У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні особливостей нормативного впливу права на формування правопорядку та визначенні основних напрямків їх взаємодії на підставі новітніх методологічних підходів до процесів правоутворення та правореалізації. З висновків, зроблених у дисертації, найбільш загальними й важливими є наступні: 1. Методологічною основною дисертаційного дослідження є сучасне нормативне розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально-визначених та забезпечених державою правових норм і принципів, що виступає нормативно-юридичною основою правопорядку. Право та правопорядок розглядаються як відносно самостійні явища правової дійсності, які перебувають у діалектичній єдності, тісно пов’язані одне з одним, проте не ототожнюються. 2. Найбільш повно зміст категорії „правопорядок” відтворює її розуміння як фактичного стану упорядкованості, урегульованості та організованості суспільних відносин, який формується і функціонує на основі права, виявляється в правомірній поведінці учасників правопорядку та гарантується й захищається з боку держави. 3. Правопорядок ґрунтується на системі принципів, що виступають основою його формування та розвитку. Принципи правопорядку не можуть розглядатися окремо, у відриві від інших принципів, що діють у правовій системі, оскільки всі вони тісно пов’язані, спираються на спільні основоположні засади (загальнолюдські принципи) та перебувають у діалектичній єдності. Принципи правопорядку є результатом упровадження в правове життя суспільства принципів інших елементів правової системи, передусім, принципів права як нормативної основи правопорядку. У свою чергу, принципи правопорядку можуть визначати сутнісні властивості інших правових явищ та процесів (позитивного права, правореалізації, правоохорони тощо). 4. Особливості взаємовпливу права й правопорядку слід розглядати не лише у площині соціальної ефективності права, а й в аспекті його зумовленості фактичними суспільними відносинами, що мають правовий характер та входять до складу правопорядку. 5. Носієм правової нормативності поряд з нормами права виступає правовий порядок. Правопорядок являє собою порядок, що ґрунтується на праві, поза яким чи без якого він немислимий. Нормативність правопорядку складається в результаті нормативного впливу права на суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання. Нормативність права зумовлює нормативність правопорядку, оскільки правові норми та принципи, втілюючись у суспільне життя, формують відповідні стандарти суспільних відносин та поведінки у сфері правового регулювання, які завдяки їх соціальної корисності та обґрунтованості набувають характеру загальності, типовості та повторюваності. 6. В окремих випадках деякі складові елементи правопорядку можуть бути не кінцевим результатом дії позитивного права, а передумовою їх вираження та закріплення у відповідних формах права, офіційного визнання державою їх правового характеру. У разі, коли типові моделі поведінки правового характеру формуються всередині громадянського суспільства і лише пізніше отримують закріплення в офіційних джерелах права, нормативність правопорядку може передувати нормативності права. Нормативність правопорядку також виступає засобом подолання прогалин та колізій у законодавстві. 7. У результаті реалізації норм публічного та приватного права складаються два відносно самостійних блоки правопорядку – в публічно-правовій та приватноправовій сферах. У публічному правопорядку переважають організаційно-владні, примусові начала, пов’язані зі здійсненням суспільних і державних (публічних) інтересів. Публічний правопорядок формується у точній та повній відповідності з нормами інститутів та галузей публічного права, що містять його точну „модель”, „схему”, „формулу” та визначають заданість, запрограмованість окремих різновидів правопорядку в публічно-правовій сфері (зокрема, процесуального правопорядку, конституційного, адміністративного, кримінального, бюджетного правопорядків). 8. Приватноправовий порядок пов’язаний з ініціативою і самостійністю суб’єктів, що реалізують свої власні (приватні) інтереси. У приватноправовій сфері право здійснює лише так зване „рамкове регулювання”, за якого приватноправові відносини прямо не передбачені нормами права і формуються на вільний розсуд сторін, але користуються державною підтримкою через можливість юридичного захисту, передусім, у судовому порядку. Реальні правовідносини й правомірна поведінка, що входять до складу приватного правопорядку, можуть відрізнятися, навіть відступати, від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних правових нормах, які складають позитивне право. 9. Правовий порядок створюється і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм і принципів за режиму законності. Проте між правом, законністю й правопорядком може існувати не тільки прямий, а й зворотній зв’язок, коли окремі елементи суспільного життя, що входять до складу правопорядку, але прямо не передбачені позитивним правом, через дотримання вимог законності в процесі правозакріплення (правотворчості) набувають законодавчого визнання і фіксуються у визнаній державою правовій формі, тобто зумовлюють формування права. 10. Через різні режими правового регулювання та визнання плюралізму форм права реальне „життя права”, тобто правопорядок, є значно більш різноманітним, ніж його нормативна модель, зафіксована в законодавстві. При цьому, незважаючи на дещо спонтанний розвиток окремих елементів правопорядку, що випереджає їх юридичне закріплення, саме вдосконалення позитивного права як нормативної основи правопорядку, його своєчасне оновлення відповідно до вимог суспільного розвитку та оптимізація його нормативно-регуляторних властивостей виступає необхідною вихідною гарантією формування правопорядку. |
