У дисертації представлено теоретичне узагальнення й оновлене вирішення наукового завдання, яке полягає у встановленні антрополого-методологічних засад (підходів) дослідження прав людини в філософії права. Оскільки такими засадами слугують антропологічні дослідницькі підходи, зазначене завдання було розв’язане через з'ясування поняття та різновидів антропологічного підходу і виявлення деяких їх евристичних можливостей в дослідженні прав людини. Основні висновки полягають у такому: Антропологічні дослідницькі підходи – це засновані на висновках певних видів антропології світоглядні ідеї про природу та сутність людини, які визначають особливості встановлення, відбору і систематизації науковцем досліджуваних фактів, а також їх інтерпретації й оцінки.
Вказані підходи можна класифікувати залежно від: 1) виду антропології, здобутки якої використовуються у дослідженні (з огляду на її поділ на наукову (основним різновидом якої є соціокультурна), філософську та релігійну): філософсько-антропологічний; соціально-антропологічний і релігійно-антропологічний (останній у свою чергу може конкретизуватись залежно від виду релігії та від домінування в ній доктринальної чи діяльнісної орієнтації); 2) змістовної спрямованості дослідження: екзоантропний і езоантропний; 3) типу праворозуміння дослідника: позитивістсько-правовий та природно-правовий; 4) філософських понять і категорій, на яких ґрунтується антропологічний дослідницький підхід, можна виділити, зокрема: потребовий, комунікативний, символічний, герменевтичний; 5) кількісного складу суб’єкта, який виступає об’єктом антропологічного аналізу: індивідуалістичний і колективістський; 6) філософсько-світоглядної позиції дослідника стосовно загального співвідношення матерії та свідомості: ідеалістичний (об’єктивний і суб’єктивний), та матеріалістичний; 7) змісту наукового підґрунтя інтерпретації досліджуваних явищ: біологізаторський, соціологізаторський і трансценденталістський. Крім цього, з огляду на значення для розкриття предмету дослідження всі антропологічні дослідницькі підходи в межах кожної з наведених класифікацій можуть поділятися на основні та допоміжні. Застосування антропологічних дослідницьких підходів у філософії права задля встановлення особливостей людинорозуміння в юриспруденції дозволило дійти висновку про те, що „людина у праві” має два образи: правової людини і людини юридичної, яким відповідають образи правової та юридичної особистостей.
Правова людина – це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основоположні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури. Поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її носій і притаманні такій людині природні права, що уможливлюють її життєдіяльність. Інше поняття – „юридична особистість” – відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. Юридична особистість – це юридична людина та стійка система її соціально значимих якостей, наданих і забезпечуваних суб’єктом юридичної правотворчості, котра [система] відображає рівень свободи цієї людини та межі її відповідальності у певному суспільстві. Евристичні можливості філософсько-антропологічного підходу у дослідженні прав людини виявились в обґрунтуванні на його основі того, що у суб’єктивістських концепціях екзистенціалізму створення людиною соціальних (в тому числі юридичних) норм, закріплення у них положень про людські права розглядаються, зокрема, як: 1) спроба уможливити та „продовжити” буття людини (М.Гайдеґґер, К.Ясперс), надати їй „свободу на”, а приреченості бути вільною – певних соціальних меж (Ж.-П.Сартр); 2) засіб подолання обмеженості людської природи, відвернення самогубства, заохочення людської істоти до „бунту”, який є передумовою виникнення нових прав (А.Камю); 3) спроба визначення ступеню відповідальності біосоціальних індивідів за перетворення світу і засіб обмеження проявів людського зла (Г.Марсель).
Через посередництво вказаного підходу вдалося дійти висновку про те, що у суб’єктивістських концепціях персоналізму, з одного боку, природними правами людини визнаються ті, творцем яких вважається вона сама, з огляду на усвідомлення нею своєї природи (М.Бердяєв, Е.Муньє), а, з іншого, – уможливлюється визнання того, що необхідними для індивіда можливостями є лише ті, котрі даровані Богом і відкривають шлях до Нього (Л.Шестов). Використання філософсько-антропологічного дослідницького підходу дозволило також встановити, що у суб’єктивістсько-об’єктивістських концепціях німецької антропологічної школи тільки завдяки духовному началу людини стає можливим її мирне співіснування з іншими людьми (М.Шелер). Людська ж нормотворчість виявляється „природною штучністю”, оскільки людина, будучи нездатною породжувати норми та регулювати свої відносини зі світом у природному стані, в суспільстві примушена створити і зберігати „маску”, частиною якої є норми про людські права (Г.Плеснер); ці норми – ідеальні виразники вродженої інстинктивної схильності біосоціального індивіда до взаємності, імперативи свідомості, які доповнюють недостатність інстинктів людини та спрямовані на збереження рівноваги й рівноправності у системі людських відносин (А.Гелен). Евристичні можливості соціально-антропологічного підходу в дослідженні прав людини виявились у тому, що його застосування дозволило встановити історичну тенденцію до раціонального пошуку відмінностей між людьми, до їх поділу на групи, який часто спричиняв і спричиняє між ними конфронтацію, протистояння, іноді смертельну ворожнечу. З огляду на це обґрунтовано позицію, згідно з якою всю історію розвитку людини можна вважати історією розвитку дискримінації людей людьми, а також історією боротьби з такою дискримінацією, одним з дієвих засобів подолання якої у сучасному світі слугує концепція природних прав людини. Однак останню не можна назвати універсальним засобом, оскільки нерідко вона сама використовується як новий критерій поділу людей, їхніх спільнот, зокрема на тих, хто її підтримує, та тих, хто має інше бачення людських можливостей (перші виступають в ролі дискримінаторів, другі – у ролі дискримінованих).
