У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в обґрунтуванні багатоаспектності права людини на життя, яке включає право на біологічне (вітальне), соціальне та духовне існування, розвиток та відтворення: 1. Право людини на життя – це свобода людини безпосередньо реалізовувати можливості, які вона має внаслідок своєї належності до виду Homo sapience, та задовольняти необхідні сутнісно-якісні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними. Таким чином, дається розширене тлумачення права на життя як права на вітальне (біологічне), соціальне та духовне існування, обґрунтовується його фундаментальний характер, головне місце в системі прав людини. 2. До системи ознак права на життя поряд з його багатоаспектністю належать: значущість цього права, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, наявність специфічного неподільного з самим суб'єктом об'єкту, невід'ємність, пріоритетність, особливий механізм реалізації, неможливість правонаступництва, неоновлюваність, сталість, всезагальність, індивідуальний і недискримінаційний характер, абсолютність (необмежене коло суб'єктів зобов'язано поважати та не порушувати вказане право). 3. Внесені авторські уточнення в загальновизнаний зміст суб'єктивного права людини на життя, який складається з чотирьох правомоч. По-перше, це право діяти певним чином чи утримуватися від певних дій: можливість обирати безпечний стиль життя, ті чи інші засоби, щоб підтримувати своє біологічне, духовне та соціальне існування. Ці можливості втілюються у власній поведінці людини. По-друге, це право на вимогу належної поведінки від всіх інших суб'єктів (дії держави, спрямовані на захист людини від свавільного позбавлення життя, у тому числі від тероризму, екологічної кризи, медичних, виробничих, транспортних та інших ризиків). По-третє, це права, що випливають з заборони посягання на життя іншої особи та можливості захисту власного життя: право на домагання, яке полягає в можливості звернутися до держави щодо ефективного правового захисту свого життя, захищати власними силами своє життя і здоров’я, біологічну, соціальну та духовну ідентичність від протиправних посягань й т.і. По-четверте, це право на вільне користування життям, як власним благом, продовження свого біологічного роду; можливість вільно розпорядитися власним життям. Правомоччям, що випливають із права на життя, кореспондують певні обов'язки як самої людини, так і інших суб'єктів права: утримуватися від протиправних чи свавільних порушень прав інших людей, надати допомогу, в тому числі правову, для захисту права на життя, притягнути винних у порушенні цього права до відповідальності. 5. Аналіз правових можливостей, які пов'язані з якістю життя людини, дозволяє акцентувати значення гідного існування для реалізації права на життя у його широкому розумінні (належний прожитковий мінімум, відповідні йому зарплатня, пенсійне та інші види соціального забезпечення; необхідний для існування у суспільстві рівень освіти; вільний доступ до духовних "скарбів" людства, можливість вільної духовної самореалізації). Окремо досліджено необхідність для збереження життя належного медичного обслуговування (доступне або безкоштовне лікування, диспансеризація хворих на хронічні захворювання, охоплення щепленнями від найбільш небезпечних хвороб, охорона здоров'я дітей та жінок репродуктивного віку, різноманітні цільові програми для різних соціальних груп та ін.) та репродуктивних прав (можливість відтворення людини, продовження себе у нащадках, у тому числі за допомогою новітніх медичних технологій). Необхідною можливістю, що утворює зміст права на життя, є право на безпеку, порушення якого здатне створити серйозні погрози досліджуваному праву. Виходячи з широкого розуміння безпеки, зроблено висновок про числення напрямки її додержання для реалізації права на життя: безпечне довкілля; профілактика найбільш небезпечних форм злочинності; безпека новітніх технологій та наукових експериментів на людях, що створюють загрозу життю та здоров'ю; система заходів для безпеки життя людини на транспорті, на виробництві; створення системи антитерористичних органів та заходів. Аналіз дискусійних питань, пов'язаних з ризиком життю, дозволив розглянути в контексті реалізації права на життя право обирати форми діяльності, як пов'язані, так і не пов'язані з ризиком. Право обирати не ризиковані, а захищені форми діяльності передбачає: вимагати від держави в особі її органів під час