У дисертації запропоновано нове розв’язання наукової проблеми, що полягає в розробленні концептуальних та методологічних засад системного господарського-правового регулювання відносин в інноваційній сфері, а також оптимізації механізму та засобів господарсько-правового забезпечення реалізації інноваційної політики держави, спрямованої на створення умов для стабільного та ефективного функціонування національної інноваційної системи України. За результатами проведеного дослідження викладено найважливіші наукові результати, отримані дисертантом, зокрема: У ході аналізу нормативно-правових актів про інноваційну діяльність виявлено відсутність комплексного підходу до регулювання відносин, що виникають у зв’язку із розробленням, створенням, розповсюдженням інноваційних продуктів та їхнім упровадженням як інновацій, – чинне інноваційне законодавство відокремлено врегульовує різні види відносин в інноваційній сфері, не враховує положень інших законодавчих актів, пов’язаних зі здійсненням інноваційної діяльності, що дозволяє говорити про необхідність його удосконалення в напрямку запровадження та забезпечення системного правового регулювання відносин в інноваційній сфері. Інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність зі створення на підставі об’єктів права інтелектуальної власності інноваційних продуктів, готових до безпосереднього впровадження (використання) в умовах конкретного виробництва чи господарської діяльності, їх комерціалізації та впровадження (використання) як інновацій у виробництві та соціальній сфері, що здійснюється на основі реалізації інвестицій, з отриманням нової або суттєво удосконаленої продукції, виконанням інноваційних робіт, наданням інноваційних послуг, а також підвищенням техніко-технологічних показників відповідної господарської діяльності та виробничого процесу. Основними ознаками інноваційної діяльності є такі: (1) основним предметом є впровадження, використання та комерціалізація результатів наукових досліджень й розробок у виробництво і соціальну сферу; (2) об’єктом виступають нематеріальні блага – результати інтелектуальної діяльності (результати наукових досліджень і розробок), які доводяться до стану інноваційного продукту та впроваджуються як інновації; (3) довгостроковий характер; (4) високий ступінь непередбачуваності наслідків та результатів, тобто ризиковий характер; (5) супроводжується інвестуванням коштів у нематеріальні об’єкти – результати наукових досліджень і розробок – з метою їх впровадження та/або використання; (6) викликає позитивні соціально-економічні зрушення; (7) одним із результатів її здійснення є підвищення конкурентоздатності суб’єктів господарювання та продукції, що ними випускається на базі реалізації інновацій.
4. Інноваційні правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, пов’язані зі створенням, комерціалізацією інноваційних продуктів та їх реалізацією як інновацій, які виникають у процесі організації та здійснення інноваційної діяльності й закінчуються успішним упровадженням інноваційних продуктів як інновацій. Інноваційні правовідносини мають комплексний характер, об’єднуючи низку простих, однорідних відносин, які складаються протягом здійснення інноваційного циклу. 5. Суб’єктами інноваційної діяльності є суб’єкти господарювання, які здійснюють діяльність із безпосереднього створення або із забезпечення створення на основі об’єктів інтелектуальної власності інноваційних продуктів, готових до безпосереднього впровадження (використання) в умовах конкретного виробництва, господарської діяльності чи іншій сфері, та їх упровадження чи використання як інновацій із випуском нової (суттєво удосконаленої) продукції, виконанням інноваційних робіт, наданням інноваційних послуг, а також отриманням інших суттєвих результатів від реалізації інновацій. 6. Ужиття заходів для впровадження об’єкта права інтелектуальної власності є першим кроком на шляху здійснення інноваційної діяльності. При її проведенні об’єкти права інтелектуальної власності набувають нових змістових характеристик, що дозволяє говорити про виникнення та формування на їх основі об’єктів інноваційної діяльності (в юридичному значенні). До об’єктів інноваційної діяльності запропоновано відносити: інноваційну розробку, інноваційний продукт, інновацію та інноваційну продукцію, які відокремлюються один від одного ступенем розробки, доведеності до впровадження та отримання кінцевого результату. 