Завдяки вказаному підходу констатовано, з одного боку, що права людини, будучи одним із засобів боротьби з насильством, є одночасно одним із засобів насильства над самою людиною хоча би тому, що утвердження праволюдинної ідеології в історії людства досить часто пов’язувалося із силовими методами здійснення влади, внаслідок застосування яких людина страждала. До того ж, будь-яке право, будь-яка можливість передбачає наявність меж. І формальне закріплення меж (обсягу) прав людини – крім того, що дозволяє забезпечити безперешкодну реалізацію цих прав, – водночас вчиняє у певному сенсі насильство над людським індивідом, обмежуючи сферу прояву його індивідуальності. У такий спосіб держава намагається, зокрема, убезпечити суспільство від внутрішнього насильства, від порушень прав інших суб’єктів (в тому числі людей). З іншого боку, сучасна тенденція до все більшого об’єктивування, позитивного закріплення прав у національних і міжнародних документах нормативного та ненормативного характеру – є нічим іншим, як проявом наполегливого намагання людини створити для себе новий чи оновити застарілий набір соціальних умов з метою здійснення певної діяльності. Саме застосування соціально-антропологічного дослідницького підходу дозволило обґрунтувати можливість послаблення протистояння різних культур за умови відмови від глобальної стандартизації змісту й обсягу прав людини. Така стандартизація є, по-перше, проявом невпевненості людства у своєму мирному майбутньому (котра насправді вже призводить до немирного теперішнього), а по-друге, проявом непримиренності деяких народів з тим, що всі суспільства розвиваються у процесі самоорганізації, і бажання цих народів взяти участь в „окультурюванні” інших заради здобуття для „окультурювачів” нових матеріальних благ, причому часто якраз під гаслом турботи про права людини. Евристичні можливості релігійно-антропологічного підходу у дослідженні прав людини було виявлено через з’ясування особливостей антропологічної інтерпретації прав людини в іудаїзмі, християнстві (на прикладі католицької конфесії) й ісламі. Зроблено загальний висновок про те, що деякі релігійні інтерпретації прав людини входять у суперечність зі світським трактуванням останніх, а частина людських прав у досліджуваних релігіях або ототожнюється з обов’язками людини, або ж бере з них свій початок.
Застосування вказаного підходу дозволило встановити, що іудаїстське праворозуміння ґрунтується на ідеї природного права, яке передбачає поглинання особистості соціумом і визнання особистісної цінності людини лише у зобов’язуючому зв’язку останньої зі своїм „богообраним” народом. Зважаючи на це, констатовано, що сучасні ознаки концепції прав людини не мають безпосереднього коріння в іудаїзмі, у якому сформувалася система моральних обмежень людських можливостей в інтересах самих людей та їхніх спільнот. У результаті дослідження через посередництво релігійно-антропологічного підходу прав людини в християнстві католицької конфесії зроблено висновок про те, що всі людські права у католицизмі випливають з природного, дарованого Богом, права людини на життя та з притаманної всім людським істотам антропної гідності і спрямовані на виконання кожним біосоціальним індивідом його земного обов’язку „ставати більш людяним”. Виконання останнього становить необхідну умову забезпечення життєдіяльності суспільства, а тому права людини є, передусім, виявом прагнення їх носіїв до досягнення загального блага і тільки через нього – до досягнення блага індивідуального. Використання означеного підходу для дослідження прав людини в ісламі дозволило виділити такі „антропологічні” ознаки ісламського бачення людського індивіда і його прав: сенс існування людини – покора та поклоніння Аллаху, а її призначення – бути намісником Аллаха на Землі; джерелом виникнення людських прав є Аллах і даний ним мусульманам закон; права необхідні людському індивіду для виконання волі Аллаха; єдиним джерелом державної влади є Аллах, а права людини виступають одним із інструментів держави з виконання Його волі; умовно людські права поділяються на права мусульман і права немусульман з наданням мусульманам певних переваг; права людини переважно розглядаються як можливості мусульманської общини; у „каталозі” прав пріоритет об’єктивно належить соціальним й економічним правам; значна частина людських прав формулюється у вигляді обов’язків їхнього носія стосовно певної соціальної групи, суспільства, держави й Аллаха чи обов’язків третіх осіб щодо самого носія прав. Виділені ознаки свідчать, передусім, про концептуальний характер протиріч між європейсько-американським й ісламським баченням прав людини саме на рівні розуміння природи і сутності останньої, її місця у суспільстві та зв’язку з державою і державними інститутами. |