бойових дій, антитерористичних операцій, катастроф техногенного характеру та інших обставин, що погрожують великій кількості людей, уникати невиправданих та неадекватних людських втрат, запобігати їм; право на самозахист (у тому числі необхідна оборона, крайня необхідність). Право обирати ризиковані види діяльності включає професії та спеціальності, які з великою долею вірогідності передбачають можливість смерті людини; участь у наукових експериментах, які створюють загрозу життю чи здоров'ю людини; свідомий вибір різних форм саморуйнівної поведінки – паління, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії та ін.. 6. У структурі права людини на життя визначено статичні та динамічні елементи (можливості). Статичні елементи утворюють змістовне незмінне ядро цього суб'єктивного права, бо без них самого права на життя не існує (заборона свавільного позбавлення життя, можливість самозахисту та опору насильству та інші). Вони ґрунтуються на принципах визнання унікальності, антропної гідності та невід'ємності життя людини. Динамічні елементи змісту права на життя є рухомими складовими і змінюються від однієї історичної епохи до іншої, поступово розширюючи та збагачуючи зміст досліджуваного права (можливість отримання кваліфікованої медичної допомоги, вимога жити у безпечному та нешкідливому природному середовищі, у недалекому майбутньому – можливість за допомогою новітніх медичних технологій покращувати власні біологічні можливості та ін.). 7. Проблема однозначного визначення моменту виникнення права на життя в теорії права та правозастосовчій практиці ускладнюється багатьма чинниками, серед яких найважливішим є питання, де закінчується право жінки на репродуктивний вибір, і де починається право ненародженої дитини на життя. Ступінь правової захищеності життя ненародженої дитини за українським законодавством залежить від терміну вагітності і зростає пропорційно її термінам. Це означає, що українське законодавство не розглядає ненароджену істоту як власне людину, носія права на життя, хоча і може визнавати у випадках, встановлених законом, інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. 8. У контексті визначення меж права людини на життя не можна задовольнитися войовничо-матеріалістичним тлумаченням життя людини і обмежувати сферу дії права людини на життя явищами тільки біологічного характеру. Внутрішньоутробний період життя є необхідним етапом розвитку людини і має бути захищений правом так само, як і життя людини після народження на будь-якій його стадії. На практиці розв'язання цієї проблеми має відбуватися з урахуванням наступних принципів: а) гуманізм; б) збереження людини як виду homo sapience, що є турботою існуючого й майбутніх поколінь людей; в) життя кожної людини завжди є вищою цінністю у порівнянні з іншими суспільно-правовими цінностями; г) право на життя будь-якої людської істоти є гідним правового захисту з моменту запліднення; д) повага до антропної гідності людини; е) повага до права на життя інших людей; є) рівність людей щодо права на життя, його недискримінаційний характер; ж) визнання багатомірної біосоціодуховної сутності людини; з) принцип суб`єктоцентризму, тобто уявлення про людину як про активного суб'єкта, який здатен змінювати себе і світ навколо себе; и) принцип відповідальності людини за власні дії та свідомий вибір; і) збереження людиною своєї біоприродної основи й цілісності; й) принцип екогуманізму як органічна "вбудованість" життя окремої людини в оточуючий світ. 9. Тлумачення змісту права людини на життя як багатоаспектного явища дозволяє розглядати у тісному взаємозв'язку з ним репродуктивні права. Головна мета вказаних прав – забезпечення можливості репродукції (відтворення) людини – є невід'ємною ознакою будь-якої форми життя та безпосередньо впливає на якість життя людини і можливість продовжити себе у нащадках. 10. Законодавчі норми, що регламентують медичну діяльність, слугують гарантіями права на життя людини (пацієнта) та проаналізовані авторкою як «презумпція незгоди»: передумовою будь-якого медичного втручання є отримання згоди людини. Виняток становлять невідкладні випадки наявності реальної загрози життю особи, коли медична допомога надається без її згоди, або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. 