У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення наукових задач, які були поставлені в дослідженні. Головними науковими і практичними результатами роботи є такі: Виникнення та становлення багатопартійності в українських губерніях наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було спричинено економічною та політичною кризою в усій Російській імперії, обумовлювалось складними національно-визвольними і класовими процесами в Україні. Правову основу діяльності всіх політичних партій за період із кінця 1905 по 1907 рр. становив Маніфест 17 жовтня 1905 року, який не лише легалізував діяльність політичних партій в Російській імперії, але й дозволив їм проводити активну просвітницьку роботу. Для українських національних політичних партій це був період розквіту, коли вони змогли нести українську національну ідею в народ, намагаючись просвітити його, розповсюджуючи таким чином свої програмні ідеї. Після революції 1905-1907 рр. легальне існування політичних партій стало неможливим (негативне правове регулювання). Але попри переслідування властей, процес утворення політичних партій в Україні відбувався бурхливо. Політичні партії були в той час важливим чинником Української національно-визвольної революції. Саме в результаті об’єднання політичних сил і створення міжпартійної коаліції – Української Центральної Ради — була відновлена українська державність у 1917 р. Досвід початку ХХ ст. показує, що для періоду кризи є характерним існування та розквіт крайніх поглядів та ідеологій, розвиток національно-патріотичних партій. Особливість формування багатопартійної системи України на початку ХХ ст. полягає в тому, що більшість політичних партій вийшли із РУП (Революційної Української Партії). Членство цієї партійної організації будувалося за принципом "проти існуючого ладу", а не за принципом "в підтримку будь-якої ідеї". Основу партії складали гуртки та районні комітети. РУП об’єднував у своїх рядах лідерів, які у майбутньому утворили політичні партії за різними ідеологіями: соціал-демократичний напрямок (Українська соціал-демократична партія "Спілка"), ліберально-націоналістичний напрямок (Українська Народна Партія, Націонал-демократична партія), марксистський напрямок (Українська соціал-демократична робітнича партія), соціалістичний напрямок (Українська партія соціалістів-революціонерів). Але більшість програмних настанов народжених партій зводилися до руйнування існуючого ладу, а не до запропонування конкретних пропозицій конструктивно - будівничого характеру. Оскільки м. Олександрівськ (м. Запоріжжя) наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було суто пролетарським містом й інтелігенція в ньому відіграла невелику роль, ліберальні та центристські партії не здобули практично тут підтримки. Поширення серед населення мала соціал-демократична ідеологія в її крайніх проявах (більшовизм). Перевага віддавалася революційно-руйнівним засобам досягнення влади, а реформаторські ідеї не користувалися належною підтримкою. Радянська влада, що встановилася в Україні під керівництвом партії більшовиків, поступово усунула інші партії від політичної діяльності, примусивши частину з них увійти до свого складу (Українська соціал-демократична робітнича партія /лівих/) або фактично розпустила інші (Українська народно-республіканська партія, Українська партія самостійників-соціалістів, Українська партія лівих соціалістів-революціонерів, Українська комуністична партія /боротьбистів/, Українська комуністична партія). Згодом всі партії, окрім Комуністичної партії (більшовиків) України, припинили своє існування, а потім юридично була закріплена можливість політичної діяльності та здійснення влади тільки цією партією, а інші були заборонені. Таким чином, протягом декількох десятиріч був закріплений правовий статус комуністичної партії, а право громадян на свободу об’єднання у політичні партії було обмежене Основним Законом держави. Правова інституціалізація політичних партій – це регламентація діяльності політичних партій за допомогою правових норм, визнання її конституційних функцій в рамках існуючої політичної системи, регулювання за допомогою права цілого комплексу відносин, пов’язаних із створенням та діяльністю партій. Після скасування ст.6 Конституції СРСР процес створення політичних партій в Україні став легальним, але для оптимізації партійно-політичного життя необхідне було врегулювання їхньої діяльності відповідними правовими нормами. У 1992 році приймається Закон України "Про громадські об’єднання", який уперше містить поняття політичної партії. У ньому вказується про необхідність реєстрації політичних партій та їх місцевих організацій. У відповідності до цього закону з січня 1993 року в Запорізькій області розпочинається реєстрація місцевих осередків політичних партій України (на 01.01.2002 р. Запорізьким обласним управлінням юстиції зареєстровано 89 партійних осередків). У 1996 р. Конституція Україна декларувала свободу громадян на об’єднання у політичні партії. З прийняттям Закону України "Про політичні партії в Україні" у 2001 р. створена необхідна правова основа діяльності одного з найважливіших політичних інститутів, утверджені легітимні можливості для реалізації партіями своїх державотворчих функцій. Даний Закон охопив усі суттєві елементи правового статусу політичних партій, включаючи обмеження щодо їх утворення та діяльності, а також членства в них. Офіційне визнання політичних партій має ряд правових наслідків, зв'язаних із придбанням ними гарантованого статусу юридичної особи, а також чималих політичних і фінансових переваг у порівнянні з іншими громадськими об'єднаннями. Спеціальним законодавством багатьох держав (Португалія, Мексика, Італія, Австрія, Данія, Швеція, Франція, Болгарія, Литва, Україна й ін.) офіційно зареєстрованим політичним партіям гарантуються визначені права на участь у виборчому процесі, у законотворчій діяльності, у формуванні органів державної влади і місцевого самоврядування. У період виборів їм надаються переваги в одержанні фінансової допомоги з боку держави, у поширенні своєї інформації як за власними каналами, так і через державні засоби масової інформації й засоби масової інформації за участю держави. У роботі проведено порівняння між двома історичними періодами, під час яких відбувалося формування багатопартійності в нашій країні, а саме наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. та наприкінці ХХ ст. (починаючи з часів перебудови). У першому періоді Революційна українська партія започаткувала партійне будівництво в Україні, бо з її лав вийшли лідери багатьох інших українських партій того часу. У другому періоді (тобто з 1989 р.) політичні партії України (що діяли на Запоріжжі) були із членів Народного Руху України. І лише згодом становлення багатопартійності призвело до формування їх концептуальних настанов, причому зрушення відбувалося, як й в ХІХ – початку ХХ ст., у бік крайніх сил — "лівих" чи "правих". До того ж революційні партії першого періоду відкидали офіційні нормативно-правові акти, бо поклали в основу свого утворення і функціонування принцип революційної доцільності та революційної правосвідомості, тоді як еволюційні партії другого періоду орієнтувалися на правові норми, які визначали не тільки форми їхньої діяльності, а й становили одну із основних засад у їх світоорієнтації. Обґрунтовуються положення про те, що задля стабільності в державі необхідно перебороти крайні ідеологічні позиції політичних партій (сепаратизм і регіоналізм), не допускати інституалізації конфліктних суперечностей в партійній формі, зокрема політизування суспільної свідомості під сильним релігійним чи етнічним впливом, поєднання міжрелігійного розмежування з відмінностями — етнічними чи становими. |