходити і в Криму. Їх головним завданням стало висвітлення процесу повернення корінного народу і його інтеграції в українське суспільство. Тоді ж було відкрито й перші газети інших кримських етносів: єврейську “Шолэм” і вірменську “Голубь Масиса”. Третє піднесення етнічної періодики Криму припало вже на 1990-ті роки. Після прийняття незалежною демократичною Україною численних законодавчих актів, що підтримують етнокультурні права національних меншин, на межі ХХ – XXI століть в Автономній Республіці Крим сформувалася система етнічної преси нової формації, яка за всю історію Криму найповніше, найпропорційніше відповідає як його етнічному складові, так і національно-ренесансним прагненням репрезентованих даними ЗМІ етносів. Сучасна структура етнічної преси Криму перебуває в стадії розвитку, отже, має не лише досягнення, а й цілу низку невирішених питань. Однією з головних залишається проблема фінансування, розв’язання якої має стати справою не лише держави (відповідно до статті 3 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”), а й самих етносів, активістів їхніх культурно-просвітницьких товариств. Брак коштів є причиною низького рівня матеріалів та оформлення деяких етнічних видань, у редакціях яких без оплати працюють не професіонали, а ентузіасти. У свою чергу, небезпеку для свободи слова становить і залежність етнічних ЗМІ від органів влади або спонсорів, які фінансують їхню діяльність. Частина національних видань замикається на своїх національних культурно-просвітницьких товариствах, відмовляючись від їх репрезентації на рівні автономії та України в цілому: багатьма газетами не виконується навіть така вимога, як надсилання своїх випусків у бібліотеки, до Республіканського комітету з питань інформації АРК. На нашу думку, цю проблему можна вирішити за допомогою інтернет-версій етнічних видань, що існують на півострові. Сьогодні безперечним лідером Криму у створенні інтернет-видань і етнічно орієнтованих сайтів залишається кримськотатарський народ. Унаслідок політики етноциду, яка проводилася впродовж десятиліть, кримська етнічна періодика залишається переважно російськомовною або ж двомовною; національними мовами регулярно виходять тільки три газети: кримськотатарські “Къырым” і “Янъы дюнья” та українська “Кримська світлиця”. Невисокий професійний рівень, нечастий та нерегулярний вихід етнічних видань перешкоджають їх популяризації, а отже, дієвості та впливовості. З усієї етнічної преси АРК найбільш популярними є російськомовні кримськотатарські видання “Голос Крыма” та “Полуостров”, але ця загальнодоступність досягається високою ціною відмови від рідної мови. Зростання рівня та якості послуговування рідною мовою – одне з першочергових завдань етнічної преси. Крім того, кожне етнічне видання має прагнути через високий професіоналізм, об'єктивність, оперативність, новаторський підхід у поданні матеріалу сприяти розширенню читацького загалу , збільшенню своїх дієвості та впливовості. Критеріям сучасності відповідає модель уявної етнічної газети, яка у більшості своїх матеріалів віддзеркалює національне самоусвідомлення, національні проблеми й інтереси репрезентованого етносу, має періодичність не нижчу як тричі на тиждень і не менш як 50 % публікацій подає рідною мовою. Отже, в історії розвитку етнічної преси Криму можна виділити такі етапи: I. Етнічна преса Криму в складі Таврійської губернії (1860–1916): 1860–1905 рр. – початок розвитку вірменської, кримськотатарської, караїмської і єврейської преси в Криму: виникнення перших рукописних і друкованих етнічних видань, початок журналістської діяльності видатних представників етнічних громад Криму: Г. Айвазовського, І. Гаспринського, І. Казаса та ін.; 17 жовтня 1905 – 1907 рр. – перше піднесення кримської етнічної преси внаслідок здобутої у роки першої російської революції свободи друку; 1908–1916 рр. – період спаду: закриття радикальних етнічних видань у роки столипінської реакції, переслідування і заборона німецьких видань у період напруження російсько-німецьких зовнішніх стосунків і початку Першої світової війни. ІІ. Друковані періодичні видання етносів Криму періоду революцій 1917 рр. і громадянської війни у Криму: формування у Криму вільної національної преси (березень–грудень 1917 р.). – різке зростання порівняно із 1916 роком кількості етнічних видань, їх громадянської, національної і конфесійної самосвідомості, високий рівень толерантності вільної етнічної преси; преса Республіки Тавриди (січень–квітень1918 р.): закриття більшовиками практично всіх національних видань та невдала спроба заснувати соціалістичну кримськотатарську пресу; національна преса німецької окупації, уряду Сулькевича (кінець квітня – 14–15 листопада 1918 р.) – часткова реставрація етнічної преси 1917 року за умови суворої цензури – як окупаційної, так і “тимчасової”; етнічна преса за уряду С. С. Крима (листопад 1918 р. – лютий 1919 р.) та інтервенції військ Антанти – продовження політики переслідування свободи слова, у тому числі у кримськотатарських виданнях, утиски кримськотатарської газети “Миллет”; національна преса Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (кінець квітня – кінець червня 1919 р.): закриття небажаних етнічних видань і створення на їхньому місці нових, більшовицьких; преса