У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає в обґрунтуванні напрямків удосконалення правового регулювання лізингових відносин в Україні. Для вирішення наукової задачі дисертанткою обґрунтовано нові наукові положення і пропозиції щодо удосконалення лізингового законодавства з метою підвищення ефективності застосування лізингу як засобу інвестування економіки. Головними науковими та практичними результатами дисертаційного дослідження є визначення кваліфікаційних ознак лізингу, його відмежування від суміжних господарсько-правових категорій, визначення договірної форми опосередкування лізингових відносин, обґрунтування основних напрямків державного регулювання лізингових відносин в Україні; вироблення на цій основі конкретних пропозицій щодо удосконалення законодавства. На підставі проведеного дослідження сформульовані наступні основні висновки: 1. Лізинг як вид інвестиційної діяльності є системою господарських правовідносин і здійснюється у формі майнового найму, доповненого іншими відносинами, направленими на забезпечення його реалізації. З урахуванням стану економіки України та зарубіжного досвіду становлення лізингу, необхідною умовою його розвитку на даному етапі в Україні є застосування важелів державного стимулювання. Вказані властивості є кваліфікуючими ознаками лізингу і відрізнять його від інших видів господарських правовідносин, насамперед, від орендних, кредитних. Інвестиційний характер лізингових відносин, коло його суб’єктів (яке обмежується лише суб’єктами господарювання) та об’єктів (до яких відноситься лише майно, призначене для використання як основні фонди) свідчать про господарсько-правову природу лізингових відносин. 2. Лізингові правовідносини є складними, багатосторонніми і забезпечуються комплексом договорів, серед яких договір лізингу – є основним, а допоміжними угодами можуть бути: договір купівлі-продажу об’єкта лізингу, договір поставки об’єкта лізингу, договір про технічне обслуговування об’єкта лізингу, кредитний договір тощо. Лізингодавець, окрім основного договору, обов’язково укладає одну або декілька допоміжних угод; в інакшому випадку правовідносини не можуть кваліфікуватися як лізингові. За наявності великої кількості учасників лізингових правовідносин та потреби у спеціальному врегулюванні їх взаємовідносин, може укладатися рамковий договір, на основі якого будуються інші договірні відносини. 3. На сьогодні уніфіковані нормативні акти, які регулюють застосування лізингу у сфері господарювання України, незалежно від галузі економіки, в якій укладається дана угода, серед заходів стимулювання лізингових відносин визначають лише амортизаційну пільгу, а диференційовані акти законодавства про лізинг, що діють в окремих галузях економіки, визначають певні пільги для учасників лізингових правовідносин в цих галузях. У дисертації доведено, що стимулювання, як напрямок у правовому регулюванні лізингових відносин, має бути загальноекономічним та стосуватися діяльності лізингових компаній, які діють як на галузевому, так і на міжгалузевому рівнях. Необхідною формою розвитку лізингу в Україні має бути стимулювання діяльності лізингових компаній з боку держави. Доцільним буде встановлення режиму ліцензування їх діяльності та пільгового оподаткування здійснюваних ними лізингових операцій. Закон України “Про лізинг” необхідно доповнити додатковою статтею “Заходи державної підтримки лізингової діяльності в сфері господарювання” наступної редакції: “Заходами державної підтримки лізингових відносин в Україні є встановлення режиму ліцензування діяльності лізингових компаній та пільгового оподаткування здійснюваних ними лізингових операцій”. Формулювання поняття лізингодавця в уніфікованих нормативних актах лізингового законодавства потребує спеціального визначення лізингової компанії у якості суб’єкта лізингу. В уніфікованих актах законодавства про лізинг необхідно закріпити ліцензійні умови здійснення лізингової діяльності лізинговими компаніями. 4. Окрім цього, у розвиток положень прийнятого Господарського кодексу України внесені пропозиції стосовно визначення поняття лізингу, яке необхідно доповнити такою кваліфікуючою ознакою, як наслідки закінчення строків договору лізингу (з правом переходу лізингового майна у власність лізингоодержувача або без такого права). У понятті лізингоодержувача необхідно визначити, що ним може виступати будь-який суб’єкт господарювання, який одержує в користування об’єкт лізингу за договором лізингу, а не лише суб’єкт підприємницької діяльності. Також пропонується спеціально визначити в законодавстві компенсаційну та бартерну форми лізингу, встановити право здійснювати вказані форми лізингу також для господарюючих суб’єктів, заснованих на державній та комунальній формах власності, у їх відносинах з підприємствами інших форм власності. Запропоновано передбачити можливість укладення угод зворотного лізингу лише за участі лізингової компанії і за умови, що ціна договорів, укладених відповідною лізинговою компанією, в сумі не перевищує розміру статутного (складеного) капіталу цієї компанії. |
