У ході дослідження було вирішено ряд завдань, що дозволило дійти певних висновків. Встановлено, що визначення фінансових ресурсів передбачає перш за все чітке уявлення їх як економічної категорії, що регулюється нормами публічного та приватного права. Обґрунтовано, що об’єктивна послідовність декількох стадій руху публічних фінансових ресурсів (формування, розподіл та використання) знаходять своє відображення та адекватне правове регулювання за рахунок двох фінансово-правових інститутів: державних доходів та державних видатків. Аргументовано, що багато економічних та соціальних диспропорцій можуть бути ліквідовані або зменшені за рахунок раціонального співвідношення доходних частин різних бюджетів, закріплення ефективного механізму передачі коштів з одного бюджету до іншого і що саме стан фінансових ресурсів на місцях, які обумовлюють певні господарські інтереси, забезпечує життєдіяльність та стабільність усієї системи фінансових ресурсів. Визначено співвідношення ролі фінансів та їхніх функцій і з’ясовано, що роль фінансів реалізується через економічну стабілізацію, складовою частиною якої є фінансова стабілізація. Аргументовано, що використання фінансів у суспільних відносинах мало місце ще за стародавніх часів, та зазначено, що протягом свого розвитку їхній зміст набував змін. На підставі цього вперше охарактеризовано періодизацію розвитку фінансів, яка включає три стадії: 1) спочатку використовуються фінансові важелі як інструмент обміну та перерозподілу; 2) виникають публічні фінанси на рівні певних територіальних утворень; 3) розвиток державних фінансів відбувається на стадії формування держави. Зазначено, що місцеві фінанси слід розглядати як комплексний публічно-правовий інститут. Всебічний аналіз відносин щодо місцевих фінансів об’єктивно передбачає участь в ньому конституційних норм, які закріплюють підстави адміністративно-територіального розподілу, розподілу влади; адміністративних норм, які регулюють управління у сфері публічних фінансів, та фінансово – правових норм. Звертається увага, що найбільше значення при цьому відіграє фінансово-правове регулювання, але місцеві фінанси як об’єкт правового регулювання передбачають вплив усіх цих галузей. Вперше в науковій літературі аргументована необхідність визначення повної та неповної бюджетної правосуб’єктності органів місцевого самоврядування, зміст якої залежить від співвідношення власних та делегованих повноважень у галузі бюджету. Враховуючи, що забезпечення соціально-економічних завдань місцевого значення здійснюється органами державної влади в особі місцевих державних адміністрацій та органами місцевого самоврядування, відзначено, що кожен із зазначених органів має певну бюджетну правосуб’єктність, яка базується на певних повноваженнях, та забезпеченості їх певними фінансовими ресурсами. Зроблено висновок, що як місцеві державні адміністрації, так і органи місцевого самоврядування мають повну бюджетну правосуб’єктність щодо фінансових (бюджетних) ресурсів, призначених для виконання їхніх власних повноважень, і часткову правосуб’єктність щодо ресурсів, призначених для виконання делегованих їм повноважень. Визначено, що бюджетна діяльність муніципальних утворень має двоїсту природу, оскільки, з одного боку, є складовою частиною бюджетної діяльності держави в цілому, а з іншого – являє собою вид фінансової діяльності місцевого рівня. Об’єктами бюджетної діяльності місцевого рівня є бюджет відповідного муніципального утворення та його бюджетний устрій. Встановлено, що багато пільг, передбачених чинним законодавством України, недостатньо обґрунтовані, що є причиною недонадходжень до місцевих бюджетів значних бюджетних коштів і позначається на рівні соціального забезпечення населення та наданні соціальних послуг. Проаналізовано дві суперечні одна одній тенденції стосовно податкової пільги: 1) чинний порядок надання пільг, передбачених законодавством, та 2) скасування усіх податкових пільг із заміною їх на адресні грошові виплати. Звертається увага на те, що використання другого варіанту, хоча на перший погляд є більш привабливим, викличе додаткові витрати на русі грошових коштів: спочатку від платників податків до бюджетів у формі податків, а потім із бюджетів – платникам податків у формі цільових адресних виплат. Зроблено висновок щодо необхідності поєднання обох підходів із переважним використанням у конкретних випадках того, який є економічно доцільним. Відзначено певний поверхневий підхід з боку законодавця при деталізації принципів бюджетної системи України, сформульованих у статті 7 Бюджетного кодексу України. Визначено критерії класифікації зазначених принципів та запропоновано внести зміни до статті 7 Бюджетного кодексу України, виділивши в ній 3 частини: 1) принципи побудови бюджетів; 2) принципи бюджетної системи України; 3) принципи бюджетного процесу. Аргументована необхідність визначення бюджетного устрою як сукупності бюджетів та принципів, що поєднують їх в єдину бюджетну систему і відносин, які забезпечують переміщення коштів між бюджетами. Вказано, що зазначене визначення необхідно закріпити у ст. 2 „Визначення основних термінів” Бюджетного кодексу України, а також відповідно скоригувати назву Глави 2 Бюджетного кодексу України, визначивши її як “Бюджетна система та бюджетний устрій України”. Відзначено, що проблема розмежування повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у тому числі і відносно фінансових ресурсів постала з моменту виокремлення органів місцевого самоврядування з системи органів державної влади. Вказується, що намічаються тенденції до децентралізації компетенції щодо розпорядження місцевими фінансовими ресурсами. Аргументується, що фінансова децентралізація як процес розподілу функцій, фінансових ресурсів і відповідальності за їхнє використання між центральним і локальним рівнями управління здійснюється частіше шляхом делегування повноважень. Воно може здійснюватися у договірній формі (на підставі угоди сторін) або на підставі прийняття відповідних актів (делегованих законодавством). Відзначено, що розширення переліку видаткових повноважень місцевих органів влади є доказом посилення децентралізації міжбюджетних відносин. Вказується, що законодавець повинен враховувати межу децентралізації бюджетних витрат з огляду на те, що при надмірній децентралізації виникає небезпека втрати державою можливості по макроекономічному регулюванню суспільних відносин. Звертається увага на доцільність чіткого забезпечення балансу доходів та витрат територіальної громади, що служитиме стабільності системи міжбюджетних відносин. | 