У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у аналізі розвитку сучасного українського православ’я, відтворення й осмислення його соціально-етнічних коренів та необхідності утвердження Української помісної православної церкви, що буде здатною зберігати духовні сили Українського народу, стане його органічною опорою на шляху становлення зрілої нації, яка буде гідно представляти Україну у світовому співтоваристві. Отримані в процесі дослідження результати дають змогу сформулювати такі висновки, що мають теоретичне і практичне значення: 1. Аналіз вітчизняних і зарубіжних досліджень щодо ролі Помісної Православної Церкви в процесі становлення української нації свідчить про те, що, незважаючи на значний інтерес науковців до цієї проблематики, на цей час у науковій літературі відсутні комплексні дослідження процесу утвердження Української помісної православної церкви, а також генези і розвитку православних церков та цивілізаційних засад їх функціонування в процесі становлення української нації у контексті захисту національних інтересів і національної безпеки України. 2. Історичний досвід поступу людства демонструє чітку закономірність: практично кожна держава Європи, устійнюючи свій суверенітет, захищаючи національні інтереси і усуваючи фактори експансії інтересів закордонних інституцій, домагалася, в першу чергу, цілісності духовно-релігійного континууму формування і розвитку нації. Практично всі європейські держави зуміли використати закладений в християнстві потужний інтегративний потенціал, включити етноконсолідаційні механізми, утверджуючи свою ідентичність. Йшлося, фактично, про створення на національній основі культової форми, яка покликана регламентувати національну поведінку і зберігати її етнічні стереотипи, а разом з тим забезпечувати структурний ритм етнічного поля, маніфестувати спільність історичної долі та сприяти створенню спільного політичного простору. У всіх випадках утвердження цієї культової форми, або національної незалежної церкви, відбувалося в процесі активного відстоювання власних інтересів держав, у гострому протистоянні й боротьбі проти тиску сильніших церковно-політичних структур. Утверджуючись, національна церква максимально включалася в суспільні процеси, виступала регулятором соціальної поведінки і формувала типову програму культурно-політичного простору, в якій держава і нація отримували своє найбільш повне і яскраве втілення. 3. Приклад існування помісних православних церков демонструє ритм співмірного становлення самостійної держави і самостійної церкви, котрий сприяє розвитку сильної самобутньої держави-нації. Історія самоствердження болгарської, грузинської, сербської, румунської держав показала роль у цих процесах їх помісних церков, висвітлила досвід захисту національних інтересів, національного менталітету від духовно-ментальних та політичних ідеологем імперських держав-сюзеренів. В сьогоднішню епоху секуляризації і диференціації суспільства церкви, як правило, функціонують окремо від держави, за ними закріплені певні сегменти соціуму, а відтак їхнє втручання у політичне і суспільне життя вважається некоректним. Проте незважаючи на процеси глобалізації, роль церкви в сучасну епоху не зменшується, як передбачали соціологи, радше – навпаки. Альтернативою секулярним тенденціям є соціальна доктрина католицизму, яка наочно демонструє релігійним інституціям нашої країни, що претендують на загальнодержавний статус широкі інтегративно-комунікативні можливості церкви, її дієві форми взаємодії з суспільством, що консолідують націю. 4. Українська православна церква в силу своєї збереженої етнічної специфіки, діючої регулятивної програми ціннісних орієнтацій має сьогодні всі можливості відсторонитись від чужоетнічних впливів, обрати такий шлях у ХХІ століття, який дозволить Україні зберегти свою ідентичність, зміцнити свій культурно-політичний простір. Українська нація протягом століть плекала власні державницькі традиції, власний шлях державотворчого процесу. Незнищенність ідеї самостійної та соборної України, що закріпилася в ментальності народу в різних формах – від державно-територіальної автономії України (козацька автономія), української державності часів Хмельницького до УНР як незалежної суверенної держави – свідчить, що державницька ідея має міцне підґрунтя. Відродження та оборона православної церкви виступала в політичних планах уряду УНР універсальним засобом розв’язання найрізноманітніших проблем, була складовою багатопланових політичних і культурних проектів і висувалася як найпевніша передумова для консолідації інколи й далеких за змістом ідеологічних спрямувань. 