У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання – визначення правової природи, системи та правових властивостей рішень апеляційного суду у кримінальному судочинстві, роль яких у досягненні завдань правосуддя повинна бути переглянута з урахуванням розширення змагальних засад кримінального процесу. Серед висновків за темою дослідження в якості основних можна виділити наступні: 1. Запропоновано визначення апеляційного розгляду як виду перевірки судових рішень, що не набрали законної сили, процесуальна форма якого передбачає, що вищестоящий суд, діючи з метою виявлення та виправлення судової помилки або порушення, вправі використовувати ті ж процесуальні засоби та повноваження, що й суд першої інстанції. 2. В залежності від обсягу та процесуальних засобів перевірки, що здійснюється апеляційною інстанцією запропонована наступна класифікація апеляційного розгляду: (а) “повний”, при якому вирок скасовується повністю і дослідження обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, здійснюється апеляційним судом у повному обсязі (наприклад, у випадку скасування необґрунтованого виправдувального вироку); (б) “додатковий”, у якому апеляційний суд визнає, що для найбільш повного вирішення скарги потрібна безпосередня перевірка окремих доказів, яка здійснюється в умовах судового слідства; (в) “обмежений”, при якому судового слідства не проводиться, тобто перевірка рішень здійснюється фактично в тому ж порядку, що існував до 2001 р., а саме - виключно за матеріалами справи. 3. Визначені критеріальні якості системи рішень апеляційного суду такі як: суб`єкт правозастосування, функціональне призначення, загальні умови судового розгляду, процесуальна форма винесення рішення, вплив судового рішення на остаточне вирішення справи 4. Як правова властивість рішення апеляційного суду досліджений його зв’язок із змістом апеляційної скарги або подання, що характеризує апеляцію, як інститут, призначенням якого є захист інтересів учасників процесу через розгляд заявлених ними претензій до законності й обґрунтованості рішень. Диспозитивність даної стадії забезпечується зв'язаністю суду вимогами сторін, яка поширюється на сутність апеляційних вимог, мотиви наведені апелянтом, підстави скасування або зміни рішення, що оскаржується. 5. Запропоновано визначення апеляційної підстави, як юридичного факту, наявність якого вказує на невідповідність рішення нижчестоящого суду вимогам законності та обґрунтованості, зміст якого визначає межі апеляційного розгляду, застосування відповідних засобів перевірки та характер підсумкового рішення. 6. Визначені передумови постановлення рішення апеляційного суду, які проявляються у відповідних повноваженнях та дотриманні ним процесуальних гарантій учасників процесу. Виходячи з цього, як передумову винесення ухвали та вироку апеляційної інстанції можна кваліфікувати: подання апеляції учасником кримінального судочинства з питань, встановлених для нього ст.348 КПК; дотримання апеляційною інстанцією меж судового розгляду, встановлених ст.365 КПК, та розширення їх лише у випадках встановлених законом; вирішення питань, що можуть призвести до погіршення положення засудженого та виправданого лише за його участю; відповідність процесуальної форми при встановленні фактичних обставин справи, вимогам передбаченим для суду першої інстанції; можливість зміни обвинувачення лише в межах розглянутого нижчестоящим судом; зв’язаність при постановленні обвинувального вироку підставами наведеними стороною обвинувачення. 7. Пропонується наступна класифікація вироків суду першої та апеляційної інстанції: вирок, яким кримінальна справа вирішується в повному обсязі, тобто з викладенням усіх питань, передбачених ст. 324 КПК; вирок, в якому вирішується питання про правову кваліфікацію діяння, визнаного злочинним, та призначення покарання (цей вид вироку може виноситися судом першої інстанції, тому що порядок передбачений ст. 299 КПК практично виключає можливість внесення судом будь-яких змін до фактичної сторони справи, та апеляційним судом у випадку оскарження у відповідних межах); вирок яким призначається більш суворе у порівнянні із нижчестоящим судом покарання (виключна прерогатива апеляційного суду); вирок, яким особа визнається винною у вчиненні злочину, але звільняється від покарання. 8. Діюче законодавство України передбачає лише дотримання вимог щодо форми вироку, яка повинна відповідати ст.