Таким чином, у дисертації здійснене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється в розкритті сутності політичного лідерства та особливостей механізму його формування в сучасній Україні. Головний зміст політичного лідерства полягає у тому, що за всієї різноспрямованості впливу воно виступає інтегративною складовою організації суспільства в цілому та побудови правової й демократичної держави в Україні зокрема. Застосування досягнень сучасної вітчизняної та зарубіжної методології до аналізу теоретичних парадигм й лідеротворчого процесу перехідного часу в їх органічній взаємодії, систематизація наукової літератури стосовно поставлених у дослідженні задач дозволили поглибити розуміння політичного лідерства перехідного типу й розкрити особливості його становлення. Основні наукові результати дисертаційної роботи відображені у наступних положеннях: Концептуальний аналіз феномена політичного лідерства надав змогу визначити його як інституціоналізовано-персоналізований процес, сутність якого складають владні відносини впливу і послідовництва, панування й підпорядкування. В політичній системі суспільства він формується й діє на основі конкретного механізму, особливість якого в Україні у трансформуванні авторитарного політичного лідерства у демократичне та посиленні політичної взаємозалежності суспільства і влади.
В парадигмі досліджуваної проблеми політичне лідерство правомірно класифікувати на раціонально-легальне, харизматичне й традиційне, авторитарне і демократичне, революційне і реформаторське, а також формальне і неформальне. В Україні на такій основі воно типологізується як перехідне, що включає елементи всіх зазначених політичних типів і в цілому набуває конструктиву, зберігаючи водночас компромісно-популістський вміст. Основу феномена політичного лідерства складає владно-управлінський контекст, за яким політичний діяч може бути представлений як особистість, що наділена управлінським статусом і владною посадою. Такий наголос дає можливість характеризувати політичне лідерство з точкі зору демократизації лідеротворчого процесу як інституціональний фундамент суспільства й водночас інституціональне середовище, у якому формується й функціонує політик. Офіційне (формальне) політичне лідерство забезпечує керівні позиції, перш за все представництво нації, політичне волеутворення й реалізацію курсу системних реформ. Ключова роль офіційного лідерства в прийнятті політичних рішень в центр проблеми його формування ставить принципи права й конкурентного обрання. Ця відмінність від „державного керівництва“ й інші форми інституціоналізації обумовлюють необхідність закріплення терміну, ”офіційне політичне лідерство” у вітчизняному законодавстві. Офіційне політичне лідерство розвивається у процесі „входження у владу“, керівної й управлінської діяльності. Інституціоналізаційну вертикаль складають як держава та її інститути, так і політичні об’єднання (партії) й організовані групи. Таким чином можна констатувати, що за своєю соціально-політичною спрямованістю й способом дії (функціонування) це єдина елітарно-електоральна структура, обумовлена сутністю феномена лідерства. Політичне лідерство в сучасній Україні набуває демократичних пріоритетів: спрямування на легалізацію національно-державної політики, створення законодавчо-правової бази, персоніфікації, професіоналізації, інституціоналізації й іншi. Запровадження їх у систему лідеротворення за конкретних політичних реалій змінить тип і структуру лідерства від перехідного, формалізованого зразка до раціонально-легального, реформаторського і демократичного та сформує інфраструктуру лідеротворення адаптивної державної влади, адекватної громадянському суспільству. Система формування політичного лідерства (форма дії – лідеротворчий механізм) є інтегрована сукупність підсистем (інституціональної, регулятивної, функціональної, комунікативної та ін.), що продукує особистісний ресурс системи влади. В Україні вона функціонує як антрепренерська (підприємницька) – відкрита, та не збалансована, тож включає елементи гільдії (бюрократичної) – закритої. Рівновагу і стабільність лідеротворення у конкретних умовах перехідного часу забезпечить переорієнтація на домінанти демократичного просування до влади – конкурентність, багатоканальність й поліархічність форм. Механізм формування політичного лідерства в Україні, за дослідженням автора, форматується як високодиференційований, набуває відпрацьованих важелів парламентської боротьби, ідейних платформ і течій, вже розвинутих партійних шкіл з власними пріоритетами й особливостями входження у владу. Він вичерпує практично весь спектр класичних політичних орієнтацій і утверджується на системній, багатоканальній та цілісній основі, вже близькій до інституціоналізованих форм кандидуювання, що існують на Заході. Перманентність лідеротворчого циклу досягається побудовою упорядкованої ієрархічної ланки інституціоналізаційних підсистем – представництва й відставки суб’єктів конкурентної кадрової політики, що руйнує структуру номенклатурних зв’язків, легітимізує інституціональний процес та стабілізує політичну (в т.