7. Інновація – це впроваджений суб’єктом господарювання у виробничий процес відповідно до інноваційного проекту результат інтелектуальної, в тому числі наукової та науково-технічної, діяльності, оформлений у встановленому законом порядку як об’єкт права інтелектуальної власності та доведений до рівня інноваційного продукту зі здійсненням науково-дослідних та/або дослідно-конструкторських робіт та виготовленням дослідних зразків, пробних партій продукції та/або запровадженням експериментального виробництва. 8. Основними функціями інновацій є: інтелектуально-інформаційна, техніко-технологічна, інвестиційна та конкурентна. Зазначені функції дозволяють встановити необхідні для їх реалізації властивості інновацій. Це новизна; суттєве підвищення якісних характеристик товару та/або виробничих процесів; промислова придатність; економічна доцільність упровадження інновацій; формальна визначеність та документальна оформленість; наявність у складі інновацій об’єктів права інтелектуальної власності, виключні права на які підтверджуються правовстановлюючими (правоохоронними) документами. 9. Властивості інновацій, по суті, виступають критеріями визначення можливості використання об’єктів права інтелектуальної власності як базових елементів інновацій. Повністю відповідають властивостям інновацій, а тому набувають характеру базових елементів останніх такі об’єкти права інтелектуальної власності, як винаходи; корисні моделі; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; сорти рослин; породи тварин. Інші об’єкти права інтелектуальної власності також можуть входити до складу інновацій, однак використовуються як допоміжні елементи з метою впровадження (використання) об’єктів права інтелектуальної власності, які є базовими для відповідної інновації. 10. За методологічну основу правового регулювання відносин в інноваційній сфері для забезпечення системного підходу пропонується використати структуру національної інноваційної системи. Остання складається з двох блоків основних структурних утворень: по-перше, це конструктивні, базові елементи, а саме: підсистема науки, підсистема технічного забезпечення (виробників) інноваційних продуктів, підсистема споживання інноваційних продуктів та підсистема інноваційної інфраструктури, однією зі складових якої є підсистема інноваційного посередництва, і, по-друге, функціональні зв’язки: внутрішні та зовнішні – які з правової точки зору є відносинами між суб’єктами господарювання, а також між ними та іншими учасниками господарських відносин щодо різних об’єктів правового регулювання, що виникають у зв’язку зі створенням, упровадженням та оборотом інноваційних продуктів із метою забезпечення реалізації останніх як інновацій. Зв’язки щодо передачі, обміну об’єктів інтелектуальної власності та інноваційних продуктів утворюють в економічному аспекті інноваційний ринок, а своє правове оформлення отримують у вигляді зобов’язальних відносин. 11. У системному вигляді відносини в інноваційній сфері охоплюють: 1) відносини, які виникають при реалізації інноваційного циклу; 2) відносини, які виникають при взаємодії з інноваційною інфраструктурою; 3) відносини, які складаються на інноваційному ринку. 12. Відносини, які виникають протягом реалізації інноваційного циклу, складаються з: а) відносин, пов’язаних зі створенням об’єкта інтелектуальної власності, який надалі становить основу інновації; б) відносин, що пов’язані з доведенням об’єкта інтелектуальної власності до стану інноваційного продукту; в) відносин, пов’язаних із безпосереднім упровадженням інновацій у виробничій сфері. Вони набувають правової форми господарсько-виробничих, організаційно-господарських та внутрішньогосподарських відносин. 13. Головне призначення інноваційної інфраструктури полягає в підтримці, сприянні, а також ресурсному та організаційному забезпеченні інноваційного процесу (фінансово-кредитному, матеріально-технічному, інформаційному, кадровому). Відносини, що виникають за участю суб'єктів інноваційної інфраструктури, охоплюють інноваційно-інвестиційні, інноваційно-інформаційні, інноваційно-посередницькі, інноваційно-консалтингові, інноваційно-навчальні та ін. 14. Інноваційний ринок у широкому розумінні опосередковує обіг як об’єктів інтелектуальної власності, так й інноваційних об’єктів. За вузького ж підходу він охоплює відносини обміну власне інноваційних об’єктів між різними суб’єктами господарювання. Інноваційні об’єкти (об’єкти інноваційної діяльності) становлять собою комлексні об’єкти, які охоплюють не лише права на об’єкти інтелектуальної діяльності, а й включають результати робіт та послуги (наприклад, результати сертифікаційних, інженерно-конструкторських, технічних, оціночних робіт, послуги з навчання персоналу та ін.). Крім того, вони вміщують й інформацію, втілену в бізнес-планах, кресленнях, інструкціях та іншій документації. 