У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в з’ясуванні правової природи права на страйк, його характерних ознак, відмінних рис від інших соціально-економічних прав, причин виникнення страйкового руху і засобів їх попередження, наслідків участі працівників у страйку, механізму притягнення до відповідальності за участь у незаконному страйку. Як наслідок вирішення цієї наукової проблеми, на підставі аналізу законодавства, поглядів науковців, узагальнення практики страйкового руху, досвіду зарубіжних країн, авторкою сформульовано такі висновки і пропозиції: 1. Право на страйк визнано одним із соціально-економічних, а не політичних прав громадян. На відміну від прав першого покоління, воно має вторинний характер і є додатковим способом захисту прав та інтересів найманих працівників. 2. До основних ознак страйку віднесено тимчасовість, колективність, добровільність, організованість. 3. Доводиться, що є сенс передбачити на законодавчому рівні попереджувальний страйк, який можна визначити як добровільне припинення роботи працівниками на один день, що допускається до початку проведення примирних процедур, про що власника слід попередити не пізніше, ніж за 48 годин. 4. Запропоновано доповнити ст. 18 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (далі – Закон) частиною другою такого змісту: «Право на страйк не може реалізовуватися працівниками з метою задоволення політичних вимог». Частину другу цієї статті слід вважати частиною третьою. 5. Виявлено відмінності страйку від акцій протесту – мітингів, зборів, демонстрацій, пікетувань, голодувань, вуличних походів, перекривання шляхів і запропоновано прийняти в Україні спеціальний нормативно-правовий акт про порядок організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. 6. Здійснено класифікацію причин страйків на дві групи – об’єктивні і суб’єктивні. Під об’єктивними розуміємо такі, як відсутність у керівництва необхідних професійних знань, які забезпечили б виконання статутних завдань і розвиток виробництва, стратегії ефективного розвитку підприємства, умінь і навичок працювати в жорстких умовах ринкової економіки, а також брак маркетингових досліджень, що спричиняє погіршення фінансового стану підприємства, зниження і втрату попиту на його продукцію тощо. До суб’єктивних причин слід віднести неуважне ставлення керівників до потреб працівників, ігнорування їх вимог, використання коштів підприємства в інших цілях, порушення принципу справедливого розподілу прибутку. В окремих випадках ними виступають також невиправдано завищені вимоги страйкарів щодо розміру заробітної плати. 7. Для попередження об’єктивних причин страйків слід вдосконалювати механізм управління підприємством, а для запобігання суб’єктивним – підвищити контроль за діяльністю керівників з боку контролюючих органів, профспілок та інших осіб, уповноважених на це трудовими колективами. Аргументується потреба внести зміни до Закону України «Про оплату праці», у якому передбачити справедливе, розумне співвідношення між заробітною платою керівника підприємства і найманого працівника. Внесено пропозицію про наділення прокурора правом на звернення до суду із заявою про визнання страйку незаконним. Рекомендується ст. 24 Закону доповнити частиною четвертою такого змісту: «Президент має право призупинити проведення страйку строком до двох місяців у виняткових випадках, якщо проведення страйку загрожує значними втратами й загостренням ситуації в трудових колективах». 8. Обґрунтовано висновок про необхідність розширення кола працівників, яким заборонено вдаватися до цієї акції протесту. Запропоновано частину другу ст. 24 Закону викласти в такій редакції: «Забороняється проведення страйку працівників: 1) Збройних Сил України, воєнізованих формувань та організацій, на які покладено забезпечення оборони й безпеки держави, а також організацій, що безпосередньо обслуговують особливо небезпечні види виробництв (атомні електростанції); 2) лікарень, станцій швидкої й невідкладної медичної допомоги, станцій переливання крові, санітарно-епідеміологічних установ, у тому числі КЖЕП; 3) аварійно-рятувальних, протипожежних та інших служб, які здійснюють попередження або ліквідацію стихійного лиха, надзвичайних ситуацій; 4) правоохоронних органів (МВС, СБУ, прокуратур, судів), державних служб; 5) служб електро-, водо-, каналізаційного, газопостачання; 6) усіх видів транспорту (авіаційного, залізничного, водного, у тому числі й річкового), а також працівників органів, які здійснюють контроль за початком навігації на водоймах; 7) сфери зв’язку, у тому числі радіо, телебачення, пошти, телеграфу, телефону включаючи служби мобільного зв’язку; 8) банківської сфери; 9) підприємств, зайнятих випуском необхідних продуктів харчування й ліків; 10) підприємств, що мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави; 11) сільського господарства, які виконують сезонні роботи; 12) поховальних і ритуальних служб». 9. Перше речення ст. 19 Закону після слів «більшість найманих працівників» слід доповнити приписом такого змісту: «рішення про оголошення страйку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більшість усього трудового колективу підприємства, установи, організації, а не одного структурного підрозділу або не менше двох третин делегатів конференції». 10. Зроблено висновок про необхідність наділення роботодавця правом приймати на роботу інших працівників замість страйкуючих. 11. Підкреслено доцільність скорочення переліку причин, які тягнуть за собою визнання страйків незаконними. Навіть за наявності процедурних порушень цю акцію не можна визнавати незаконною, якщо працівники вимагають не підвищення заробітної плати, а стягнення оплати за вже виконану роботу. Є сенс це питання віднести на розсуд судів. 12. Наголошено на необхідності вилучення зі ст. 32 Закону положення про те, що до осіб, які є організаторами страйку, визнаного судом незаконним, не застосовуються порядок і гарантії, передбачені статтями 43 і 252 КЗпП, і доповнення цієї статті частиною четвертою такого змісту: «Не допускається зміна істотних умов праці, переведення на іншу роботу без згоди працівників, примусове переведення на бригадну організацію праці тощо через участь у страйку». Доводиться, що існує потреба розвантажити цей Закон від деяких строків і передбачити, що вони можуть бути в певних випадках подовжені за згодою сторін. 13. Запропоновано доповнити ст. 17 Закону частиною третьою такого змісту: «Забороняється оголошення локауту, тобто закриття підприємства і звільнення всіх працюючих через участь у страйку». |
