Дисертаційну роботу присвячено вивченню лінгвопоетичних і жанрово-стилістичних проблем, пов’язаних із відтворенням онімії французьких сонетів у перекладі. Дослідження фактичного матеріалу дозволило дійти таких основних висновків: З огляду на закони жанру та наявні традиції сонетописання французькі сонетярі віддають перевагу малим текстовим одиницям-онімам, які мають неабиякий комунікативно-прагматичний потенціал, і активно використовують закріплену за ними фонову інформацію. Однак, відносно часто вона має інтралінгвальний характер, що зумовлює додаткові труднощі при доборі відповідників цих одиниць. У перекладах зберігається більшість домінантних характеристик онімії оригіналів. Зокрема, у першотворах і перекладах домінують оніми, що асоціюються з відомими референтами. Домінантною структурною моделлю онімів в оригіналах і перекладах є однокомпонентна модель, домінантним функціонально-семантичним розрядом - антропоніми. Повтори онімів вкрай рідко відбуваються в самому тексті французьких сонетів. Це значною мірою зумовлено намаганнями їхніх авторів акцентувати жанрові ознаки у своїх творах, адже у тексті канонічного сонета небажані невмотивовані повтори повнозначних слів. У перекладах спостерігається та ж тенденція, що пояснюється прагненням більшості перекладачів дотриматись жанрово-стилістичної домінанти твору. Високі показники відтворюваності вжитих в оригіналах власних назв значною мірою пояснюються великою питомою вагою у першотворах онімів, які співвідносяться з відомими референтами і мають важливе семантико-стилістичне навантаження. Обрання інших засобів вираження цієї семантико-стилістичної інформації зазвичай призводить до суттєвого лінійного розширення фрагменту тексту, що його займають відповідники згаданих онімів у тексті перекладу, а це є небажаним у рамках такої малої літературної форми як сонет. При відтворенні онімів спостерігається велика одно- та багаторівнева варіативність, яка значною мірою спричинена намаганнями перекладачів здійснити евфонічне та метро-ритмічне упорядкування тексту, необхідність у якому виникає через значні розбіжності між мовами та версифікаціями, і зберегти при цьому ідентифікаційну спроможність оніма. Однією з можливих причин, що зумовлюють доволі широке вживання у перекладах емоційно-експресивно маркованих оказіональних відповідників онімів, є притаманний українській ментальності кордоцентризм, а іншою – орієнтація перекладачів на масового читача. Через додаткові складнощі, що виникають при перекладі багатокомпонентних структур, які входять у склад поетичного твору, показники відтворюваності базових онімних конструкцій значно нижче, ніж у самих онімів. Особливо часто вилучення та заміни мають місце у складних словосполученнях із головним компонентом-онімом. При відтворенні базових онімних конструкцій у текстах сонетів збільшується питома вага онімів, що не мають при собі поширювачів, і спостерігається загальна тенденція до компресії та генералізації. Це зазвичай призводить до втрати окремих компонентів повідомлення. У разі, якщо ці компоненти мають важливе семантико-стилістичне навантаження, доцільно компенсувати ці втрати у ширшому контексті. Метонімічний перенос та лексико-граматичні транспозиції нерідко допомагають утворити вдалі часткові відповідники базових онімних конструкцій, оскільки за їхньою допомогою можна уникнути суттєвого відхилення від логіки побудови образів, використаної автором оригіналу, і водночас здійснити евфонічне та метро-ритмічне упорядкування тексту перекладу. Спосіб введення оніма у текст впливає на особливості інтерпретації мікро- та макроструктурних образів твору і є чинником створення синсемантичних ефектів, однак, деякі перекладачі (такі як Є. Кононенко) віддають перевагу тому чи іншому типові включення оніма у текст перекладу, що, зокрема, призводить до посилення відповідних складових синтаксичного ритму у порівнянні з оригіналом. У досліджуваному корпусі спостерігається тенденція до додаткової онімізації перекладів. Для досягнення функціональної еквівалентності між оригіналом і перекладом при введенні оказіональних відповідників текстових одиниць, наявних в оригіналах, важливо уникати появи у перекладі імплікацій, що суперечать загальному контекстові першотвору. Найвищі кількісні показники відтворюваності онімів спостерігаються у перекладах М. Москаленка (81%), а найнижчі — у П. Грабовського (0%). Для перекладів В. Щурата характерне наближення фонетико-акцентуаційної моделі онімів до їх вимови у мовах-посередницях (таких, як давньогрецька та латинська), тоді як О. Зуєвський не завжди вдало українізує оніми і, як і більшість інших представників західної гілки української діаспори, користується при відтворенні онімів правилами правопису, що базуються на західноукраїнській орфографічній традиції. У перекладах, виданих на теренах України за часів СРСР та у перші роки після його розпаду і зорієнтованих переважно на масового читача, спостерігається доволі високий відсоток випадків експлікації та пояснювального перекладу при відтворенні маловідомих такому читачеві онімів. Експлікація та пояснювальний переклад при відтворенні онімів є значно більш рідким явищем в окремих перекладачів української діаспори, таких як С. Гординський, і деяких сучасних вітчизняних перекладачів, таких як М.Стріха. Попри велику кількість оказіональних неонімних відповідників наявних в оригіналах онімів при відтворенні ономастичного контексту першотворів М. Зеров залишив зразки перекладацької майстерності, що подеколи так і залишились неперевершеними. Відмітною рисою його перекладів є те, що він широко і дуже вдало використовує метонімічний розвиток образів при відтворенні базових онімних конструкцій. При нагоді при відтворенні онімів він не менш вдало користується езоповою мовою. У текстах представників наступної генерації українських перекладачів Д. Павличка та М. Москаленка спостерігаються високі показники відтворюваності онімів та онімних конструкцій, однак їм можна закинути брак уваги до інтертекстуальних зв’язків та іншої фонової інформації, актуалізованої за допомогою онімів в оригіналах. У перекладах, виданих у СРСР або у перші роки після його розпаду, на відміну від перекладів, виданих останнім часом в Україні, і перекладів західної гілки української діаспори, при відтворенні онімів відносно часто застосовуються прийоми десакралізації та деонімізації (що великою мірою пояснюється ідеологічними міркуваннями). Тенденція до зростання в текстах перекладів питомої ваги іудео-християнських онімів у порівнянні з першотворами через введення у ці тексти ономастичних одиниць цієї групи може пояснюватись традиційно високим рівнем вживання біблійних і новозавітних власних назв, образів і символів в українських художніх творах. Деякі перекладачі, що творили на теренах незалежної України (такі як Д.Паламарчук), особливо активно вживають біблійні та новозавітні оніми у своїх текстах, що можна пояснити їхньою емоційною реакцією на тривалі і жорсткі цензурні обмеження попереднього режиму. Переклади Д.Паламарчука прикметні використанням варіантних відповідників онімів, утворених з великими відхиленнями від правописної норми, що подеколи призводить до гротескних ефектів. Є.Кононенко в цілому вдало відтворює ономастичний контекст першотворів, але у її перекладах зафіксовано зміни у мінімальних контекстах онімів, що призводять до небажаних синсемантичних ефектів. Здійснений у дисертації аналіз підходів різних українських перекладачів до відтворення ономастичного контексту французьких сонетів допомагає визначити оптимальні форми та способи збереження поетики оніма у перекладі. Серед напрямків подальших наукових пошуків доцільно виділити, зокрема, дослідження впливу, який справляють на онімію оригіналів та особливості її трансформування у перекладі приналежність авторів першотворів до тих чи інших літературних течій, а також особистісні психотипічні риси автора та його перекладача. |
