Проведене дослідження підтвердило, що сфера взаємодії політики й економіки є ключовою у розумінні відмінностей перебігу і проміжних результатів інтенсивних трансформаційних змін в окремих постсоціалістичних країнах. Сучасні політ-економічні концепції трансформаційних процесів спираються на уявлення про зв’язок політики й економіки, що були випрацювані впродовж становлення двох основних напрямків у розумінні цього зв’язку та в дискусіях між ними: 1) етатистський; 2) ліберальний. На методологічному етапі дослідження важливо обрати визначальний чинник, з огляду на поставлені завдання. Для даного дослідження видається можливим визначити домінуючим саме економічний чинник. Адже будь-який підхід, що претендує на системність, повинен мати вихідні, а якщо потрібно й аксіоматичні, положення. З методологічних позицій недоцільно вести мову лише про співвідношення, без визначення домінуючого фактора. Хоча необхідно підкреслити – домінуючий не означає єдиний і виключно визначальний. У зв’язку з цим у досліджені надано перевагу дещо модифікованій в рамках неоінституціалізму теорії раціонального вибору, в якій береться до уваги як раціональна поведінка політичних акторів, так і культурні особливості. Сучасний аналіз постсоціалістичних трансформацій спочатку спирався на досвід досліджень здійснених в рамках розробки теорії модернізації та теорії транзиту. Теорія модернізації, призначена для ідеологічної підтримки модернізаційних процесів в країнах третього світу, виявила свою обмеженість ще у 70-ї роки ХХ століття. А в межах транзитологічної парадигми здебільшого йдеться про демократизацію і мало приділяється уваги економічним чинникам (за винятком проблем соціальної нерівності) як важливим умовам самої демократизації. Ситуація в постсоціалістичних країнах виявилася унікальною у зв’язку з паралельною подвійною зміною як економічної, так і політичної систем. Оскільки ці системи відіграють визначальну роль у функціонуванні суспільства, то їх паралельна інтенсивна зміна з необхідністю спричиняла дестабілізацію й інституційний вакуум. Тому в початковий період трансформації визначну роль відіграли структурні особливості (як економічні, так і політичні) окремих постсоціалістичних країн, що суттєво вплинули також на процедурні фактори в подальшому. Зокрема до ключових структурних умов у політичній сфері належать: політичний статус в соцтаборі, принципи ротації і відповідальності політичних еліт, наявність базового консенсусу на початкових стадіях реформ. Найбільш адекватними в дослідженні такої ситуації виявилися політекномічні теорії, в межах яких утверджувалася неоінституціоналістська концепція. Виявилося, що, у зв’язку з особливостями постсоціалістичного накопичення капіталу, саме нечисленні початкові економічні переможці від реформ, в умовах електоральної дезорієнтації та відсутності суспільного і політичного консенсусу, здійснювали захоплення держави й закріплювали монопольні відносини як в політиці, так і в економіці. Утворювалося замкнуте коло рівноваги часткових реформ, що дозволяло повною мірою реалізовувати рентопошукову поведінку бізнесовій та політичній еліті, яка мала тенденцію до зрощення в політико-економічну еліту. Тому, навіть інтенсивне економічне зростання неконкурентних та концентрованих політичних режимів не мало розвиткового характеру, а поглиблювало нерівність. В роботі було здійснене порівняльне дослідження як структурних, так і процедурних чинників постсоціалістичних змін різних країн, на основі чого були виявлені ключові перешкоди на шляху оптимізації політико-економічної системи в Україні. Серед них: 1) несприятливі структурні умови (економічні та політичні), що вплинули на характер процедурних чинників; 2) специфічні умови накопичення капіталу; 3) зрощення бізнесу та політики як сфер діяльності, що зумовлює неконкурентність як політики, так і економіки; 4) відсутність політичного консенсусу, перш за все, між політичними та економічними елітами; 5) відсутність достатніх гарантій забезпечення прав власності; 6) незавершеність процесу розподілу й перерозподілу власності. В роботі запропоноване бачення шляхів виходу з кругової зумовленості політичного й економічного монополізму на основі аналізу процесів, що мають місце в Україні. Якщо політичний режим не забезпечує перспективи конкурентного розвитку бізнесу (особливо малого та середнього) – це призводить до неефективності функціонування як політичної, так і економічної систем. Самоорганізаційний потенціал системи та раціональна поведінка індивідів спричиняють процеси, що ведуть до підвищення ефективності системи. Як наслідок, в ряді країн СНД, в тому числі й в Україні, здійснюються революційні зміни в правлячих елітах, що започатковує, після більш ніж десяти років політичної монополії, перспективи досягнення консенсусу (адже він можливий лише за умов рольової невизначеності у часі) в середовищі політичних та економічних еліт, а отже й впровадження конкурентних начал в бізнесі і, головне, розведення професійної політичної та бізнесової суб’єктності. Хоча, слід зауважити, на перешкоді цього процесу в Україні, навіть після зміни владної команди, постає незавершеність розподілу власності й інституціоналізації прав на неї. Особливо загрозливими для можливості досягнення консенсусної згоди і загальносистемної ефективності є намагання здійснити ревізію приватизації проведеної попередньою владною командою. Наступним випробуванням для консолідації демократичних процедур може стати зняття заборони на продаж земель сільськогосподарського призначення. |
