Походзіло Юрій Миколайович. Правове регулювання громадського піклування в губерніях Лівобережної України в ХІХ - на початку ХХ ст. : Дис... канд. наук: 12.00.01 - 2008.
Анотація до роботи:
Походзіло Ю.М. Правове регулювання громадського піклування в губерніях Лівобережної України в ХІХ – на початку ХХ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 2008.
У дисертації досліджено процес розвитку і правове регулювання системи громадського піклування Російської імперії в губерніях Лівобережної України в ХІХ – на початку ХХ ст., встановлено якість централізованого управління системою громадського піклування. Значну увагу приділено систематизації досвіду в сфері громадського піклування.
Показано основні види установ, що діяли в системі громадського піклування Російської імперії, всебічно охарактеризовано діяльність як державних органів влади і управління, так і місцевих органів самоврядування, діяльність доброчинних організацій та товариств у сфері громадського піклування. Сформульовано висновки з досліджуваних питань.
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у визначенні сутності і розвитку системи громадського піклування в губерніях Лівобережної України в ХІХ – на початку ХХ ст.
Сформована в X – XVII ст., на етапі власне церковної доброчинності і практичного керівництва з боку російської православної церкви приватною і церковно-державною допомогою нужденним, ідеологія допомоги слабкому потрапила під вплив низки чинників, що визначили її специфіку, серед яких теза про те, що церкви багатство – жебраків багатство. Ця теза лежала в основі монополії церкви на староруську доброчинність, надовго закріпила в суспільній свідомості патріархальну думку «про богоугодність» бідності.
У період до початку XVII ст. єдиною формою, що мала перспективи в умовах церковної монополії на доброчинність з погляду ефективності, була церковнопарафіяльна доброчинність. Допомога «стражденним» у рамках парафії спиралася на громадські зусилля в межах селянського миру. Проте в умовах специфічного підходу до розуміння російською православною церквою суті і цілей практичного милосердя, а саме трактування неконтрольованої «ручної» милостині як найбільш богоугодної форми допомоги нужденним і у зв’язку з процесами трансформації державного ладу і влади, що виключали участь земського елемента в управлінні суспільним життям, церковнопарафіяльна форма допомоги нужденним прийшла в занепад.
Запровадження земств і реформування системи міського самоврядування в Росії у другій половині XIX ст. супроводжувалися нормативним оформленням ідеї залучення громадської ініціативи і громадянських зусиль у справу організації допомоги нужденним у країні, що означало визнання державою обов’язків і прав суспільства через органи його самоврядування піклуватися про соціально вразливих своїх членів. В умовах самодержавної влади, яка прагнула навіть у період організованої зверху капіталістичної модернізації економіки і суспільства зберегти абсолютний політичний контроль, ступінь влади, фінансові можливості і способи дій створюваних органів місцевого самоврядування, в тому числі і у сфері соціальної допомоги, були законодавчо регламентовані, що закономірно знижувало і обмежувало в перспективі ефективність громадських зусиль у сфері турботи про нужденних.
Аналіз змісту і особливостей фінансового забезпечення, стан матеріальної бази і організаційних основ земської допомоги нужденним показав різке звуження тієї прибуткової бази, яка склалася в період дії Приказів громадського піклування. Причиною цього була законодавча (згідно з положенням про земства 1864 р. і, тим більше, –1890 р.) обмеженість кола джерел формування бюджету земств. Цей факт, разом із наявністю значної кількості життєво важливих статей витрат, а також випадковий, безсистемний характер дотаційної політики держави в умовах існування величезної кількості людей, що потребували допомоги, багато в чому передвизначили незадовільні результати діяльності земств у сфері громадської турботи про нужденних, перш за все у галузі організації якісного і ефективного громадського піклування. Прагнучи реформи місцевого самоврядування в частині створення волосних земств, земські діячі паралельно ініціювали і добилися створення, спочатку в рамках Московського губернського земства (з 1908 р.), особливих попечительств, результати роботи яких у сфері надання громадської допомоги соціально вразливому населенню найбільшою мірою відповідали потребам.
