У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання щодо розкриття змісту, з’ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності. Проведене дослідження правоохоронних відносин дало можливість сформулювати такі висновки: Термін «правовідношення» недоречно вживати в навчальній і науковій літературі для словесного позначення такого явища правової дійсності, як правові зв’язки між людьми та їхніми об’єднаннями. Вказаний умовивід у повній мірі поширюється і на термін «охоронне правовідношення», який, будучи складним, містить у собі слово «правовідношення». Водночас, цей термін може бути використаний в юридичній літературі, хоча і з певними застереженнями, у значенні ставлення (оцінки) людини до минулого, діючого чи майбутнього права (в смислі відношення до права). У зв’язку з цим вбачається методологічно правильним для словесного вираження поняття, яким відбиваються правові зв’язки між людьми та їхніми об’єднаннями, використовувати термін «правовідносини» або «правостосунки», хоча останній у навчальній і науковій літературі вживається значно рідше. Зазначене положення в повній мірі стосується і такого юридичного терміна як «охоронне правовідношення». Однозначне використання термінів «правовідношення» та «правовідносини» має велике пізнавальне значення, адже від цього залежить правильне розуміння змісту не лише наукових праць, присвячених актуальним проблемам теорії правовідносин, але й змісту правових норм, письмове викладення яких передбачає використання слова «правовідносини». Правоохоронні відносини – це правова форма соціальної взаємодії право-дієздатних суб’єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб’єктивного юридичного обов’язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом.
Аналіз існуючих у сучасній науковій і навчальній юридичній літературі дефініцій понять «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини» дає підстави для висновку про те, що, розкриваючи зміст даних загальнотеоретичних категорій, вчені основний акцент роблять на фактичній та юридичній підставах їх виникнення, взаємозв’язку з юридичною відповідальністю, обов’язковій участі у якості уповноваженої сторони державного органу, наділеного владою, що в повній мірі відповідає ознакам правоохоронних відносин. Тому, на думку автора, немає вагомих підстав для розмежування згаданих вище загальнотеоретичних понять, які, з огляду на своє функціональне призначення, повинні сприйматися як однорідні. Автором запропоновано ряд нових підходів до класифікації правоохоронних відносин.
1) З огляду на особливості юрисдикційних повноважень судового чи правоохоронного органу, можна виокремити наступні різновиди правоохоронних відносин: 1) правовідносини, що виникають у сфері міжнародного судочинства між Європейським Судом з прав людини та державою, в межах яких встановлюється факт порушення нею прав людини, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, у результаті чого на державу покладається юридичний обов’язок відшкодувати потерпілому завдану матеріальну і моральну шкоду, а також вжити заходів загального характеру, спрямованих на недопущення порушення конвенційних прав у майбутньому; 2) правовідносини, що виникають у сфері конституційного судочинства між Конституційним Судом України та суб’єктами права на конституційне подання, в межах яких припиняється дія законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим через їхню невідповідність Основному Закону держави; 3) правовідносини між судом загальної юрисдикції і підозрюваним (обвинуваченим, підсудним або засудженим) у сфері кримінального судочинства, в межах яких приймаються допоміжні та основний правозастосовні акти, що визначають процесуально-правовий статус особи, яка скоїла кримінальний злочин; 4) правовідносини між судом загальної юрисдикції і цивільним відповідачем у сфері цивільного судочинства, в межах яких забезпечується розв’язання правової суперечки, що є предметом судового розгляду та задовольняються законні вимоги цивільного позивача; 5) правовідносини між судом загальної юрисдикції й особою, яка вчинила адміністративне правопорушення при вирішенні справи про адміністративне правопорушення та накладенні адміністративного стягнення за наявності в її діях вини; 6) та інші. 2) За найближчими цілями варто виділяти: а) превентивні правоохоронні відносини, які спрямовані на запобігання правопорушенню; б) припиняючі правоохоронні відносини, які спрямовані на припинення виявленого правопорушення; в) відновлюючі правоохоронні відносини, які спрямовані на усунення або відшкодування негативних наслідків правопорушення; г) каральні (штрафні) правоохоронні відносини, які спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення. 3) Залежно від того, чи перебувають сторони правоохоронних відносин у службовій підлеглості, пропонується розрізняти: а) зовнішні правоохоронні відносини, в яких зобов’язана сторона в особі правопорушника не перебуває в підпорядкуванні уповноваженої сторони, якою виступає юрисдикційний державний орган (його посадова особа); б) внутрішні правоохоронні відносини, в яких уповноважена сторона наділена юрисдикційними повноваженнями щодо тієї особи, яка знаходиться в її (уповноваженої особи) службовому підпорядкуванні. 5. Аналіз існуючих у науковій та навчальній юридичній літературі дефініцій поняття «юридичний факт» свідчить про те, що ними значно звужується обсяг цього поняття, залишаючи поза увагою вчених і практиків ті життєво важливі обставини, відсутність яких гіпотезою правової норми визначена як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин. Тому дефініція поняття «юридичний факт» може бути сформульована наступним чином: «це ті життєво важливі обставини, з наявністю або з відсутністю яких норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин». 