У Висновках сформульовано теоретико-методологічні положення та надано практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлено актуальні проблеми, на розв’язанні яких доцільно зосередити зусилля парламентаріїв, працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, правоохоронних органів, науковців у сфері правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків у контексті викорінення гендерного насильства як форми соціостатевої нерівності в Україні. У ході дослідження зроблено такі висновки: 1. В останнє десятиліття аналіз і розуміння гендера та статі у контексті прав людини суттєво просунулися в юриспруденції, у практиці держав у цілому та в науковій літературі. Це пов’язано насамперед із тим, що у сучасній методології науки з’явився один із важливих підходів наукового пізнання – гендерний підхід, який поступово впроваджується в юриспруденцію, інформаційно-просвітницьку діяльність, під час здійснення розроблення та формування механізму управління гендерними процесами в системі законодавчої та виконавчої влади. Цей підхід набуває все більшого поширення у новому напрямку юриспруденції – гендерному праві, що за своїм призначенням спрямоване досліджувати проблеми гендерної рівності та дискримінації за статевою ознакою. Покладений в основу дослідження, гендерний підхід допоміг висвітлити проблему гендерного насильства у контексті проблеми рівноправ’я жінок та чоловіків, що дало змогу розкрити природу та сутність цього феномена як соціостатевої дискримінації. 2. Історіографічний аналіз питання дозволив дійти висновку, що особливістю наукового дослідження є відсутність фундаментальних розробок з проблеми гендерного насильства під кутом зору здійснення історико-теоретичного аналізу правових засобів його викорінення в Україні. Специфіка існуючих юридичних наукових праць полягає в тому, що тривалий час спеціалісти не розглядали проблему насильства за статевою ознакою крізь гендерно-правовий вимір. Аналіз наукової літератури дає підставу стверджувати, що проблема гендерного насильства ще не стала об’єктом спеціального дослідження в історіографії, а тому потребує ґрунтовного розроблення й вивчення. 3. На початку ХХІ ст. Україна, яка проголосила стратегію європейського вибору, перебуває на етапі становлення гендерного права. Одним із важливих його завдань є забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, а відтак й викорінення усіх форм соціостатевої дискримінації. За своїм призначенням гендерне право відповідальне за справедливе визначення міри свободи двох суб’єктів суспільства: чоловіків та жінок, їхнього статусу. За сферою дії норми гендерного права знаходять своє місце у різних галузях права, що забезпечують здійснення політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав людини відповідно до принципу рівноправ’я статей. 4. На сьогодні Україна відстає від тих західних держав, де протягом останніх десятиліть сформувався новий юридичний напрям – теорія гендерного права (Канада, США, країни Євросоюзу). На відміну від цих країн, у вітчизняній правовій науці цей напрям не здобув загального визнання у сучасної юридичної еліти. Повсякденне правове життя свідчить, що процес формування вітчизняного гендерного права відбувається вкрай уповільненими темпами, оскільки на даний час більшість учених-юристів ігнорують соціостатеву проблематику. Зазначена причина впливає на те, що на сьогодні існують певні складності щодо формування інфраструктури правового регулювання у сфері гендера. Це, у свою чергу, віддзеркалилося і на розв’язанні проблеми гендерного насильства як, насамперед, проблеми рівноправ’я статей. 5. Через нерозвиненість гендерного права в українській юриспруденції термін „гендерне насильство” для багатьох учених-юристів і досі залишається невідомим. Складність та багатоаспектність цього явища призводять до того, що на сьогодні у правовій науці не сформовано універсального теоретичного визначення категорії „гендерне насильство”, оскільки цей різновид насильства набуває різних форм та охоплює різні соціальні класи й культури. Здійснене дослідження показало, що на даний час існують різні тлумачення, визначення та дефініції категорії гендерного насильства, які в цілому зводяться до бачення цієї проблеми за трьома основними напрямками юриспруденції: а) кримінально-правовим; б) кримінофамілістичним та в) гендерно-правовим. Це дає підставу сформулювати висновок, що немає класичної формули щодо окреслення гендерного насильства як правової категорії, оскільки вченими-юристами не вироблена єдина методологічна концепція щодо досліження цієї проблеми. 