У висновках узагальнено основні результати загальнотеоретичного дослідження правового регулювання інтелектуальної власності. З метою адекватного правового врегулювання інтелектуальної власності запропоновано поширити розуміння права власності як на матеріальні об’єкти (речове право власності), так і на нематеріальні – результати інтелектуальної діяльності (право інтелектуальної власності). Інтелектуальну власність визначено як сукупність прав на сприйманий результат інтелектуальної діяльності. Обґрунтовано, що право інтелектуальної власності є виключним видом права власності. Розроблено загальнотеоретичний понятійний апарат права інтелектуальної власності, здійснено диференціацію права інтелектуальної власності на загальносоціальне, об’єктивне, суб’єктивне; конкретизовано зміст кожного з них. Сформульовано дефініцію загальносоціального права інтелектуальної власності – суспільне усвідомлення загальновизнаних природних прав абстрактної особи на результат інтелектуальної діяльності. Досліджено право інтелектуальної власності як об'єктивну категорію, що становить собою систему специфічних соціальних норм про інтелектуальну власність, які існують незалежно від волі окремих індивідуумів (фізичних чи юридичних осіб), поширюють свою дію на територію певної країни або на групу країн та можуть не бути відображеними у нормативно-правових актах (звичаї ділового обороту). Суб’єктивне право інтелектуальної власності досліджено через аналіз немайнових та майнових прав особи на об’єкти права інтелектуальної власності; обґрунтовано авторське визначення суб’єктивного права інтелектуальної власності – юридично визначена можливість особи задовольнити свої немайнові (особисті) та майнові потреби щодо об’єктів права інтелектуальної власності, які охороняються державою. Дано визначення категорії «здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності» – дії особи, спрямовані на матеріалізацією належних їй прав на об’єкти права інтелектуальної власності та встановленого його зміст. Проаналізовано форми здійснення суб’єктивного права інтелектуальної власності: активна (вчинення певних дій) та пасивна (утримання від дій); визначено, що активна форма здійснення права інтелектуальної власності становить: а) використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності; б) власне використання об’єктів права інтелектуальної власності. Дано визначення категорій «використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності» та «використання об’єктів права інтелектуальної власності». Крім того, запропоновано авторське визначення категорії «розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». Досліджено категорію «обмеження здійснення суб’єктивного права» та винесено на науковий розгляд її поняття – визначені законом умови здійснення особою суб’єктивного права інтелектуальної власності задля узгодження інтересів особи (творця, власника прав) і суспільства, а також звуження суб’єктивного права інтелектуальної власності, які добровільно бере на себе особа з метою отримання прибутку. Виділено державно-юридичні та добровільні (договірні) обмеження здійснення прав та визначено їх дефініції. Охарактеризовано проблеми співвідношення матеріальних і процесуальних норм. З метою підвищення ефективності правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності запропоновано поширити на сферу захисту прав інтелектуальної власності порядку наказового провадження, а позовне провадження поділити на дві стадії. З’ясовано регулятивний вплив права на інтелектуальну власність. Аргументовано необхідність збалансованого регулювання інтелектуальної власності як публічно-правовими (нормативно-правове регулювання) так і приватноправовими методами (договірне регулювання), що забезпечить оперативне реагування на вимоги сучасного розвитку науки, техніки та динамічних відносин. Здійснено класифікацію нормативно-правового регулювання: загальне та особливе; розглянуто зміст кожного з них. Досліджено договірний вид правового регулювання. Визначено, що найбільш доцільним є підготовка типових договорів для найтиповіших видів використання об'єктів інтелектуальної власності, а також доктринальне узагальнення результатів правотворчої та правозастосовчої практики. Критично проаналізовано законодавство України у сфері інтелектуальної власності. Визначено найважливіші завдання, що стоять перед законодавцем – формування системи реалізації прав інтелектуальної власності, за якої захист права інтелектуальної власності був би швидким та ефективним. Для забезпечення ефективності законодавства, запропоновано спрямувати вектор законотворчої роботи на закріплення за державними та громадськими організаціями можливостей захищати права інтелектуальної власності, передусім запобігати правопорушенням у цій сфері. Розглянуто законотворчу діяльність у сфері інтелектуальної власності та визначено, що законотворча діяльність у цій сфері спрямовується у двох головних напрямах – гармонізація національного законодавства з правом ЄС; уніфікація законодавства у процесі його систематизації, які зумовлені факторами як «зовнішніми» (вступ до ЄС), так і «внутрішніми» (реформування законодавства). Як спосіб гармонізації законодавства України з правом ЄС проаналізовано адаптацію законодавства України у сфері інтелектуальної власності до права ЄС. Наголошено, що цей процес не повинен обмежуватися лише приведенням законодавства України у відповідність до законодавства ЄС, а має враховувати всі джерела права ЄС. Досліджено систематизацію законодавства як актуальний вектор законотворчої діяльності у цій сфері. На підставі розуміння права інтелектуальної власності як комплексної приватно-публічної галузі права запропоновано систематизувати законодавство про інтелектуальну власність у єдиному акті – «Основи законодавства України про інтелектуальну власність», в якому об’єднати норми публічного і приватного права, що діють у цій сфері. | 