Основним напрямом у роботі земств щодо надання допомоги нужденним у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. стала організація і здійснення громадського піклування. Організація турботи про покинутих дітей через притулки, колонії для сиріт і малолітніх злочинців, через систему патронажу, надання допомоги непрацездатним людям похилого віку, невиліковно хворим шляхом поміщення їх у богадільні, підвищення якості надаваних їм послуг та будівництво нових богаділень і інвалідних будинків, піклування про психічнохворих через спеціалізовані притулки, створення психіатричних відділень при земських лікарнях і організація патронажу психічнохворих становили основний зміст цієї роботи земств. Але поліпшення умов піклування і якості пропонованих послуг у земських установах викликало, в більшості випадків, їх переповнювання, що призводило до підвищення дитячої смертності в притулках, скорочення строків життя людей похилого віку і хроніків, піклованих у богадільнях. Це, в свою чергу, примушувало земських діячів шукати і використовувати в умовах мізерного фінансування і недостатності матеріальної бази нові форми організації допомоги тим категоріям населення, що її потребували. У 1912 – 1913 роках у більшості губерній, де були земства, спостерігався перехід до поєднання земського піклування з трудовою допомогою і профілактикою бідності з усе більшим залученням переваг і сил міських громадських управлінь.
При цьому зміст і масштаби діяльності самих міських громадських управлінь у сфері організації і надання соціальної допомоги міському населенню в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. визначалися, в першу чергу, розпливчатістю формулювань російського законодавства, що дозволяло розглядати тому її діяльність як факультативну і необов’язкову.
Порівнюючи зміст основних напрямів, форм і результати роботи земств і міських самоуправлінь у сфері громадської допомоги нужденним у губерніях Лівобережної України і в Росії в цілому у другій половині ХІХ ст., необхідно відзначити, що запровадження земських установ згідно з Положенням 1864 р. і передання їм обов’язків щодо громадського піклування про такі категорії нужденних, про які раніше піклувалися Прикази громадського піклування, знаменувало собою крок уперед у справі громадської допомоги соціально вразливому населенню, радикально розсунувши рамки громадської самодіяльності у сфері життя суспільства на теренах Російської імперії у досліджуваний час. Незважаючи на ветхість і явну недостатність одержаної від Приказів громадського піклування матеріальної бази, законодавчо обумовлене звуження фінансового забезпечення і застарілу нормативну вимогу реалізації принципу становості в піклуванні, організація практичної роботи у сфері громадського піклування в земських губерніях була відчутно кращою за своїми результатами в порівнянні з іншими губерніями, де продовжували діяти Прикази громадського піклування.
В останнє десятиліття XIX ст. російський уряд розпочав розробку основ нового законодавства з організації громадського піклування в країні. Перший з’їзд діячів громадського піклуванню та приватної доброчинності в 1910 р. і з’їзд з питань громадського піклування в 1914 р. стали результатом співпраці суспільства і влади у пошуках шляхів удосконалення змісту і організації соціальної допомоги нужденним і створення в країні такої системи, яка була б адекватною часу і потребам. Але поліційно-бюрократичний характер російської держави, природа якої не допускала широкого розвитку громадської самодіяльності навіть у галузях, які працювали, зрештою, на стабілізацію режиму, в даному випадку вплинув на те, що нове законодавство, яке забезпечувало б оптимізацію і значне посилення ефективності соціальної допомоги населенню за рахунок залучення зусиль суспільства, прийняте не було. Крім того, Перша світова війна, що розпочалася, значно скоригувала роботу органів місцевого самоврядування у сфері надання соціальної допомоги населенню.
В умовах Першої світової війни до звичних обов’язкових і факультативних як для земств, так і для органів міського громадського управління напрямів і форм муніципальної турботи про соціально вразливе населення, додалися допомога сім’ям воїнів, призваних на фронт, піклування про сиріт, що втратили батьків на війні, піклування про воїнів-інвалідів. Окрему нішу зайняла допомога біженцям і мирному населенню, страждаючому та катастрофічно бідніючому в ході війни. Масштаби лиха вимагали такого роду зусиль з боку органів місцевого самоврядування в досліджуваній сфері їх діяльності, розміри і очікувана ефективність яких були можливі лише за умови об’єднання їх зусиль. Затребуваність громадської допомоги в складних умовах Першої світової війни і системної кризи, що насувалася, примусила центральну владу в перші місяці війни надати органам місцевого самоврядування і їхнім Союзам право самостійних дій і фінансувати їх.
