У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, яке полягає в дослідженні предмета та структури доказування, збирання доказів у виявленні особливостей доказування, досудового слідства і судового розгляду справ про викрадення та інше незаконне поводження з вогнепальною зброєю, бойовими припасами та вибуховими речовинами. 1. Наголошується, що предмет доказування – це передбачена законодавством сукупність обставин, які підлягають дослідженню та обов’язковому встановленню по кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення та постановлення законного, обґрунтованого, справедливого вироку. 2. На підставі проведеного дослідження встановлено, що при розгляді судами вказаної категорії справ для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування всіх обставин злочину особливо велике значення має саме виявлення джерел викрадення, придбання, виготовлення зброї та бойових припасів, встановлення мети і мотивів винних осіб, що дозволить у майбутньому запобігти вчиненню зазначеної категорії злочинів. 3. Наведено додаткові аргументи на користь положення, що об’єкт злочину необхідно розглядати у двох площинах: а) як нормативно-правову категорію, оскільки злочин насамперед порушує норму, кримінально-правову заборону; б) як благо, яке охороняється цією нормою (правове благо) і якому злочин спричиняє шкоду. Це має принципове значення для визначення структури процесуальної діяльності в справах даної категорії. 4. Наголошується на доцільності розділення зброї на два основних види, а саме: 1) зброя з невисоким ступенем уражаючої здатності; 2) особливо небезпечна зброя (з високим ступенем, що випливає з великої убійної сили, можливості застосування зі значної відстані, стрільби чергами і т. п.), що зумовлює специфіку предмета доказування в справах даної категорії. 5. На підставі аналізу норм чинного законодавства та практики його застосування запропоновано в Законі України «Про зброю» дати таке визначення вогнепальної зброї: «Зброя – це пристрої, прилади і предмети, які спеціально виготовлені, конструктивно призначені і технічно придатні для ураження живої або іншої цілі і не мають іншого виробничого чи господарсько-побутового призначення; основні частини зброї – це прилади, що визначають її функціональне призначення, підлягають клеймуванню та нумеруванню на виробництві; вогнепальна зброя – це зброя, призначена для ураження цілі на віддалі метальним снарядом, що приводиться в рух миттєвим вивільненням хімічної енергії заряду пороху чи іншої речовини». 6. Представлено аргументи на користь того, що в Законі України «Про зброю» необхідно закріпити, що під незаконним поводженням зі зброєю та основними її частинами слід розуміти виробництво зброї, торгівлю зброєю, продаж, колекціонування, експонування, облік, збереження, носіння, перевезення, транспортування, використання, вилучення, знищення, ввезення зброї на територію держави і вивезення її за межі держави. 7. У роботі обґрунтовується положення, що при розслідуванні справ про викрадення та інше незаконне поводження з вогнепальною зброєю, бойовими припасами та вибуховими пристроями необхідно достовірно встановити: а) спосіб злочину; б) місце та обстановку; в) час учинення злочину; г) знаряддя та засоби, що були предметом злочинного посягання; ґ) предмет посягання; д) особу злочинця або осіб, що входять до складу злочинних угрупувань; е) скласти характеристику юридичних та фізичних осіб, яким зазначеним вище складом злочину заподіяно майнової чи моральної шкоди; є) сліди злочину (у широкому розумінні). 8. Здобувачем наведені додаткові аргументи, що мотиви злочинної поведінки включають їх мету. Їх різноманітність і специфіка, в основному, зумовлені характером предметів розглядуваних злочинів. Особливість досліджуваної категорії злочинів – множинність цілей, які може ставити перед собою винний, коли вчиняє діяння, пов’язане з незаконним поводженням зі зброєю, бойовими припасами і вибуховими речовинами. Як правило, особа не лише має намір досягти основної мети – одержати ці предмети, а при збуті чи передачі – звільнитися чи позбавитися їх, а й переслідує інші цілі, для здійснення яких вчиняє дії, передбачені ст. 263 КК України. При цьому основна мета виступає як кінцева мета, яка, зазвичай, пов’язується з використанням зброї, бойових припасів або вибухових речовин. 9. Дисертантом доводиться необхідність зменшення віку притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 263 КК України до 14 років. 10. Здобувач погоджується з думкою, що доказування в кримінальному процесі являє собою два взаємопов’язаних аспекти єдиного поняття: з одного боку, як процесуальна діяльність по збиранню, аналізу, перевірці доказів і, з другого – обґрунтування процесуальних висновків по справах зазначеної категорії. У структурі доказування незмінно присутні і поєднуються пізнавальні (пошукові та інформаційні процеси), комунікативні (фіксація та забезпечення передачі фактичних даних у часі та просторі), засвідчувальні (закріплення підтвердження достовірності фактичних даних) та обґрунтовуючі (використання доказів у встановленні істини) елементи. Представлено додаткові аргументи, що оперативно-розшукова діяльність має розглядатись як різновид процесуального пізнання, який повинен ґрунтуватись на принципі законності та інших конституційних принципах і може провадитись тільки в тих формах і порядку, які передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність». 