На підставі викладених вище положень, виходячи з досягнутого рівня розробки проблематики, пов’язаної із визначенням предмета доказування у кримінальних справах, що закриваються за нереабілітуючими підставами, а також проведеного комплексного аналізу літературних джерел, чинної нормативно-правової бази та регламентованих нею суспільних відносин можна сформулювати такі висновки, в яких містяться основні результати дослідження. 1. Аналіз позицій вчених-процесуалістів щодо визначення предмету доказування дозволив виокремити серед них найбільш узагальнене та таке, що відповідає сутності досліджуваної категорії науки кримінального процесу. Предмет доказування у кримінальному судочинстві – це система фактів (обставин), необхідних та достатніх в якості підстави для застосування норм матеріального (кримінального, цивільного) та кримінально-процесуального права при вирішенні кримінальної справи. Зміст предмета доказування складають факти та обставини. 2. На стадії попереднього розгляду справи суддя не вправі ні входити в оцінку доказів, ні вирішувати наперед питання про винуватість (ч.1 ст.245 КПК). Для того, щоб закрити справу за реабілітуючими або нереабілітуючими підставами, потрібно встановити відповідний предмет доказування, з’ясувати фактичні обставини справи. Тому закриття суддею кримінальних справ за реабілітуючими та нереабілітуючими підставами при їх попередньому розгляді суперечить кримінально-процесуальному законодавству. Такий порядок вирішення кримінальних справ можливий лише при їх судовому розгляді. 3. Обставини, які підлягають доказуванню при закритті кримінальних справ на підставі закону про амністію, внаслідок зміни обстановки, у зв’язку з дійовим каяттям, у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, у зв’язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, у зв’язку з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації, у зв’язку із закінченням строків давності, повинні бути встановлені в такому ж об’ємі і межах, як при закінченні досудового слідства зі складанням обвинувального висновку. 4. Аналіз кримінально-процесуальних норм дозволив виявити відсутність у розділі VІІІ КПК “Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх” норм, які б враховували і відображали особливості предмету доказування по фактам вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Автор пропонує доповнити ст. 433 КПК новою частиною такого змісту: “Обставини, перераховані в частині першій цієї статті, встановлюються також при розслідуванні та розгляді кримінальної справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність”. 5. Застосування амністії щодо осіб, винних у вчиненні злочинів, не повинно пов’язуватись з позбавленням потерпілих осіб їх конституційного права на судовий захист і поновлення в порушених правах та інтересах. Тому доцільно доповнити Закон України від 1 жовтня 1996 року “Про застосування амністії в Україні” положенням: “Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію, якщо вона після вчинення злочину повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду”. Тільки при доведеності відшкодування заподіяної злочином шкоди повинно бути можливим закриття кримінальної справи згідно з п.4 ч.1 ст. 6 КПК. 6. Поняття “зміна обстановки”, що закріплено у чинному законодавстві, існує у широкому (процес соціальних, економічних, політичних, духовних тощо змін в масштабах від країни до установи, організації) та вузькому (об’єктивні, зовнішні умови життя особи, яка вчинила злочин) розумінні. При закритті кримінальної справи у порядку ст. 7 КПК, потрібно вважати зміну обстановки у широкому розумінні, тобто коли діяння втратило суспільно небезпечний характер внаслідок змін соціального характеру, що відбуваються у суспільстві в цілому або у певному мікросередовищі. 7. Закриваючи кримінальну справу у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 72 КПК), потрібно виходити з того, що дії обвинуваченого або підсудного, які свідчать про активне сприяння розкриттю злочину, повинні відбутися з моменту після вчинення злочину до моменту закінчення судового слідства. 8. При доказуванні факту примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим у зв’язку із закриттям кримінальної справи слідчий, прокурор або суддя повинен виходити з того, що примирення повинно бути добровільним волевиявленням потерпілого. У разі встановлення факту примирення внаслідок залякування, погроз або іншого примусу, закривати кримінальну справу за ст. 8 КПК неможливо. 9. Щире каяття особи, яка вчинила злочин, можливе тільки після визнання нею своєї вини. Для закриття кримінальної справи у зв’язку з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації необхідно, щоб визнання вини та щире каяття були встановлені як на той момент, коли прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ч.1 ст. 47 КК, виносять постанову про направлення справи до суду, так і на той момент, коли колектив підприємства, установи чи організації ставлять питання про взяття обвинуваченого на поруки. 10. Доцільно в ч.1 ст. 49 КК внести доповнення, пов’язані з кінцевим моментом перебігу строків давності, і викласти її в такій редакції: “Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком, постановою про закриття кримінальної справи минули такі строки…». |