ч. лідеротворчу) систему. Правомірно поняття політико-організаційної діяльності розглядати в новому аспекті: як сукупність методів і дій, що формують здатність політика виконувати самостійну політико-управлінську роль у системі владарювання, а не лише функції завоювання влади. Взаємодію й взаємовплив інституціоналізованих та персоналізованих складників механізму формування політичного лідерства в Україні уможливлює єдина цільова основа політико-організаційної роботи на всіх структурних рівнях інституціоналізаційної вертикалі, розвиток якої має забезпечити завершений цикл: рекрутуювання (залучення), підготовку (виховання), просування (кандидуювання) й підтримку дієвих політиків, які прагнуть зайняти провідні позиції у системі політичної влади. Науково-прикладна база системи лідеротворення, яка має включати спеціалізовані канали підготовки політичних діячів (структуру політичної освіти, соціально-політичну сферу виховання, практичний тренінг) та виявлення громадської думки стосовно влади, функціонує як стартовий, реєстраційний процес, ще слабо пов’язаний із внутріорганізаційною діяльністю політичних інститутів. Продуктивним є створення Всеукраїнського науково-методичного центру, що координуватиме дослідження політологічних (в т.ч. лідеротворчих) проблем та систематизує форми і методи політико-організаційної роботи. Ефективність механізму формування політичного лідерства забезпечує система ЗМІ як складова сучасної політики, дієвий засіб державної звітності, а не лише реалізації влади. Державна преса є також формою відкритого дискурсу та важелем громадського контролю. Правомірно, в рамках створення цілісної системи громадського контролю за діяльністю політичного лідерства та еліти, мас-медіа України, за своєю природою багатофункційні, збудувати на засадах причетності й контрольованості самостійної громадівської влади, яка віддзеркалює запити до офіційного лідерства, домінуючі у політичному процесі.
Механізм демократичного утримання і передачі влади, започаткований в Україні, перспективний у рамках державності, яка здатна повноцінно враховувати й об’єктивно відтворювати національні, політичні, правові, соціально-економічні та інші особливості політичного лідерства, отже забезпечити багатоканальність й прозорість політичного, в т.ч. лідеротворчого, процесу. Політологічна його модель в парадигмі „суспільство – влада“ потребує теоретичних й практичних досліджень, створення на науковому та законодавчому рівні загальнонаціонального концепту формування лідерства, визначеного на засадах демократизації. Схематично вона має включати: узагальнення шляхів, які пройшло політичне лідерство України з часу проголошення незалежності, перш за все практики втвердження інститутів парламентаризму, багатопартійності, виборчих процедур й ряду інших демократичних форм; розробку довгострокової комплексної програми реформування політичної влади як основи створення політико-правової бази (перспективного плану) діяльності по підготовці, просуванню й пiдтримцi політичних лідерів; виявлення і запровадження на основі набутого досвіду моделі (типу) політичного лідера, який був би адекватний реальним потребам сучасного українського суспільства; розробку збалансованої програми інституціоналізації у взаємодії законодавчої й виконавчої гілок влади, що відкорегує відповідно і лідеротворчий механізм; вдосконалення структури державного керівництва та управління з урахуванням концепту ринкової економіки та бажаного її соціального спрямування, що вможливить політичне забезпечення механізму формування лідерства по вертикалі й горизонталі; запровадження ефективної системи громадського контролю за поповненням й діяльністю правлячої верстви, зокрема посилення парламентської підзвітності в плані реалізації політичних програм та фракційної діяльності партій і лідерів; вдосконалення виборчого процесу як складника лідеротворчої діяльності, що легітимізує офіційних діячів й знiмить суперечності з громадськістю — владні повноваження надаватимуться тим лідерам, які в змозі приймати політичні рішення й рекрутуюватись в еліту; зміцнення національного комунікативного простору та розробку національної інформаційної політики, органічно цілісної у всіх параметрах комплексного впливу на персоніфікаційну сферу політичних відносин. |