| Наукове завдання дисертаційного дослідження полягало в тому, щоб на основі вивчення чинного законодавства України і практики його реалізації, зарубіжного та історичного досвіду, узагальнення основних положень праць вітчизняних та зарубіжних науковців здійснити комплексний аналіз військової освіти як соціального та правового явища, а також системи військової освіти України та особливостей здійснення державного управління в її межах, адміністративно-правового механізму такого управління і запропонувати основні напрямки їх удосконалення. Висновки є підсумками роботи, і в них стисло формулюються основні результати, отримані внаслідок проведення дисертаційного дослідження. Автором напрацьовано цілу низку висновків, пропозицій, рекомендацій, спрямованих на з’ясування правової сутності військової освіти та її системи, а також на удосконалення та гармонізацію адміністративно-правового механізму державного управління в системі військової освіти. Центральне місце серед результатів наукового дослідження належить таким положенням: 1. Військова освіта визначається як процес передачі і засвоєння знань та умінь, пов’язаних з військовою справою, який має забезпечити всебічний розвиток особи (в тому числі фізичний та моральний) і підготувати її до служби у Збройних Силах України чи в інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. 2. Систему військової освіти можна сприймати в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні до системи військової освіти, поряд з системою закладів (установ) військової освіти, можна віднести існуючі найрізноманітніші зовнішні фактори, які забезпечують реалізацію процесу виховання та передачі знань.. У вузькому розумінні військова освіта — це організаційно та функціонально поєднаний комплекс освітніх та наукових закладів та їх структурних підрозділів (кафедр, факультетів), що забезпечують реалізацію військової освіти в Україні і органів державного управління, які здійснюють керівництво та регулювання діяльності цих закладів. 3. Запропонований Концепцією військової освіти поділ цієї освіти на чотири структурних складових – початкову військову підготовку молоді, професійну військову підготовку, вищу освіту військових фахівців і підвищення кваліфікації та перепідготовку офіцерських кадрів загалом є об’єктивно виправданим, однак деякі з цих структурних складових потребують відповідної конкретизації. Так, професійна військова підготовка має об’єднувати підготовку з військово-технічних спеціальностей, підготовку прапорщиків та мічманів (військовослужбовців надстрокової служби) та професійну підготовку військовослужбовців контрактної служби за військово-технічними або іншими спеціальностями. 4. Професійна підготовка військовослужбовців строкової служби в тому стані, в якому вона перебуває нині, віднесена до професійної військової підготовки і до військової освіти в цілому без достатніх на те підстав. Вона здійснюється без урахування принципів освіти, а військові підрозділи, в яких така підготовка здійснюється, не можуть бути віднесені до установ освіти. 5. Процес інтеграції військової освіти в загальну освіту відбувається в кожній структурній складовій по-різному. Так, вищу військову освіту можна вважати значною мірою інтегрованою в загальну освіту, тоді як інтеграція професійної військової підготовки йде дуже повільно. Інтенсифікація інтеграційних процесів має здійснюватися шляхом застосування у військовій та загальній освіті однакових стандартів освіти, освітньо-кваліфікаційних рівнів, зближення їх внутрішньої структури тощо. 6. Необхідне включити до системи військової освіти такі органи, що здійснюють управлінські повноваження в цій сфері, як Вищу атестаційну комісію, Координаційну раду з питань військової освіти та Товариство сприяння обороні України, яке хоч і не є державним органом, однак реалізує управлінські функції щодо організації професійно-технічної призовної підготовки. 7. Недостатньо визначеним є статус Координаційної ради з питань військової освіти. На думку автора, цей орган не забезпечує належної взаємодії між різними відомствами, в підпорядкуванні яких перебувають заклади військової освіти. Це веде не до оптимізації підготовки кадрів та організації надання освітніх послуг, а до відомчої замкнутості різних підсистем підготовки військових фахівців та дублювання, тобто до підготовки військових фахівців за однаковими спеціальностями у навчальних закладах, підпорядкованих різним центральним органам виконавчої влади. На погляд дисертанта, необхідно переглянути коло повноважень цього органу і чітко визначити його правовий статус, трансформувавши його або в структурний підрозділ Міністерства освіти та науки України, або в самостійний контрольно-дорадчий орган. При цьому, коло його повноважень має бути суттєво розширено. 8. На рівні навчальних закладів в системі військової освіти майже не реалізується принцип самоврядування. Такий підхід видається не зовсім виваженим. Принаймні у вищих військових навчальних закладах 3 та 4 рівнів акредитації повинне забезпечуватись відповідний рівень участі колективу в управління навчальним закладом. 9. Оптимальною для України за умови інтеграції військової і загальної освіти є модель підготовки кадрових офіцерів за схемою «4 + 1», тобто особа впродовж чотирьох років навчання зберігає статус студента і лише на останньому році набуває статусу курсанта. Освіта за такою схемою передбачає набуття двох спеціальностей (цивільної та військової) і доцільно її запроваджувати у військових навчальних підрозділах цивільних вищих навчальних закладів або в закладах, які одночасно здійснюють підготовку як цивільних, так і військових фахівців. | 