У дисертації наведено теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що пов’язана з становленням то розвитком політико-управлінської еліти в умовах суспільної трансформації. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізація мети і завдань дають можливість зробити основні висновки та запропонувати наступні рекомендації. 1. Передусім слід зазначити, що хвилі модернізації систем влади історично завжди відображали суперечливий пошук міри поєднання дуальних відносин влади і свободи, соціального й індивідуального, егалітарних і елітарних ідеалів у конкретно-історичних умовах. При цьому історія країн виступає альтернативою кожного разу, коли влада і суспільство, правлячі й опозиційні еліти намагаються змінити зміст і вектор суспільного розвитку, а також характер моделей елітоутворення. Водночас такі зміни не є одномоментним актом переходу від старої номенклатури до сучасної політичної еліти. Цей перехід має в цілому циклічний характер, коли реформаторський період змін поступається місцем своєрідному періоду інверсії і навпаки. При цьому більшість авторів теорій еліт кінця ХХ ст. схиляються до думки про те, що: а) правляча політична еліта проходить сьогодні черговий етап свого розвитку; б) вона випробовує на собі вплив історичних особливостей минулого і загальних рис сучасного; в) поступовість оновлення еліт та шляхів їх рекрутування зумовлюється характером поколінських змін; г) процес формування правлячої політичної еліти ще не набув свого інституційного оформлення, коли політико-управлінська еліта врешті-решт сповна набуває рис самодостатності в політичній системі незалежної держави. 2. Найбільш типовим для нинішньої західної елітології є розгляд правлячої еліти у відриві від класової структури суспільства. Більше того, зберігається протиставлення дихотомії "еліта – маса" вченню про класи і класову боротьбу. І якщо марксистських елітологів можна дорікнути в гіпертрофуванні класового підходу, то більшість сучасних елітологів, на наш погляд, впадає в іншу крайність, відмовляючись бачити зв’язок еліти з ставленням до власності. Елітою стають або "кращі", "найбільш здатні" члени суспільства, або особи, які володіють реальними позиціями влади за своїм статусом і повноваженнями, приймають найважливіші політичні рішення. Але при цьому найчастіше не встановлюється зв’язок еліти з класовою структурою суспільства, з відносинами класів, з інтересами пануючого класу (чи класів), із сутністю соціально-політичної системи. Головний висновок, до якого можна дійти, аналізуючи стратифікацію політичного класу, полягає в тому, що його верхньою верствою (будь-то моноцентрична модель держави чи поліцентрична) і є правляча еліта. 3. Слід зазначити, що з утратою державою владних позицій у процесі трансформації політико-управлінська еліта в Україні позбулася своїх позитивних якостей. Використання традиційних, досить дієвих засобів, методів в управлінні суспільством дало можливість еліті здійснювати не формальну, а фактичну владу над ходом приватизаційних й інших процесів. Ці не властиві еліті масштаби владних повноважень, дисбаланс функцій призвели до досить швидкої, в умовах трансформаційних перетворень, втрати її ефективності. Якісний склад, професійний рівень української політико-управлінської еліти значно знизився, і вже до кінця 1990-х рр. в Україні об’єктивно назріла необхідність посилення адміністративного потенціалу держави, що спричинило зміну загальних параметрів і характеристик діяльності еліти. 4. Побудова сучасних моделей розвитку політико-управлінської еліти базується не лише на формальних, але й на неформальних принципах у державному управлінні. Адміністративно-державна діяльність еліти орієнтована на відвертість в управлінні, ефективне здійснення управлінських завдань. Для системи управління у трансформованому суспільстві надзвичайно згубним є застосування неперевірених або суперечливих методик, які можуть призвести до порушення стабільності системи. Ефективність застосування тих або інших методів, прийомів і технологій залежить від характеру вибраної моделі. У зв’язку з цим найбільш переважною буде та модель розвитку політико-управлінської еліти, яка дає змогу врахувати як управлінський досвід конкретної країни, так і нові тенденції в управлінні суспільством. Отже, новій еліті, щоб стати справжнім суб’єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому, вчитися не по формі та зовнішнім проявам, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов, а саме: 1) оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості та ефективності органів місцевого самоврядування, підвищення авторитету судових органів. При цьому, на наш погляд, повинен змінитись характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії й соціальності. Дана концепція припускає максимальне звуження можливостей політичних лідерів ухвалювати рішення, що межують із свавіллям, ставлять людей перед черговим революційним вибором; 2) упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення і відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах; 3) розвиток ідейно-політичного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації, оскільки очевидно, що тільки за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, реальна та ефективна еліта. Але цього недостатньо. 5. Отже, проаналізувавши соціально-політичні умови формування політичних еліт в Україні, можна зробити висновки, що українське суспільство переживає глибоку соціально-економічну та політичну кризу, Україна не має цілісної та ефективної політичної еліти, що відповідала б загальнонародним інтересам, конкретно-історичним умовам, традиціям і менталітету народу. Натомість існує нестабільний конгломерат з напівзруйнованого минулого та запозиченого, часто напіввипадково, чужого досвіду. В результаті замість співробітництва гілок влади маємо їх постійне деструктивне суперництво. Тому вкрай назрілим стало завдання створення цілісної політичної еліти, яка могла б здійснювати послідовне реформування суспільства. 6. Українське суспільство ще не визначилось остаточно з концептуальними засадами подальшого суспільно-політичного розвитку, що не дає можливості вищім владним структурам та політичній еліті країни розробити й здійснювати ефективні соціально-економічні перетворення. Причин цього, як мінімум, дві. Перша полягає у слабкій теоретичній розробці та недостатньому узагальненні існуючого у світі досвіду переходу від авторитарно-бюрократичних політичних систем до ефективних форм демократичних політичних систем. Друга – співвідношення політичних сил у вищих органах влади, передусім у Верховній Раді, яке недостатньо повно репрезентує нагальні інтереси населення України й не дає змоги виробити та прийняти остаточні засадничі підвалини концепції розвитку держави. 7. Для нинішнього етапу формування продуктивної еліти необхідний дієвий механізм, що знімає конфронтацію в елітних прошарках. Одним з його елементів може стати пакт про згоду між усіма гілками влади, всіма впливовими соціальними силами країни. 8. Політична мета передавання влади – забезпечення певного ступеню самоврядування, щоб перешкодити відокремленню територій. Отже важливішим чинником, який об’єднує процеси децентралізації, регіоналізації, регіоналізму, сепаратизму, автономізації, федералізації та інші відцентрові тенденції є питання розподілу влади. На початковому етапі будівництва державності зростає роль регіональних еліт, які в процесі боротьби за центр утворюють первинне "ядро" політико-управлінської еліти. Регіональна політика України потребує пошуку компромісного рішення: регіональним елітам слід активно включитися в політичний процес, бо вони повинні бути "зав'язані" на центр. В контексті співвідношення "регіони–центр", Україна фактично йде латиноамериканським шляхом розвитку: швидкий розвиток крупних центрів досягається за рахунок стрімкого занепаду найближчої периферії. Підводячи підсумки, можна сказати, що політико-управлінська еліта грає ключову роль в будь-якому суспільстві. Її дослідження – найважливіше завдання гуманітарних наук і елітознавства. Суспільству необхідно подолати ілюзію, що управляти країною можуть всі. |