Нині влада і суспільство вирішують як першочергове завдання розбудову однієї з основ конституційного ладу України – оптимальну організацію системи інституту місцевого самоврядування для вирішення питань місцевого значення. В умовах складної сучасної ситуації, коли кількість соціально вразливих громадян зростає, а існуюча державна практика соціальної допомоги є затратною і неефективною, досліджений нами історичний досвід надання громадської допомоги нужденним по лінії органів місцевого самоврядування в губерніях Лівобережної України у складі Російської імперії може бути затребуваний і застосований. З нашої точки зору, історія дала тут оптимальну організаційну форму – попечительства про бідних у містах і повітах. Саме через такі органи можливо збирати точні дані і про кількість тих, хто дійсно потребує допомоги, і про види потреби, і про необхідні заклади, і про кошти, необхідні як для задоволення, так і для профілактики потреби. Як показала історія, попечительства швидко завоювали довіру місцевої громади, оскільки до них були залучені особи з тієї ж громади, які охоче допомагали в роботі закладів і мали авторитет у населення. Вивчене свідчить про те, що місцеве самоврядування може бути ефективним лише при достатньому фінансуванні, і це актуалізує проблему перерозподілу низки статей оподаткування з державного на місцевий рівень. Дослідження досвіду органів місцевого самоврядування в губерніях Лівобережної України в ХІХ – на початку ХХ ст. у сфері надання допомоги нужденним також показує, що її ефективність безпосередньо залежить від соціальної політики держави, яка мусить бути спрямована на здійснення системи заходів, що мають на меті загальне поліпшення економічного, правового і духовного стану населення в цілому.
Публікації автора:
1. Походзіло Ю.М. Деякі питання суспільного піклування у східних слов’ян періоду Київської Русі // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Зб. наук. праць. – 2006. – № 2 (27). – С. 57 – 62.
2. Походзіло Ю.М. Формування джерел бюджетів земських органів самоврядування у сфері громадського піклування // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць, – Х.: Вид-во ХарРІНАДУ, 2006. – № 3 (30). – С. 437 – 442.
3. Походзіло Ю.М. Форми організації соціальної допомоги нужденним органами міського самоврядування у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Зб. наук. праць. – 2007. – № 3 (34). – С. 71 – 84.
4. Походзіло Ю.М. Діяльність органів місцевого самоврядування у сфері громадського піклування (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць, – Х.: Вид-во ХарРІНАДУ, 2007. – № 2 (32). – С. 345 – 351.
5. Походзіло Ю.М. Деякі аспекти ельберфельдської системи громадського піклування // Матеріали ІII Міжнародної науково-практичної конференції „Актуальні проблеми сучасних наук: теорія та практика - '2006" (16 – 30 червня 2006 р.). Том 1: Право. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. 9 – 10.
6. Походзіло Ю.М. Формування трудової допомоги як одного з видів громадського піклування // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції „Динаміка наукових досліджень - '2006" (17 – 28 липня 2006 р.). Том 5. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. 10 – 12.
7. Походзіло Ю.М. Деякі питання суспільного піклування у начерках Конституції Г. Андрузького // Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми. Зб. наук. статей (за матеріалами ХVІІІ Харківських політологічних читань). – Харків: Право, 2006. – С. 99 – 100.
8. Походзіло Ю.М. Історичний досвід формування місцевих бюджетів в Україні // Конституція України: досвід реалізації та шляхи удосконалення: Матеріали «круглого столу», організованого і проведеного Науково-дослідним інститутом державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України з нагоди 10-ї річниці прийняття Конституції України, м. Харків, 21 червня 2006 р. / Ред. кол.: Ю.П. Битяк, І.В. Яковюк, Г.В. Чапала. – Харків: Право, 2006. – С. 107 – 108.