6. Безумовно, нинішній етап розвитку юридичної науки вимагає розглядати категорію гендерного насильства під кутом зору гендерного права. Ця позиція ґрунтується на тому, що гендерне насильство пов’язане перш за все з проблемою соціостатевої дискримінації. Тому наразі важливого методологічного значення набуває комплексне дослідження цієї проблеми у контексті гендерного права, що має надати можливість зрозуміти глибину цього феномена як порушення принципу гендерної рівності та окреслити можливі варіанти його розв’язання на шляху вирівнювання правового статусу жінок та чоловіків. Отже, за допомогою гендерного підходу, покладеного в основу дослідження, руйнуються традиційні погляди, за якими категорія насильства за ознакою статі в юриспруденції переважно розглядалася в рамках кримінального права та кримінології, зокрема сімейної кримінології (кримінофамілістики). Цей підхід дозволяє дослідити гендерне насильство у контексті вирішення такого важливого питання сьогодення, як забезпечення та реалізація рівних прав та можливостей жінок та чоловіків з метою подолання гендерної дискримінації. 7. З точки зору гендерного права гендерне насильство означає будь-яке насильство, що базується на гендерних (соціостатевих) засадах, незалежно від того, чи це є факт публічного чи домашнього насильства. Воно виникає в усіх класах, культурах, релігіях, расах, у будь-якої статі та у будь-якому віці. Цей різновид насильства є одним із найпоширеніших порушень прав людини всупереч принципу рівноправ’я статей. Нерівні гендерні відносини сприяють укоріненню насильства в сім’ї, суспільстві та державі. 8. Категорія “гендерне насильство” за своїм обсягом є неоднозначною й умовно охоплює два складових її елементи, що утворюють базову структуру цієї категорії за ознакою статі. Мова йде насамперед про такі визначення, як “насильство щодо жінок” та “насильство щодо чоловіків”, без розкриття теоретичного змісту яких неможливо було б у повному обсязі дослідити цю правову категорію. Це дає підставу стверджувати, що де-юре можна подивитися на проблему насильства за ознакою статі двояко, пов’язавши її з проблемою гендерної дискримінації щодо жінок, так само як і навпаки – щодо чоловіків. Щоправда, де-факто категорія “гендерне насильство” традиційно розкривається в контексті проблеми рівноправ’я статей під кутом зору дискримінації щодо жінок. Це дає підставу сформулювати висновок, що терміни “гендерне насильство” і “насильство щодо жінок” звичайно виступають як взаємозамінювані та ототожнювані. Обидва ці терміни означають порушення фундаментальних прав людини: вони укорінюють гендерно-стереотипні ролі, які заперечують людську гідність та самовизначення особистості та перешкоджають повноцінному людському розвитку. Вони означають фізичну, сексуальну та психологічну шкоду, яка посилює підпорядкованість жінок та укорінює владу та домінування чоловіків усупереч принципу рівноправ’я статей. 9. Гендерне насильство – це серйозна перешкода для досягнення рівноправності та дотримання прав людини. Воно порушує, завдає шкоди або нівелює використання жінками їхніх людських прав та фундаментальних свобод. Гендерне насильство посилює соціостатеву дискримінацію та зберігає підпорядкованість жінок чоловікам. Нерівне становище жінок, що де-факто має місце у суспільстві, робить їх беззахисними та провокує насильство з боку чоловіків. Отже, можна стверджувати, що причини цього явища коріняться у соціокультурних нормах гендерної нерівності та дискримінації за статевою ознакою. 