періоду денікінщини (24 червня 1919 р. – квітень 1920 р.): уповільнений розвиток етнічних видань в умовах диктатури влади і суворої цензури, закриття кримськотатарської директорії і заміна редакції її газети більш зручною; періодика за правління П. М. Врангеля (квітень–листопад 1920 р.): сувора цензура, зміцнення російського національного руху, поява його численних видань, закриття кримськотатарських газет, поява першого кримськотатарського “товстого” часопису; остаточне формування у листопаді 1920 р. комуністичної преси більшовиків: знищення моделі вільної преси, побудова системи більшовицьких етнічних видань як органів відповідних етнічних відділів обкому комуністичної партії. ІІІ. Етнічні друковані ЗМІ Кримської АРСР: 1921–1928 рр. – етнічна преса за часів коренізації: розквіт кримськотатарських видань, утиски місцевої влади щодо видань інших етносів Криму, у тому числі й українців; 1928–1941 рр. – зростання кількості кримської етнічної періодики у зв’язку з появою національних районів і загальнорадянським розвитком масової низової преси; вихолощення владою самої національної суті етнічних медіа; 1941–1944 рр. – існування етнічної преси в умовах інформаційного протистояння СРСР і фашистської Німеччини: маніпулювання національними почуттями етнічних редакцій і їхньої аудиторії. IV. Кримська етнічна періодика другої половини ХХ – початку ХХІ століття: 1944–1988 рр. – депортація кримських татар, німців, вірмен, болгар і греків за національною ознакою, знищення кримської етнічної періодики; дотримання традицій кримськотатарської преси у закордонні та самвидаві, в обмеженому вигляді – в офіційних виданнях на території Узбекистану; 1988–1991 рр. – повернення на історичну батьківщину, у Крим, на хвилі перебудови перших кримськотатарських видань; відкриття у Криму перших етнічних органів друку; 1991 рік – донині – створення у Криму, за підтримки законодавства демократичної України, системи етнічних видань, яка за всю історію Криму щонайповніше, найпропорційніше відповідає як його етнічному складові, так і прагненням національного відродження репрезентованих даними ЗМІ етносів. Процеси національного відродження посідають різне місце на шпальтах сучасних етнічних видань. Найбільш впливовими, актуальними, гострими, політично організованими в Криму були й залишаються кримськотатарські газети та журнали, позиція яких переконливо доводить, що перша стадія національного ренесансу – культурна консолідація – ними вже освоєна, і нині головною метою є національна мобілізація, тобто перехід нації від вирішення мовних, культурних питань до розв’язання проблем соціально-економічного становища, і, нарешті, “політизація етнічності”, тобто втілення усвідомлених нацією потреб у політичні програми й гасла, необхідність формування своєї політичної еліти. Не поступаються кримськотатарським виданням за своєю політизованістю й гостротою російські етнічні ЗМІ, гіперетнічність яких пояснюється комплексом втрати титульного статусу. Суперечки між першими й другими часом дестабілізують етнополітичну ситуацію на півострові. Видання інших етносів (національних меншин) є менш політизованими і висвітлюють переважно культурно-історичну тематику (частина з них завдяки цьому ризикує перетворитися на якусь “святкову листівку” з розповідями про національні свята, страви, традиції тощо), тому їм часто бракує злободенності, оперативності та гостроти, які є пріоритетними для кримськотатарських видань і роблять їх цікавими для загальнокримської читацької аудиторії. Проблема національної толерантності та діалогу культур порушується практично всіма етнічними виданнями, які усвідомлюють важливість громадянського миру в багатонаціональному й поліконфесійному Криму; у деяких мас-медіа ця тема виділена в окремі рубрики. Сприяє міжетнічному діалогу поява в Криму таких загальноетнічних друкованих видань, як газети “Крымский дом” та “Межнациональное согласие”, журнал “Брега Тавриды”. Національні газети та журнали, в цілому, виявляють значно вищий рівень національної й конфесійної толерантності, а також зацікавленості в національному відродженні та діалозі культур, ніж деякі загальнокримські видання, що ігнорують дані проблеми або демонструють у їх поданні нетерпимість та упередженість. Однак кримський досвід засвідчує й ту обставину, що етичний та професійний рівень етнічних видань потребує поліпшення, а змістовий спектр – розширення. А оскільки саме журналісти етнічних друкованих ЗМІ найбільш уразливі під час висвітлення конфліктів за участю свого етносу, то власне їм у першу чергу слід дотримуватися розроблених Асоціацією вільних журналістів Криму “Основних принципів роботи журналістів у поліетнічних спільнотах”. Півторастолітній досвід існування в Криму етнічної преси сформував чітке уявлення про зразкове етнічне видання, яке, репрезентуючи етнічний інститут та існуючи під його егідою або працюючи від його імені, має не лише сприяти збереженню його національно-культурної самобутності, а й брати участь у діалозі культур, утверджувати загальнолюдські цінності, розвивати інтернаціоналізм й толерантність задля сприяння громадянському миру й міжнаціональній злагоді як неодмінній умові нормального розвитку будь-якого етносу в поліетнічній державі, якою є нині Україна. | 