У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері землеустрою, проведено самостійне цілісне дослідження правових приписів, що регулюють землеустрій як важливий земельно-правовий інститут, що дозволяє зробити наступні висновки, які можуть мати як теоретичне, так і практичне значення. 1. У сучасних умовах реформування земельних відносин землеустроєм слід вважати систему правових норм, які спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері управління використанням й охороною земель та здійснення комплексу відповідних дій щодо виникнення і припинення права власності і права користування ними, забезпечення раціонального, сталого, екологічно збалансованого їх використання й охорони та мають за мету забезпечення гарантій прав на землю. Йдеться в тому числі про дії, які стосуються організації території адміністративно-територіальних утворень, раціонального використання й охорони земельних ділянок, формування нових і впорядкування існуючих або частин останніх і встановлення їх меж з метою забезпечення раціонального, екологічно збалансованого використання й охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища й поліпшення природних ландшафтів. 2. Правові норми, що регулюють суспільні відносини у сфері землеустрою, характеризуються всіма ознаками самостійного правового інституту, остаточне формування якого поки що не завершено. Правові приписи цього інституту регламентують переважно публічні інтереси. Приватно-правовий аспект землеустрою знаходить свій прояв у добросусідських або договірних земельних відносинах. 3. Землеустрій – історичне явище, зміст і завдання якого залежать від суспільно-політичних умов певного періоду, зумовлюється особливостями й характером земельного ладу. У зв’язку з цим виокремлюються три головні етапи організаційного і правового розвитку цього явища. 4. На сучасному етапі здійснення земельної реформи землеустрій має враховувати екологічний, юридичний, економічний і технічний аспекти. Зокрема, екологічний аспект землеустрою спрямований на забезпечення оптимального складу і співвідношення земельних угідь, екологічно збалансованого землевикористання, створення сприятливого екологічного стану, поліпшення природних ландшафтів та дотримання технологій, що сприяють збереженню якісного стану земель (особливо ґрунтів) в процесі їх використання. 5. Уся сукупність дій, пов’язаних зі здійсненням землеустрою, повинна ґрунтуватися на певній принципіальній основі, спиратися не лише на загальноюридичні, а й специфічні земельно-правові принципи. Поряд з відомими принципами, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу, самостійного значення набувають специфічні принципи землеустрою як інституту земельного права, які теж потребують свого законодавчого закріплення. 6. Аналіз правових норм, присвячених землеустрою і землевпорядному процесу, свідчить, що вони не тотожні. Перший передбачає наявність норм матеріального права, другий забезпечує реалізацію цих норм, гарантує їх правильну реалізацію. Ці явища є взаємозалежні та взаємоозумовлюючі, мають єдину мету – організацію раціонального використання й охорони земель. 7. В умовах проведення земельної реформи, при трансформації відносин власності на землю землеустрій слід розглядати як гарантію прав землевласників та землекористувачів. Він може виконувати роль як базового елемента певної гарантії права на землю (при складанні проекту відводу земельної ділянки), так і виступати головною гарантією такого права, наприклад, при встановленні територій обмеженого використання. 8. У процесі здійснення земельної реформи виникає необхідність уточнення класифікації дій у сфері землеустрою (перш за все відповідно до їх безпосередньої спрямованості, специфіки змісту, суб’єктного й об’єктного складів), з’являються нові різновиди землеустрою: міжгосподарського – землеустрій спеціального призначення і внутрішньогосподарського – дрібноконтурний, який стосується лише земель сільськогосподарського призначення, наданих в оренду чи у власність ринково орієнтованим аграрним суб’єктам. 9. Серед суб’єктів землеустрою слід виокремити дві категорії: до складу першої належать ті, які безпосередньо здійснюють землеустрій або мають певні повноваження у цій сфері; друга категорія – це ті, які використовують його результати. У свою чергу, серед суб’єктів першої категорії доцільно розрізняти основні й допоміжні. При визначенні об’єкта землеустрою необхідно виходити зі складної сукупності матеріальних і процесуальних відносин, притаманних цьому явищу. Об’єктом матеріальних правовідносин у царині землеустрою виступає відповідна територія, процесуальних (землевпорядного процесу) – сукупність певних видів процесуальної діяльності відповідних суб’єктів. При цьому земельні природні ресурси, щодо яких виникають процесуальні відносини у сфері землеустрою, слід вважати додатковим елементом об’єкта цих правовідносин. 10. Окремі послуги при здійсненні землеустрою не належать до категорії суто “державних” послуг, оскільки вони можуть надаватися й недержавними суб’єктами. У деяких випадках (наприклад, надання ліцензії на право проведення робіт із землеустрою) такі послуги відповідають ознакам адміністративних послуг. 11. У перебігу земельної й аграрної реформ в аграрному секторі землеустрою відводиться вирішальна роль. Землеустрій необхідно розглядати як оптимальну форму забезпечення використання й охорони земель сільськогосподарського призначення. Відповідні дії, пов’язані з перерозподілом земель сільськогосподарського призначення, утворенням нових землеволодінь і землекористувань, організацією використання і охорони цих земель, повинні здійснюватися лише в порядку землеустрою на підставі детального екологічного й соціально-економічного обґрунтування. 12. Забезпечення раціональної організації територій шляхом землеустрою полягає не лише в розмежуванні земель державної й комунальної власності, а й у встановленні меж адміністративно-територіальних утворень, у визначенні й встановленні меж прибудинкових територій у населених пунктах. Вбачається за необхідне внести зміни до ст. 173 чинного Земельного кодексу України, а також врахувати їх при прийнятті Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій” щодо визначення межі адміністративно-територіального утворення як зовнішньої межі його території, на якій здійснюються повноваження відповідного органу місцевого самоврядування, що відокремлює ці землі від суміжних територій. |
