У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні сутності правової моделі українсько-польських міждержавних стосунків. Доведено, що двостороннє співробітництво України і Республіки Польща є історично зумовленим процесом двох держав із спільним кордоном, який базується на принципах поваги правосуб’єктності та суверенних прав. 90-ті роки стали своєрідним етапом у розвитку країн колишнього соціалістичного табору, суть якого полягала у спробі переходу на якісно вищий ступінь суспільного розвитку. Політична сфера таких держав еволюціонувала від тоталітаризму до демократії; економічна – від командної до ринкової системи господарювання; соціальна – від обмеження конституційних прав людини до їх практичної реалізації; гуманітарна – від класових до загальнолюдських цінностей; міжнародна – від об’єкта до суб’єкта геополітики. Тобто і колишні радянські республіки (як Україна), і країни, залежні від СРСР (як Польща), здійснили поступовий перехід до повної політико-ідеологічної незалежності. Важливою віхою на шляху юридичного оформлення різнопланових і різнорівневих зв’язків між двома державами стало прийняття Конституції України /1996 р./ та Конституції Республіки Польща /1997 р./, у зв’язку з чим можна умовно констатувати завершення процесу політичної інституціалізації і відкриття нових можливостей для приведення свого внутрішнього права у відповідність з європейським, реорганізації системи державного управління в напрямку відстоювання національних інтересів у міжнародних відносинах. У цьому зв’язку сталися значні зміни в нормативно-правовому механізмі регулювання як гуманітарних, так і економічних, валютно-фінансових та кредитних відносин. Відзначаючи взаємну зацікавленість у виробленні однотипної нормативно - правової бази двосторонніх стосунків, слід разом з тим визнати, що наприкінці 90-х років зміни в її характері ставали об’єктивно невідворотними. Особливо це стало відчутним після того, як Польща вступила до НАТО і визначила конкретні терміни вступу до ЄС й інших міжнародних організацій. Саме ця обставина викликала побоювання у польських законодавців, що договори і домовленості з Україною можуть сповільнити інтеграційну ходу Польщі. Істотним обмежувачем поглиблення співробітництва, а отже й удосконалення всіх його юридичних аспектів, є відмінності моделей національного розвитку. Європейський вибір Польщі від початку 90-х рр. на практиці втілювався в життя значними темпами і позначився конкретними вагомими результатами. У той же час Україна мала набагато проблематичніші перспективи повноправної участі в процесах загальноєвропейської інтеграції. Для неї ця проблема була складною як в об’єктивному, так і в суб'єктивному відношеннях. Крім того, слід відзначити низьку ефективність безпосереднього застосування ратифікованих міжнародних угод у внутрішньому праві Україні. Тому, як вважається, єдиним надійним засобом реального впровадження норм міжнародного права в національне законодавство є розробка та прийняття відповідних законів, нормативно-правових актів з урахуванням багаторічного досвіду інших країн, в т.ч. й Польщі. Підсумовуючи, слід все ж констатувати переважання позитивного набутку українсько-польських взаємовідносин в останнє десятиліття XX ст. Вони охоплювали практично всі площини двосторонньої взаємодії держав і досягли правового простору євроаталантичних структур. Як і для будь-якої системи, якщо вона розвивається, для них характерні періоди активізації й гальмування, пошуку компромісів і певного охолодження, що, у свою чергу, стимулює до переосмислення суті й завдань нового етапу партнерських стосунків і їх законодавчого закріплення. |