ст. 332 - 335 КПК. Але у цьому випадку більш послідовним було б передбачити відповідність гл. 28 КПК, яка врегульовує усі питання, пов’язані з постановленням вироку, з урахуванням положень ст. 367 та ч. 2 ст. 365 КПК, яка встановлює межі апеляційного розгляду. З урахуванням того, що питання кваліфікації та збільшення обсягу обвинувачення повинні вирішуватися у різних процесуальних умовах, доцільно викласти їх у двох різних пунктах частини 1 ст. 378 КПК. 9. Виходячи з закріплених у законі презумпцій, пов`язаних із принципом змагальності, доцільним буде розширити перелік підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду. Це по-перше, стосується випадків оскарження правильності встановлення фактичних обставин справи, у разі застосування порядку передбаченого ч.3 ст.299 КПК, по-друге - часткової або повної відмови від підтримання обвинувачення. 10. Застосування інститутів додаткового розслідування та нового судового розгляду повинно бути обмежено лише підставами суттєвого порушення кримінально-процесуального закону та неповноти судового рішення, через надання можливостей для виправлення інших недоліків безпосередньо у суді другої інстанції. Наприклад, у випадку, якщо суд першої інстанції не вказав термін або розмір основного чи додаткового покарання суд апеляційної інстанції не вправі його встановлювати навіть у мінімальному розмірі. 11. “Притримування” доказів сторонами може призвести до обмеження права особи на захист через обмеження можливостей подальшого оскарження у порівнянні з апеляційним. Слід обмежити надання сторонами нових доказів до апеляційної інстанції вимогами повноти дослідження обставин справи, недодержання яких призводить до порушення кримінально-процесуального законодавства та доповнити ст. 370 КПК відповідною підставою. Тобто у таких випадках справа повинна бути направлена на новий судовий розгляд. 12. Виходячи з єдності загальних умов і завдань судового розгляду в суді першої й апеляційної інстанцій, варто передбачити, що за наявності відповідних підстав судом апеляційної інстанції постановлюється виправдувальний вирок. 13. Стаття 324 КПК не містить питання “чи підлягає підсудний кримінальній відповідальності”. Саме так доцільно викласти п.4 ч.1 ст. 324 КПК, тому що питання про призначення покарання й порядок його відбуття, повною мірою містяться у п. 6 даної статті. І кримінальне, і кримінально-процесуальне законодавство розрізняють звільнення від кримінальної відповідальності (ст.ст. 44-49 КК) і звільнення від покарання і його відбуття (ст.ст. 74-87 КК), але у ст. 324 КПК це не враховано. У випадках, коли судом першої інстанції особа правильно визнана винною у вчиненні злочину, але невірно вирішено питання щодо реалізації кримінальної відповідальності, апеляційний суд повинен скасувати вирок у даній частині й винести ухвалу про закриття справи із наведенням обставин, які виключають провадження по справі або надають суду право закрити справу. 14. Встановлення оптимального зв’язку між повноваженнями апеляційного суду щодо винесення підсумкових рішень по справі та процесуальними умовами їх здійснення є важливим напрямком удосконалення кримінально-процесуального законодавства, і проведені дослідження дозволяють зробити щодо цього ряд пропозицій. Так, необхідно вказати в законі випадки обов'язкового проведення судового слідства в суді апеляційної інстанції. З урахуванням диспозитивності апеляційного провадження, достатньою гарантією правосудності рішення, що погіршує положення засудженого або виправданого, буде обов'язкове проведення судового слідства в тих випадках, коли на цьому наполягає сторона захисту. Питання щодо необхідності проведення судового слідства та його обсяг вирішується апеляційним судом при попередньому розгляді справи. Слід надати апеляційному суду за певних обставин приймати рішення щодо проведення судового слідства безпосередньо у судовому засіданні. Таке рішення повинно прийматися шляхом винесення відповідної ухвали після з’ясування позиції сторін з цього питання. Отже, якщо сторони не заперечують проти прийняття вказаного рішення без повернення до попереднього розгляду, слід визнати, що це дозволить запобігти зайвих затримок у розгляді справи. Доцільно так діяти у випадках, коли докази по справі, що повинні бути оцінені судом апеляційної інстанції в умовах судового слідства можуть бути досліджені без переносу судового засідання для їх отримання (наприклад, свідок на допиті якого наполягає одна зі сторін з`явився до суду апеляційної інстанції). |