10. Гендерне насильство має глибоке історичне коріння як в Україні, так і в зарубіжних країнах. Воно бере свій початок із давніх давен, відтоді як почало існувати людство на Землі. Різноманіття його форм негативно віддзеркалилося на процесах життєдіяльності, що значною мірою вплинуло на дискримінаційне становище жінок у суспільстві та в сім’ї. Канонізована допустимість насильства з боку чоловіків стосовно жінок у патріархальному середовищі нерідко виправдовувалася релігійними нормами. Достеменно відомо, що неабияку роль у цьому відігравали світові релігії, які заклали принципи неоднакового ставлення щодо статей – домінування чоловіка над жінкою, тим самим сприяючи укоріненню гендерної асиметрії суспільства. Внаслідок такого підходу тривалий час насильство щодо жінок виправдовувалося ім’ям релігії – чи то християнство, іслам, іудаізм чи буддизм. 11. Незважаючи на те, що феномен гендерного насильства має глибоке історичне коріння, проте ця проблема почала привертати увагу міжнародних правозахисних організацій лише з другої половини минулого століття. До цього часу світова спільнота окремо не займалася питаннями гендерного насильства як дискримінації за статевою ознакою, оскільки вважалося, що ця проблема входить до приватної сфери. Держави також не втручалися у цю сферу, вважаючи це особистою справою індивідуума. Жінкам знадобилися сотні років численних соціальних зрушень і революцій, щоб це становище змінилося на краще. Із прийняттям Декларації Генеральної Асамблеї ООН „Про викорінення насильства щодо жінок” 1993 р. розпочався новий етап розвитку прав людини. Нарешті світовою спільнотою було визнано, що гендерне насильство є порушенням прав людини, насамперед прав жінок усупереч принципу рівноправ’я статей. Із появою цього документа країни з паритетною демократією почали здійснювати перші спроби з проведення правових реформ гендерного спрямування щодо усунення насильства за ознакою статі як прояву соціостатевої дискримінації. 12. Гендерне насильство є досить актуальним для України, яка увійшла в незалежність від цієї проблеми, успадкованої від її історичного минулого. Здійснене історико-правове дослідження гендерного насильства у контексті соціостатевої дискримінації в українському суспільстві дозволило зробити висновок, що гендерні витоки цього явища сягають у глибину віків. Аналіз таких історичних пам’яток права, як Руська Правда, Церковні Статути Володимира та Ярослава, Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566 та 1588 рр., „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. та 1885 р., Кримінальне Уложення 1903 р., кримінальні кодекси радянської України 1922, 1927 та 1961 рр. та ін., є підставою для стверджження, що в історичному минулому українське суспільство зустрічалося з таким феноменом, як гендерне насильство. Щоправда, до сьогодення у більшості випадків законодавці вирішували цю проблему виключно з кримінально-правових позицій, не розглядаючи її у гендерно-правовому аспекті, тобто під кутом зору проблеми дискримінації за ознакою статі. 13. На початку ХХІ ст. гендерне насильство все ще зберігається в сучасному українському суспільстві, призводячи до порушення принципу рівноправ’я жінок та чоловіків, проголошеному у ст. 24 Конституції України. Хоча права людини, що закріплені у чинній Конституції, сконструйовані з позиції поваги до принципу рівності за ознакою статі, проте на практиці існує гендерна асиметрія. Жінки та дівчата певною мірою зазнають різних форм гендерного насильства – фізичного, сексуального, соціально-економічного та психологічного як у публічному, так і в приватному житті, незалежно від ознак заможності, соціального статусу та культури. Така ситуація є характерною для більшості країн світу. Попри те, що зараз у багатьох країнах світу жінки на конституційному рівні отримали рівні права з чоловіками, проте проблема гендерного насильства все ще залишається гострою. Незважаючи на сучасне світове визнання явища гендерного насильства порушенням прав людини всупереч принципу рівноправ’я статей, все ще небагато держав привели свою законодавчу базу у відповідність до вимог міжнародного рівня у сфері гендера. 14. За часів здобуття незалежності України проблема викорінення гендерного насильства знайшла своє певне правове регулювання у Конституції, Кримінальному, Сімейному кодексах, Кодексі про адміністративні правопорушення, Кодексі законів про працю, законах „Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, „Про попередження насильства в сім’ї” та ін. У цілому чинне вітчизняне законодавство де-юре гарантує жінкам захист від проявів різних форм насильства, у т.