11. Медичне законодавство закріплює гарантії права людини на життя, які дисертанткою визначено як загальні медико-правові гарантії та спеціальні медико-правові гарантії. Визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України розглядається як передумова збереження життя українського народу, життя кожного українця, а тому – як загальна медико-правова гарантія. 12. В контексті аналізу правових норм національного законодавства України та норм міжнародного гуманітарного права простежується тісний зв'язок між правом на життя та правом на охорону здоров'я. Охорона здоров'я є системою заходів, головна мета яких – забезпечення й підтримка активного довголіття та життєдіяльності людини. Тому законодавчі гарантії права на охорону здоров'я слугують водночас і гарантіями права на життя. 13. Право на безпечне довкілля є ціннісно-правовою визначальною установкою, що спрямована на переважаючу необхідність досягнення безпечної якості навколишнього середовища заради збереження життя і здоров'я людини. Тому право жити в навколишньому середовищі, сприятливому для здоров'я та добробуту, розглядається як еколого-правова гарантія реалізації права людини на життя. 14. До спірних відносяться питання щодо “евтаназії” та “допомоги у самогубстві”, які широко ставляться суспільно-правовою наукою і практикою багатьох держав. Законодавча невизначеність щодо вказаних явищ спричиняє існування у деяких країнах “подвійних стандартів”: норми-заборони про застосування евтаназії знаходяться у протиріччі з розповсюдженою суспільно-правовою практикою, яка дозволяє “допомогу у самогубстві”. Така практика певною мірою має місце і в Україні. Тому вважаємо доцільною легалізацію пасивної форми евтаназії, як визнання права людини вільно розпорядитися власним життям та права на повагу до людської гідності. 15. Межі реалізації права людини на життя встановлюються також шляхом надання особі права на захист власного життя від протиправних посягань через використання можливостей, що надані інститутами крайньої необхідності та необхідної оборони. 16. Смертна кара як різновид кримінально-правового покарання у всі часи розглядалася як чинник, що пов'язаний зі змістом права людини на життя. Існування смертної кари у сучасному світі слугує свідченням заперечення невід'ємного та невідчужуваного характеру права на життя. 17. Перелічені вище положення дисертації викладались з урахуванням історико-філософських підходів до права на життя, які було застосовано в першому розділі дослідження. Їх зміст полягає в наступних висновках: історично першою ідеологічною передумовою виникнення ідей про право на життя слід вважати гуманізм, який вже в добу міфологічного та релігійного сприйняття світу був основою позначення цінності, самостійності та унікальності людського життя. 18. Здійснений аналіз еволюції аксіологічних поглядів на життя людини дозволив стверджувати, що в контексті релігійного (християнського) світогляду мало місце трактування природи людини як духовно-тілесної. Тлумачення духовного та тілесного в людині як антагоністичних сфер спричиняло піднесення духовної сутності людини при повному знеціненні людини тілесної або вітальної. Онтологічна сутність людського життя пов'язувалася з гріхопадінням людства, а її життя на землі з процесом його спокутування. У середньовічній філософсько-правовій думці право на життя не розглядалася як самостійна категорія, бо релігійна аксіологія не залишала місця для життя людини, як соціальної, або навіть індивідуальної цінності. Статус людини у середньовічному світі, її відносини з соціумом будувалися на засадах, які можна визначити як всезагальна “презумпція винуватості”. 19. З часу доби Відродження починається розвиток ідей прав людини і, зокрема, права на життя у їх сучасному розумінні. Право на життя проголошується природним та невідчужуваним; природним законом обґрунтовується здатність людини до щастя, її прагнення щастя, заборона людині шкодити власному життю, невідчужуваний характер права самозахисту, обов'язок керуватися законом самозбереження. З ХVIII ст. відбувається поступове опрацювання ідеї права на життя як багатоаспектної правової та філософської категорії на відміну від попередньої історії людства, яку можна визначити як позитивізація права на життя у вузькому сенсі (тобто встановлення законодавчих санкцій за свавільне позбавлення людини життя). 20. Враховуючи певну законодавчу невизначеність в Україні як щодо принципів тлумачення і захисту права людини на життя, так і правових меж досліджуваного права, доцільним є прийняття відповідного закону, що урегулює всі основні питання щодо права людини на життя. |
