У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо поглиблення теорії земельного права знаннями про закономірності й особливості правового регулювання суспільних відносин у процесі розв’язання земельних спорів; формулюванні теоретично обґрунтованих висновків і пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання та процедур їх розгляду. У зв’язку з цим сформульовані висновки, пропозиції й рекомендації, основні з яких зводяться до наступного. У результаті аналізу розвитку й становлення законодавства щодо вирішення земельних спорів проведено періодизацію основних етапів, наведено їх стислу характеристику. Зроблено висновок, що специфіка кожного з них визначається особливостями земельного ладу, який сформувався на той чи інший період. Особлива увага приділяється періодам, коли розв’язання земельних спорів здійснювалося спеціально створеними органами – земельними комісіями. Вивчивши позитивні й негативні сторони їх функціонування, припускається можливість використання їх позитивного досвіду при створенні спеціалізованих земельних судів за сучасних умов. „Земельний спір” та „земельний конфлікт” співвідносяться як конкретне й загальне, тобто конфлікт ширше за обсягом поняття, а спір у певних випадках може виступати лише його елементом. Земельний конфлікт визначається як форма максимального загострення соціальних протиріч, пов’язаних із земельними та іншими правами, які проявляються в зіткненні різних соціальних суб’єктів, що призводить до можливості виникнення земельних та інших спорів, урегулювання яких вимагає спеціальних правових механізмів. Земельний спір розглядається як особливий вид правових відносин, в основі яких знаходяться розбіжності суб’єктів, що проявляються у процесі виникнення, реалізації, зміни чи припинення земельних прав, їх охорони (захисту) у зв’язку з порушенням прав та законних інтересів (чи їх визнанням) власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб’єктів земельних правовідносин. На підставі дослідження об’єктного й суб’єктного складу земельно-правового спору виокремлюються ознаки, притаманні лише йому. Визначальною ознакою таких спорів вважається те, що вони прямо чи опосередковано стосуються земель у межах території України, земельної ділянки, її частини чи прав на неї, у тому числі на земельну частку (пай). Саме з приводу цього й виникають земельні спори. Зроблено висновок, що об’єкт земельних спорів визначає їх зміст і предмет. Інакше кажучи, певною мірою об’єкт обумовлює змістовне наповнення і специфіку предмета спорів. Предмет же земельного спору визначається як заявлена вимога суб’єкта даних правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому наявних чи майбутніх суб’єктивних прав, а в деяких випадках – щодо зобов’язання інших суб’єктів спору дотримуватися обов’язків, визначених земельним законодавством. Як результат дослідження виокремлюються особливості земельних спорів, наявність яких обумовлена: законодавчим закріпленням і функціонуванням множинності форм власності на землю; багатофункціональністю об’єкта земельно-правових відносин та ін. Їх особливості пов’язані із суб’єктним складом земельних спорів; наявністю екологічного фактора, який виступає домінуючою обставиною, яка зумовлює пріоритет їх вирішення саме нормами земельного законодавства. Запропоновано класифікацію, в основу якої покладено критерії об’єктного й суб’єктного складу. Зокрема, за об’єктом виділяються: спори щодо земель у межах території України, земельних ділянок або їх частин; прав на земельну ділянку, її частину чи земельну частку (пай). Належна реалізація правового механізму вирішення земельних спорів відбувається за нормативно заданою схемою (процедурою) й має забезпечувати захист прав та інтересів суб’єктів земельних відносин. Це пов’язано з відповідними земельно-правовими способами. Способом вирішення земельного спору слід вважати передбачені законом заходи, спрямовані на його припинення за допомогою усунення перешкод у здійсненні права шляхом впливу на зобов’язану особу. На підставі аналізу способів захисту прав при вирішенні земельних спорів зроблено висновок про можливість захисту не тільки суб’єктивних земельних прав осіб, а й їхніх інтересів. Для захисту земельних прав та інтересів можуть бути використані загальні способи захисту, однак об’єкти такого захисту будуть різними. Під охоронюваними законом земельними інтересами, які є об’єктами судового чи позасудового захисту, слід розуміти певні правові потреби або блага, взяті законом під охорону не шляхом надання їх носіям суб’єктивних матеріальних прав, а забезпечення їм права безпосередньо звернутися до уповноваженого органу за захистом цих інтересів. Для вирішення земельних спорів можуть бути застосовані юрисдикційна й неюрисдикційна форми захисту. Остання форма – це захист суб’єктивного земельного права самостійними діями конкретної особи без звернення до державних чи інших уповноважених органів. У цьому випадку суб’єкти матеріально-правових земельних відносин здійснюють матеріально-правові способи захисту прав самостійно. Зроблено висновок, що з цією метою суб’єкт може використати таку неюрисдикційну форму захисту як самозахист. Виходячи із наявності системи органів, що розглядають земельні спори та відповідних процедур їх розгляду, а також інших (неюрисдикційних) процедур, пов’язаних з реалізацією земельних прав, авторка доводить, що є достатні підстави для формування такої галузі правового регулювання як земельний процес. Зазначається, що земельний процес не може розглядатися як елемент (різновид) адміністративного процесу. Визначення першого сформульовано як сукупність установлених земельно-процесуальними нормами тих чи інших здійснюваних уповноваженими органами юридично-значимих дій (у тому числі вирішення земельних спорів), спрямованих на вирішення індивідуально-конкретних земельних питань. З урахуванням вивчення судової практики вирішення земельних спорів та позитивного історичного досвіду їх розв’язання (зокрема, земельно-судовими комісіями), а також сучасного досвіду вирішення аналогічних спорів в ряді зарубіжних країн наводяться аргументи створення спеціалізованих земельних судів в Україні. Їх функціонування, розв’язання правових та організаційних проблем діяльності сприятиме не лише суттєвому розвантаженню судів загальної юрисдикцій, а й ефективності роботи багатьох державних інституцій щодо забезпечення захисту законних прав та інтересів суб’єктів земельних правовідносин. Незважаючи на закріплений пріоритет судового вирішення земельних спорів, процесуальна роль органів державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування у їх розв’язанні залишається досить вагомою. Водночас підкреслюється, що за сучасних умов позасудова процедура врегулювання земельних відносин, у тому числі й спірних ситуацій, потребує суттєвого вдосконалення. Зокрема, запропоновано у законодавчому порядку розширити обсяг прав та обов’язків учасників спору та органів, які їх вирішують; а також визначити і закріпити процедуру розгляду земельного спору окремо для органів місцевого самоврядування та для органів державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Відповідні правові приписи повинні закріпити й процедуру реалізації винесеного рішення щодо вирішеного спору. | 