15. Інноваційна функція держави полягає в діяльності останньої зі стимулювання інноваційної діяльності, планування її результатів у контексті економічного розвитку країни, управління та контролю за діяльністю суб’єктів господарювання щодо створення, комерціалізації, впровадження (використання) інноваційних продуктів як інновацій та випуску на їх основі нової продукції або застосування нових технологій. Інноваційна функція складається з підфункцій (або функцій держави в інноваційній сфері нижчого порядку), а саме: 1) забезпечувальної; 2) програмно-стратегічної; 3) координаційної; 4) інституційної підтримки; 5) контрольної; 6) охоронної. 16. Державна інноваційна політика – це окремий напрямок економічної політики держави, в рамках якої розробляється та реалізується комплексна система заходів державного регулювання зі стимулювання, планування, управління, підтримки та контролю за інноваційними процесами, що мають місце в науково-технічній, виробничій та інших сферах соціально-економічного життя країни. Предметом державної інноваційної політики, вважаємо, має бути визнано національну інноваційну систему, щодо якої держава виконує, насамперед, забезпечувальну, координаційну та контрольну функції. Її формування, ефективне функціонування та забезпечення стійкого розвитку має ставитися за основне завдання інноваційної політики держави. 17. Особливість інноваційної політики держави як окремого напрямку її економічної політики полягає втому, що вона, з одного боку, належить до стратегічних напрямів економічної політики як така, що покликана забезпечити перехід економічної системи держави на інноваційний шлях розвитку, а з другого, є комплексним (інтеграційним) напрямом, оскільки при її здійсненні використовуються засоби впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання, що належать до різних напрямків економічної політики. 18. Господарсько-правові засобі, що використовуються для врегулювання діяльності суб’єктів господарювання в інноваційній сфері, фактично становлять собою правові механізми як комплекси правових засобів, конфігурація яких зумовлена та підкорена досягненню поставлених державою цілей або врахуванню інтересів публічного характеру, пов’язаних із підтриманням суспільного господарського порядку, національної безпеки країни, формуванням та ефективним функціонуванням національної інноваційної системи, підпорядкована задоволенню на рівних засадах приватних інтересів суб’єктів господарювання, які залучені до інноваційних процесів, або мінімум їх непорушенню, а також забезпеченню балансу публічних та приватних інтересів в інноваційній сфері. 19. Увесь спектр господарсько-правових засобів регулювання діяльності суб’єктів господарювання в інноваційній сфері, за допомогою використання яких реалізується державна інноваційна політика, може бути представлений за предметом регулювання двома основними групами: а) загальні господарсько-правові засоби, що використовуються для врегулювання будь-яких видів господарської діяльності в різних галузях національної економіки (вони закріплені в ст. 12 ГКУ) та б) спеціальні, – що пристосовані для використання саме в інноваційній сфері. 20. З метою повного, узгодженого та системного правового забезпечення функціонування національної інноваційної системи доцільно здійснити систематизацію законодавства України про інноваційну діяльність, результатом якої має стати комплексний нормативно-правовий акт (наприклад, Інноваційний кодекс), спрямований на закріплення загальних умов правового регулювання національної інноваційної системи та врегулювання як відносин, які виникають при реалізації інноваційного циклу, так і відносин, що пов’язані з організаційним, фінансовим, правовим забезпеченням, стимулюванням, управлінням та контролем за інноваційними процесами. Такий нормативно-правовий акт має виконувати функцію правової основи державної інноваційної політики, а також бути центральною ланкою системи інноваційного законодавства. |