11. Наведено додаткові аргументи, що акт ревізії слід вважати джерелом доказів. 12. Висвітлено особливості використання спеціальних знань при провадженні в справах даної категорії та форми їх застосування (експерт, спеціаліст, особа, яка володіє спеціальними навичками). Встановлено правову природу висновку експерта при вирішенні питання кваліфікації цих злочинів. 13. Автором висловлена пропозиція, що в новому КПК України доцільно закріпити поняття допустимості кримінально-процесуальних доказів і викласти відповідну статтю в такій редакції: «Допустимість кримінально-процесуальних доказів означає правову придатність для використання їх в кримінальному процесі як аргументів у доказуванні по кримінальній справі. Кримінально-процесуальні докази є допустимими, якщо вони отримані: належним суб’єктом, правомочним проводити процесуальні дії по збиранню фактичних даних; являють собою належні процесуальні джерела відомостей, які становлять зміст доказів; в результаті належних процесуальних дій; якщо дотримано належний порядок проведення процесуальних дій, які використовуються як засоби отримання доказів. Допустимість визначається законністю їх джерела, умов і способів його одержання. Докази, отримані з порушенням норм КПК України, є недопустимими. Докази, зібрані з порушенням конституційних прав і свобод людини або з такими порушеннями КПК України, які позначились чи могли позначитись на їх достовірності, не можуть бути покладені в обґрунтування обвинувачення. Будь-який доказ, здобутий унаслідок застосування насильства чи інших незаконних дій, не може використовуватись для підтвердження обвинувачення. Не можуть бути доказами повідомлені свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими допитаними особами відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити». Відстоюється позиція, що докази, які зібрані з істотним порушенням конституційних прав і свобод людини, не можуть бути покладені в обґрунтування обвинувачення. У зв’язку з цим виявлено додаткові аргументи на користь положення, що прокурор при затвердженні обвинувального висновку, судді при попередньому розгляді справи та в судовому розгляді за наявності до того підстав мають право визнати досліджувані докази недопустимими. 14. Пропонується в новому КПК України закріпити положення щодо належності доказів як таких, що містять інформацію щодо предмета доказування по кримінальній справі. Належними є докази, які за своїм змістом перебувають у зв’язку з обставинами, що підлягають доказуванню. 15. Висловлено пропозицію щодо необхідності доповнення ст. 22 чинного КПК України (а також зазначення цього положення в новому КПК) і викласти її в такій редакції: «Однобічним, неповним чи необ’єктивним дізнанням, досудовим чи судовим слідством визнається проведене дізнання, досудове чи судове слідство, яке залишило нез’ясованими обставини, встановлення яких могло мати істотне значення при постановленні вироку». 16. Автор наводить додаткові аргументи, що за судом необхідно зберегти дискреційні повноваження. 17. У дисертаційному дослідженні визначається, що вирок – це акт застосування права, він не утворює нових норм права, а лише включає в себе рішення про застосування правової норми до конкретного випадку, а саме є результатом тлумачення судами норм права, на підставі яких вирішується дана кримінальна справа. У дисертації виявлені особливості описово-мотивувальної частини вироку при викладенні правових та фактичних мотивів прийнятого судом рішення в справах даної категорії. Обґрунтованість вироку означає, що встановлена з достовірністю не лише подія злочину і винність обвинуваченого, вона також включає в себе призначення справедливої міри покарання, яка відповідає ступеню суспільної небезпечності злочину і особи, яка його вчинила. 18. З метою запобігання обвинувальному підходу при розгляді кримінальних справ у проекті КПК України доцільно передбачити таку підставу закриття кримінальної справи та винесення виправдувального вироку, як недоведення участі підсудного у вчиненні злочину. 19. Дисертантом запропоновано викласти ст. 267 чинного КПК України в такій редакції: «У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий чи його законний представник вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий чи його законний представник підтримує обвинувачення. Якщо потерпілий чи його законний представник погодиться взяти на себе функцію приватного обвинувача, суд повинен забезпечити йому можливість здійснення такої діяльності». За результатами проведеного дослідження запропоновано низку законодавчих новел (текст яких наведений у відповідних розділах дисертаційного дослідження) щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального та кримінального законодавства. | 