Дисертаційна робота, в якій на основі системного й компаративного підходів здійснений соціально-філософський аналіз специфіки політичної риторики в діалозі «Схід-Захід», дає можливість сформулювати наступні висновки: Здійснений соціально-філософський аналіз ключових термінів дисертаційного дослідження виявляє їх теоретичне підґрунтя. «Політичний дискурс» визначений як складна система вербальних і невербальних засобів спілкування: словесних, озвучених за допомогою мовлення чи зафіксованих у різноманітних джерелах графічних форм, візуальних та акустичних образів, символів, знаків. У сфері політики дана система покликана служити особливим матеріалом для мобільного продукування сенсу повідомлення залежно від «замовленого» владою контексту й суто в її інтересах. «Політичний діалог» визначений як критерій рівноваги в межах геополітичного простору, що є можливим за умов: досягнення політичного консенсусу й створення сприятливого середовища для гармонійного співіснування різноманітних дискурсивних практик. У цьому випадку мова, по-перше, виступає в якості культурного середовища, в якому перебуває людина. По-друге, вона є засобом розв’язання конфліктних ситуацій за допомогою визначення й вироблення ціннісних установок, знання історії й традицій політичних опонентів, розуміння лінгвістичних тонкощів та ментальних особливостей. «Політична риторика» визначена як специфічна мова влади, що постає інструментом політичного дискурсу, за допомогою якого владні структури здійснюють уплив на політичну свідомість людини, впроваджують інформаційні технології й контролюють перебіг ключових політичних подій; як «метамова», що виконує різні ролі (позитивні чи негативну). У політичній сфері процес спілкування пов'язаний із природною здатністю людини застосовувати різноманітні прийоми риторики, специфіка яких відображається в мовних іграх. В якості «штучної технології» риторичні прийоми трансформуються в потужний дискурсивний «інструментарій», який політична влада застосовує на практиці з метою впливу на свідомість людей і формування вигідного формату політичної реальності. Інформативне перенасичення, а також словесне «насилля» перетворюють сучасну політику на незалежну, надзвичайно дієву й могутню сферу впливу. Вона контролює інші соціальні сфери, тому кожен риторичний прийом є продуктом плідної й свідомо створеної маніпуляційної технології. Компаративний аналіз політичного дискурсу Заходу і Сходу показав, що використання загальноприйнятої моделі спілкування в сфері політики, а також утвердження низки мов для міжнародного спілкування лише частково вирішують проблему розуміння один одного учасниками політичного процесу. Впровадження уніфікованих критеріїв говоріння ще виразніше виявляє й поглиблює контрастність східної і західної мовних практик. Багатоманітність дискурсивних форм, особливо східних, вказує на неоднорідність всередині останніх. Складові політичного дискурсу Заходу і Сходу (вербальні та невербальні засоби передачі сенсу) репрезентують глибокі суперечності: неспівпадання типів письма, мовних стилів і їх смислового навантаження; суб’єктивного, залежного від психології та менталітету, підходу до розуміння висловлювань. Аналіз специфіки політичної мови в контексті діалогу Заходу і Сходу в умовах глобалізації показав, що вона постає «креативною» – такою, що постійно поновлює свій змістовний багаж. Політична риторика служить інструментом для здобуття вигідних позицій у сферах економіки, знання й монополізується країнами-гегемонами у сфері слова як одного із основних видів капіталу. З другого боку, вона є ефективним інструментом досягнення політичного діалогу. Обґрунтовано, що ефективний політичний діалог між Заходом і Сходом можливий за умови врахування: неоднорідності кожного з них в політичному, географічному, соціокультурному й культурно-історичному вимірах; різновекторності східної й західної світоглядних парадигм, яка полягає в полярності точок зору стосовно стилю життя й культурних цінностей. В умовах глобалізації політична риторика виступає продуктом діяльності значної кількості інституцій і фахівців. Вона має внутрішній та зовнішній аспекти. Перший полягає у наданні політичній риториці вигляду «рафінованої» мови дипломатії, що використовується в політичних документах, у промовах політиків, однак повністю не розкриває справжнього значення сказаного. Її внутрішній аспект виявляє сукупність майстерно створених мовних конструктів, риторичних прийомів і репрезентує виняткову роль кулуарної політики, яка відіграє головну роль у глобальному політичному світі. Причинами основних колізій політичного дискурсу в діалозі «Схід-Захід» є свідоме неадекватне застосування політичними гравцями знаків, символів, образів, міфів Заходу і Сходу, які є невід’ємними складовими політичного дискурсу. Їх необережне використання й спрощене тлумачення можуть спричинити гострі політичні конфлікти. В політичній риториці відображається позитивне чи негативне навантаження політичного дискурсу. Крайнощі в неадекватному використанні дискурсивних феноменів сприяють появі численних дискурсивних колізій. Тобто риторичні прийоми повинні служити засобами консолідації учасників політичного діалогу Сходу і Заходу, реалізації завдань, які необхідно вирішувати в умовах глобалізації. Інструментальний характер політичної риторики в процесі пошуку консенсусу в діалозі Заходу і Сходу виявляється через систематизацію основних її сутнісних компонентів (слів, термінів, ідеографем, контекстів). Політична риторика за допомогою останніх підтримує необхідний інформаційний рівень суспільства та є головним механізмом управління. Слова і терміни вказують на специфіку політичних висловлювань, а також виступають маркерами конкретної історичної епохи. Швидка зміна значень слів знищує їх вагу й стирає різницю між їх позитивним і негативним змістом. Тобто політична риторика є одним із найважливіших засобів політичної комунікації й визначає її якісний рівень. |
