У висновках автор формулює найсуттєвіші результати та положення дослідження, наводить теоретичні узагальнення, науково-практичні висновки й пропозиції щодо нормативного регулювання оскарження рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади в адміністративному порядку. Наведено теоретичне обґрунтування структури інституту адміністративного, зокрема, з’ясовано, що останній можна охарактеризувати як комплексний правовий інститут, який включає окремі норми інших правових інститутів – інституту юридичної відповідальності, інституту державного контролю. Їх наявність в інституті адміністративного оскарження зумовлюється одним із його головних завдань – забезпечення цілісного і відносно закінченого регулювання відносин, що виникають у процесі адміністративного оскарження. Зокрема, вказані норми виступають одними із юридичних гарантій, що забезпечують належне функціонування даного правового інституту. Визначено співвідношення таких понять як „адміністративне провадження за скаргами” та „процедура розгляду і вирішення скарги”. Зроблено висновок, що зазначені поняття по суті є тотожними, та являють собою сукупність процесуальних дій, що зобов’язаний вчинити суб’єкт вирішення справи під час розгляду та вирішення індивідуальної справи за скаргою. Єдиною відмінністю між ними, що в цілому не впливає на характер їх співвідношення є те, що адміністративне провадження можна розглядати як порядок здійснення певної діяльності, так, безпосередньо, і саму діяльність, тоді як процедура розгляду і вирішення скарги – це тільки модель такої діяльності (процесуальна форма). Автор робить висновок про відсутність ознак позовного характеру в адміністративному провадженні за скаргою. Це обумовлено тим, що по-перше, адміністративне провадження за скаргою не є змагальною формою юридичного процесу, у тому класичному розумінні змагальності, яка характерна для цивільного процесу; по-друге, відмінності між такими юридичними категоріями як “скарга” і “позов” проявляються у їх матеріально-правих частинах, зокрема, суб’єктах яким адресуються матеріально-правові вимоги цих засобів правового захисту. Дисертантом обґрунтовано застосування принципу презумпції правомірності вимог суб’єкта звернення в адміністративному оскарженні. Доведено, що зміст останнього полягає у визнанні правомірності правової позиції особи, яка звертається зі скаргою до органу виконавчої влади. Із зазначеного слідує, що, по-перше, на суб’єкта звернення не може покладатися обов’язок збору доказів, які підтверджують його вимоги, крім тих, які може надати тільки він; по-друге, рішення зі скарги не може базуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо правомірності позиції суб’єкта звернення повинні тлумачитися на його користь. Підтримуючи пропозицію щодо необхідності детальної регламентації адміністративного провадження за скаргами, дисертант, разом із тим, робить висновок про недоцільність правової регламентації окремих організаційних відносин, що виникають в адміністративному провадженні за скаргою. Правова регламентація таких відносин не тільки не здатна оптимізувати процедуру розгляду і вирішення скарг, але і сприятиме ускладненню її застосування. Автор також вважає необґрунтованою ідею максимального наближення рівня регламентації адміністративного порядку вирішення спорів до рівня судової процесуальної форми. По-перше, органи виконавчої влади і судові органи відрізняються за своїм функціональним призначенням, а отже і спрямованість нормативної регламентації їх діяльності є різною. По-друге, ідея формування у органах виконавчої влади квазісудової процедури розгляду адміністративних скарг, не виправдовує себе і з огляду на створення адміністративних судів в Україні. По-третє, необґрунтована і не виважена трансформація окремих, суто цивільно-процесуальних інститутів, у процедуру адміністративного оскарження, сприятиме усуненню окремих її переваг порівняно із судовою формою, наприклад, такої як оперативність вирішення спорів. Зроблено висновок щодо доцільності регламентації адміністративного оскарження у Адміністративно-процедурному кодексі України, проект якого знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. Висловлено пропозиції про внесення змін до проекту Адміністративно-процедурного кодексу у частині регламентації прав заінтересованої особи в адміністративному провадженні за скаргою, про внесення змін у Закон України „Про звернення громадян”. Зокрема, пропонується змінити формулювання ч. 2 ст. 8 зазначеного закону щодо розгляду звернень термін подання яких пропущений; до ст. 17 – щодо визначення терміну оскарження дій (бездіяльності) відповідних суб’єктів сфері управлінських відносин; до ст. 19 – в частині розширення обов’язків суб’єкта вирішення справи за скаргою та покладення на нього обов’язку роз’яснення суб’єкту звернення його процесуальних прав та обов’язків. Внесено пропозиції щодо нормативного врегулювання правового статусу таких учасників адміністративного провадження за скаргою як заінтересовані особи, експерт, свідок, перекладач, спеціаліст; правової регламентації інституту доказів тощо. |