6. Порівняльний аналіз поняття «юридичний факт» та понять «правова презумпція», «правова преюдиція» й «юридична фікція» дає підстави для висновку про те, що не зважаючи на схожу юридичну природу (зв’язок із діями або подіями, що слугують підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також певний регулюючий вплив на поведінку суб’єктів), зазначені загальнотеоретичні категорії все ж слід розмежовувати. Відмінність між ними полягає в такому: а) правова презумпція являє собою своєрідну гіпотезу щодо наявності або відсутності тих дій або подій, які мають юридичне значення, а тому при формулюванні визначення цього поняття як ключовий використовується термін «припущення», а не термін «обставини», притаманний категорії «юридичний факт»; б) якщо юридичні факти являють собою життєво важливі обставини, передбачені нормами права як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин, правові преюдиції необхідно розуміти як своєрідний імператив, адресований судовим і правоохоронним органам держави щодо неприпустимості при вирішенні конкретних юридичних справ оспорювати раніше доведені в передбаченому законом порядку юридичні факти, щоправда, за наявності їхнього документального підтвердження. Нехтування цією вимогою закону знаходить свій вияв у неправильній кваліфікації поведінки суб’єктів, а по суті – порушенні вимог принципу законності в процесі правозастосовної діяльності; в) загальнотеоретичні категорії «юридичний факт» та «юридична фікція», хоча й мають спільну ознаку, а саме: породжують юридичні наслідки, однак при цьому не можуть визнаватися як тотожні, адже юридична фікція, на відміну від юридичного факту, являє собою умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною). Що ж до юридичного факту, то це така життєво важлива обставина, яка мала чи має місце в дійсності і до того ж передбачена гіпотезою правової норми у якості підстави для виникнення, зміни або припинення правовідносин. 7. Особливості суб’єктного складу правоохоронних відносин обумовлені правовим статусом їх учасників, а також чинниками, що мають визначальний вплив на нього, зокрема: 1) юрисдикційними повноваженнями державних органів, їхніх службових і посадових осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність; 2) галузевою приналежністю норм права, на підставі яких вчинене діяння кваліфікується як суспільно небезпечне (тобто, злочин) чи суспільно шкідливе (тобто, проступок), що в подальшому відбивається на процесуально-правовому статусі суб’єктів правовідносин; 3) станом фізичного та психічного здоровя суб’єкта в момент та після вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що є одним із визначальних факторів у виборі передбачених законом заходів державного впливу (примусу), що застосовуються до нього; 4) фактом притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності в минулому, з яким закон пов’язує виникнення особливого правового стану (наприклад, судимість у разі притягнення до кримінальної відповідальності); 5) віком фізичної особи, що значною мірою впливає на обсяг її дієздатності й особливо деліктоздатності; 6) фактом відсутності або приналежності до громадянства іншої держави, від якого залежить можливість застосування до суб’єкта, котрий вчинив правопорушення, окремих заходів державного впливу (наприклад, адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства). 8. Альтернативою визначенню поняття об’єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості правоохоронних відносин, на думку автора, може послугувати його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб’єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов’язками. Такий підхід до розуміння об’єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійний смисловий зміст досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти їхнього можливого розвитку: момент виникнення правовідносин у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час їх зміни і припинення – словосполученням «заради досягнення чого». При цьому необхідно дещо обмежити філософську категорію, словесним символом якої є явище, натомість збагативши її зміст такою суттєвою ознакою, як відсутність достатньо високого рівня свідомості, який притаманний людині як суб’єкту права та учаснику правовідносин. 9. Об’єктом правоохоронних відносин є правова поведінка суб’єктів та її результати. Означений дуалістичний підхід до об’єкта правоохоронних відносин певною мірою узгоджується з моністичною та плюралістичною його концепціями і має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки акцентує увагу на двоаспектному характері взаємодії суб’єктів правоохоронних відносин та її результаті. 10. Особливістю юридичного змісту правоохоронних відносин є те, що правоохоронний чи то юрисдикційний орган, будучи переважно уповноваженою стороною вищезазначених правовідносин, для вирішення поставлених перед ним завдань та здійснення обумовлених цими завданнями функцій, наділений державно-владними повноваженнями, що являють собою діалектичну єдність юридичних прав та юридичних обов’язків державного органу, посадової чи службової особи цього органу. Зобов’язана сторона правоохоронних відносин (фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення), відповідно, наділяється кореспондуючими юридичним правам та юридичним обов’язкам державного органу, посадової чи службової особи цього органу суб’єктивними юридичними правами та суб’єктивними юридичними обов’язками. 11. Зважаючи на положення ч. 4 ст. 55 Конституції України, що є додатковою гарантією міжнародного захисту прав і свобод людини, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї та сучасний розвиток прав людини, який супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, в структурі змісту вищезгаданих суб’єктивних юридичних прав, на думку автора, доречно виокремлювати п’ять структурних елементів. Додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб’єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту. Збагачення змісту суб’єктивного юридичного права з необхідністю супроводжується появою відповідного елементу змісту юридичного обов’язку, яким є необхідність держави-порушниці конвенційних зобов’язань ужити заходів загального характеру стосовно потенційних потерпілих і заходів індивідуального характеру стосовно особи, чиї конвенційні права безпосередньо порушені державою. |