5. Історично церква в Україні завжди існувала як ідеологічна інституція, виконуючи функцію сакралізації державної влади. Така сакралізація, як правило, тісно пов'язана із своїм першоджерелом – сакралізацією традиційних для тієї чи іншої конфесійної спільноти норм та традицій, утвердження їх як окремішніх та особливих. Освячуватись можуть особливості суспільно-політичного устрою та суспільної організації, сфера духовної культури, система освіти та виховання, мистецтво. Таким чином, на певному історичному етапі це призводить до церковної сакралізації національної ідеї. 6. Взаємовідносини Української православної церкви та державної влади завжди були чітко визначеними, причому православний чинник був стрижневим у багатьох відомих в історії спробах утворення або відновлення української державності. Історичний факт, що ідеологічна діяльність православної церкви ставала одним з аспектів її загального суспільного статусу, який визначався насамперед специфічною для православ’я формою взаємодії з державою, а саме – усталеною традицією партнерства з державною владою (традиція симфонії), де превалюючими стали тенденції підпорядкування владі та інтеграції церковних структур до державних. Православна Церква, інтегруючись ще з Х століття до суспільного життя України, була чинником не лише ідеологічним (сакральна санкція та моральна підтримка), а й практичної розбудови державних інституцій на місцевому ґрунті. В Україні православна церква у певні часи була опорою для відновлення світської юрисдикції політичної влади. Це мало особливе значення в умовах національно-визвольного руху, цим можна скористатися й сьогодні. Водночас участь церковних інституцій у державних справах мала на меті забезпечення належного статусу церкви, сприятливих умов її функціонування в українському суспільстві. Тут збігалися інтереси суто церковні з інтересами побудови національної державності на тому ґрунті, що в принципі будь-яка православна церква була зацікавлена в «симфонійних» стосунках з державою. Влада на теренах України в різні історичні періоди не завжди була національною, такою, що репрезентувала інтереси Українського народу, наша історія демонструє достатню різноманітність форм та моделей стосунків національної церкви з державними утвореннями. Тому й питання про становлення помісності українського православ’я завжди корелювало з питанням взаємовідносин церкви та влади. 7. Особливістю Українського православ’я є вплив громади на церковне життя насамперед через участь у виборах духовенства та в управлінні майном: відоме звичаєве руське право – міські «вервні» віча, громади руського права, пізніше – церковні братства. Внаслідок занепаду руської державності та традиційного руського права православна церква шукала опору в громадсько-вічевому чиннику. Церква з її програмою соборноправності українського православ’я втілили споконвічну ідею соборності, сприяли проникненню до суспільно-політичних рухів ідеалів народоправства та тісного зв’язку політики з мораллю. 8. Розглянуті у дослідженні проблеми продемонстрували особливості впливу православ’я на становлення й розвиток української нації та форми державності в Україні, особливо тепер, коли специфічні прояви церковно-державної взаємодії спричинюють потенційні можливості та практичні намагання національної православної церкви відігравати вагому роль у сучасному суспільному житті України, впливати на її внутрішній розвиток та на зміцнення її міжнародного авторитету. Суспільно-політичні трансформації України у 2004–2007 рр. засвідчують, що давня проблема становлення Української помісної православної церкви стає реалією сьогоднішнього державницького вектору політики незалежної України. Українська помісна православна церква матиме всі підстави стати дієвим інтегративним фактором українського суспільства, його духовно-моральною основою. Церква з національно унормованим статусом сприятиме досягненню суспільної злагоди в Україні, підвищенню її міжнародного авторитету, інтеграції у світове співтовариство. 9. Сучасний стан світового розвитку характеризується піднесенням ідеології націоналізму, котрий виступає як ефективний чинник протидії імперському, неоімперському та асиміляторному впливу і виходить з положення про рівноправність усіх націй, незалежно від їх чисельності та колізій попередньої історичної долі. Виходячи з того, що саме нації є суб’єктами формування нової світової цивілізації, Українська помісна православна церква, котра буде культивувати національну ідею, плекати систему цінностей суспільного буття та формувати фундамент національної ідентичності суспільства, допоможе українській нації повною мірою відчути свою гідність та внутрішню згуртованість, усвідомити й реалізувати свої права на участь у світовому історичному процесі. |