ч. на гендерній основі. Проте де-факто все ще зберігається соціостатева дискримінація, що значною мірою сприяє поширенню явища гендерного насильства. 15. Існуючі теоретичні та практичні аспекти щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків не завжди збігаються при розв’язанні проблеми гендерного насильства, що значною мірою ускладнює процес викорінення цього негативного явища на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Про це йдеться, зокрема, і в заключних зауваженнях та рекомендаціях міжнародних конвенційних органів ООН щодо доповідей України з проблеми насильства стосовно жінок. Задля розв’язання цієї проблеми вони рекомендують всім країнам, у тому числі й Україні, вживати належних та ефективних правових засобів захисту жінок від усіх форм образ, а також для викорінення усіх форм гендерного насильства як у приватному житті, так і в суспільному, насамперед, шляхом ухвалення законів, якими передбачені кримінально-правові та цивільно-правові засоби судового захисту прав жінок. 16. Здійснене дослідження показало, що Україні необхідно на законодавчому рівні визнати гендерне насильство як форму соціостатевої нерівності. Адже на сьогодні така практика вже існує у країнах із паритетною демократією. На основі ознайомлення з світовим досвідом гендерних перетворень Верховній Раді України запропоновано удосконалити гендерне законодавство, зокрема у тій його частині, що стосується окреслення поняття гендерного насильства як порушення прав людини всупереч принципу рівноправ’я статей. Цього можна досягнути, якщо парламентом будуть внесені відповідні зміни до Закону України „Про рівність прав та можливостей жінок і чоловіків” від 8 вересня 2005 р., включивши до нього нову статтю, яку слід викласти у такій редакції: „Гендерне насильство, або насильство на основі статі: будь-яка дія, що призводить до фізичного, розумового, сексуального та матеріального ушкодження чи страждання, а також погроза вчинення таких дій, що заважають користуватися правами та свободами, які ґрунтуються на гендерній рівності, у громадському та приватному житті, включаючи перевезення людей для примусової праці, будь-які обмеження або свавільне позбавлення волі осіб, які зазнали таких дій”. 17. Цілком логічно, що подальшим етапом на шляху формування вітчизняного гендерного права має стати розроблення та прийняття Верховною Радою Гендерного кодексу України – систематизованого законодавчого акта, яким будуть врегульовуватися гендерні правовідносини, зокрема й у тій частині, що стосується такої важливої проблеми сьогодення, як забезпечення рівноправ’я жінок та чоловіків шляхом викорінення гендерного насильства – найпоширенішої форми дискримінації за статевою ознакою. 18. Вітчизняна законодавча база має бути приведена у відповідність до вимог світової спільноти у сфері прав людини з урахуванням принципу гендерного паритету. Хоча Україна ратифікувала більшість міжнародних документів у сфері прав людини, проте вітчизняна законодавча база ще не повною мірою відповідає міжнародним стандартам. Так, і досі не ратифіковані деякі найважливіші міжнародні угоди, у тому числі Декларація Генеральної Асамблеї ООН „Про викорінення насильства щодо жінок” 1993 р. Повільно створюється національний механізм забезпечення реалізації та контролю за виконанням законодавства щодо запобігання гендерному насильству. І як наслідок, все ще гостро стоять такі питання, як торгівля жінками та домашнє насильство щодо жінок, сексуальні домагання та інші прояви гендерного насильства як соціостатевої дискримінації. Безперечно, чітке визнання гендерної нерівності як підґрунтя насильства за статевою ознакою є важливим внеском у справу гостро необхідного об’єднання зусиль, що докладаються, з одного боку, в боротьбі з гендерним насильством, і, з іншого – за усунення соціостатевої дискримінації. Повага до прав людини та їх дотримання мають посідати центральне місце у викоріненні гендерного насильства. |
