У висновках дисертації викладено теоретичне узагальнення й нове розв’язання наукового завдання, що полягає у комплексному політологічному аналізі особливостей інституціоналізації соціального партнерства у двох сферах суспільного життя: громадянського суспільства та правової держави у контексті їхньої взаємодії. Комплекс методів, що був використаний у проведеному дослідженні, дозволив отримати такі висновки: 1. Громадянське суспільство як історична реальність зазнало суттєвих внутрішніх змін, трансформацій характеру взаємодії з державою, на основі чого виділено три його часові моделі. Історично перша модель (ХVІІ – перша половина ХІХ ст.) виникла у деяких країнах Західної Європи і характеризувалась плюралізмом інтересів, саморегульованою ринковою економікою, пріоритетом прав особи над правами групи та держави, домінуванням громадянського суспільства над державою, відведенням їй ролі “нічного сторожа”. Перехід до другої моделі громадянського суспільства (середина ХІХ – друга половина ХХ ст.) починається разом із настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму і характеризується процесами самоорганізації найманих робітників і підприємців у громадянському суспільстві, яке постає ареною класової боротьби між ними. Це призвело до перегляду функцій держави та впровадження практики соціального партнерства між антагоністами. Історично цей період починається з другої половини ХХ ст. і триває досі. Формується третя модель громадянського суспільства, де поряд із свободою постають гасла соціальної справедливості та солідарності, економічної демократії, виникає соціальне партнерство як система інститутів і механізмів, а також відносин і зв’язків, покликаних підтримувати баланс інтересів роботодавців і найманих працівників і сприяти досягненню ними взаємоприйнятних рішень як між собою, так і з державою заради реалізації власних корпоративних та загальносуспільних цілей. 2. Структуру системи соціального партнерства складають чотири підсистеми: інституціональна, регулятивна, функціональна і комунікативна. Інституціональною підсистемою є основні сторони соціального партнерства: профспілки й об’єднання роботодавців, органи державної виконавчої влади (безпосередньо не втягнуті у виробництво), а також сукупність постійно та тимчасово діючих дво-, або багатосторонніх органів соціального партнерства. Регулятивну – складає сукупність формальних і неформальних норм, що регулюють відносини між соціальними партнерами, визначають порядок розробки, прийняття та впровадження спільних рішень. Функціональна – виражена у процесі взаємодії суб’єктів соціального партнерства всіх рівнів, що відбувається шляхом проведення різноманітних консультацій, переговорів, укладання договорів і угод. Комунікативна –містить соціал-партнерські відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі регулювання соціально-трудових та пов’язаних із ними соціальних, економічних і політичних відносин. Основоположною в системі соціального партнерства є інституціональна підсистема, адже без інституціонального оформлення суб’єктів соціального партнерства як рівноправних партнерів неможливим є сам процес паритетної взаємодії між ними, узгодження суперечливих інтересів найманих працівників і власників засобів виробництва, досягнення суспільно-політичної стабільності. 3. Інституціоналізація – це процес становлення соціального інституту, який протікає у двох сферах: громадянського суспільства та правової держави. Соціальний інститут – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів) за формою, та функціональний механізм (сукупність суспільних відносин і соціальних норм їхнього регулювання) – за змістом. Виходячи з цього встановлено, що інституціоналізація соціального партнерства у сфері компетенції правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування представницьких організацій найманих працівників і підприємців: профспілок та об’єднань роботодавців, а згодом і органів їхнього рівноправного співробітництва. У громадянському суспільстві процес інституціоналізації передбачає легітимізацію соціального партнерства, тобто визнання його існування та функціонування правомірним і доцільним більшістю населення, насамперед, основними суб’єктами соціально-трудових відносин. 4. На основі узагальнення зарубіжного досвіду регулювання соціально-трудових відносин встановлено, що держава є необхідним учасником соціального партнерства, а трипартизм – найпоширенішою і найефективнішою у сучасних умовах його моделлю. У об’єднань роботодавців і профспілок немає безпосередньої мети досягнення політичної влади, однак є потреба активного впливу на неї. Саме трипартизм дає їм таку можливість, адже для держави трипартизм є інструментом вироблення й реалізації соціальної та економічної політики, а для роботодавців і найманих працівників – засобом впливу на владу, способом участі в політичному процесі без втрати своєї соціальної сутності, заради найкращої реалізації своїх інтересів. У такому відношенні трипартизм постає інструментальною політичною складовою соціального партнерства, він формує постійний канал зв’язку державної влади з громадянським суспільством, його найчисленнішими і найвпливовішими соціальними групами, дозволяє виявляти й враховувати їхні інтереси при прийнятті державою загальнообов’язкових рішень. 5. Інституціоналізація соціального партнерства в Україні характеризується одночасністю його становлення з громадянським суспільством, а також тим, що соціальне партнерство виступає одним із ключових факторів становлення громадянського суспільства на вітчизняному ґрунті. Формування соціального партнерства стало результатом авторитарної спроби держави застосувати західний досвід регулювання соціально-трудових відносин у вітчизняних умовах. Проблеми утвердження інституту соціального партнерства в Україні були зумовлені відсутністю на початкових етапах його становлення приватної власності на засоби виробництва, ефективних роботодавців-власників і їхніх об’єднань, складнощами ринкової переорієнтації профспілок, хаотичним шляхом становлення ринкових відносин, відсутністю навичок самоорганізації населення, цивілізованого відстоювання своїх інтересів, демократичної політичної культури. Сучасна практика укладання генеральних, галузевих і регіональних угод свідчить про формування трипартистської моделі соціального партнерства в Україні. |
