У дисертації проведене теоретичне узагальнення та пропонується нове вирішення питань щодо сутності державного управління соціальним захистом, наукового обґрунтування організаційно-правових форм соціального захисту людини і громадянина. Відповідно до поставленої мети та визначених завдань у дисертації зроблені такі висновки. 1. Соціальні відносини, які виникають з приводу забезпечення стану соціальної захищеності населення, в процесі реалізації соціальної функції держави, регулюються правовими засобами з боку держави, тому вони є правовими відносинами. Їх основою є соціальні права, закріплені насамперед у Конституції України. 2. Соціальна захищеність – це стан реалізації законодавчо закріплених економічних, правових, соціальних гарантій, що забезпечують кожному члену суспільства дотримання найважливіших соціальних прав. 3. Соціальний захист – це діяльність держави, яка здійснюється у рамках державного управління та спрямована на запобігання ситуаціям соціального ризику в нормальному житті особи, що забезпечує підтримання оптимальних умов життя й закріплена у системі правових норм щодо регулювання суспільних відносин, які складаються при задоволенні потреб особи в належному матеріальному забезпеченні із спеціальних фондів через індивідуальну форму розподілу, замість оплати праці чи як доповнення до неї, у випадках, передбачених законодавством, у розмірі, не нижчому від гарантованого державою мінімального рівня. При цьому, соціальні ризики у правовому контексті слід розуміти як визначені законом фактори порушення нормального соціального становища людей при пошкодженні здоров’я, втраті працездатності або відсутності попиту на працю, які супроводжуються настанням для зайнятого населення матеріальної незабезпеченості внаслідок втрати заробітку, додаткових витрат, пов’язаних з народженням дитини. 4. Державно-правовими засадами соціального захисту є система об’єктивно обумовлених вихідних ідей, які закріплені чи випливають зі змісту Конституції України, законів України, чинних на території України міжнародно-правових актів, та носять загальний характер, визначають сутність, побудову соціального захисту та здійснюються через соціальну політику держави. Соціальний захист здійснюється на засадах страхування та адресності. 5. Державно-правові засади соціального захисту реалізуються державою через систему уповноважених нею органів у формі загальнообов’язкового державного соціального страхування та у формі адресної державної соціальної допомоги. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це діяльність працівників, роботодавців та держави по реалізації системи державних правових гарантій, яка передбачає надання матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам у разі настання страхового випадку за рахунок коштів, що акумулюються у спеціальних фондах, та формуються шляхом солідарної сплати страхових внесків роботодавцями та працівниками, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом. Адресна державна соціальна допомога – це діяльність держави щодо надання матеріальної допомоги конкретній особі у разі настання нужденності, за рахунок коштів Державного бюджету, без урахування трудової діяльності та сплати страхових внесків, з метою матеріального забезпечення цієї особи на рівні прожиткового мінімуму, встановленого законом. 6. Суспільні відносини щодо соціального захисту регулюються законодавством, яке доцільно визначити як законодавство про соціальний захист (виходячи із обґрунтування поняття соціального захисту). Таке законодавство є міжгалузевим комплексним утворенням, міжгалузевим інститутом законодавства. З метою удосконалення механізму управління соціальним захистом та систематизації законодавства про соціальний захист пропонується розробити та прийняти Кодекс соціального захисту. 7. Державне управління соціальним захистом – це виконавча та розпорядча діяльність держави, яку здійснюють державні органи виконавчої влади та, у передбачених законом випадках, недержавні органи, яким державою делеговані відповідні повноваження, щодо управління сферою соціального захисту. 8. Серед загальних функцій державного управління як певного напряму спеціалізованої діяльності виконавчої влади для соціального захисту визначальну роль відіграють функції прогнозування, планування та координації, так як вони характеризують спрямованість управлінської діяльності на соціальну сферу. До спеціальних функцій державного управління соціальним захистом належать: добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових програм соціального розвитку, призначення пенсій та соціальної допомоги, надання соціальних послуг. Зазначені функції спрямовані на виконання таких завдань: забезпечення правової бази державних соціальних стандартів у сфері соціального захисту; реалізацію державно-правових засад соціального захисту шляхом розробки та удосконалення механізмів надання адресної соціальної допомоги та здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування; контроль за цільовим використанням коштів фондів соціального страхування та ін. 9. Прийняття нормативно-правових актів управління та дії, пов’язані з їх реалізацією, є провідною формою управлінської діяльності. На нашу думку, у сфері соціального захисту має зростати питома вага законів, а не підзаконних нормативно-правових актів, відповідно, управлінська діяльність перш за все повинна бути спрямована на реалізацію законів. 10. Здійснюючи організаційні дії у сфері соціального захисту, слід значну увагу приділяти підготовці кадрів у сфері соціального захисту, які б знали закономірності розвитку системи соціального захисту, могли належно прогнозувати та планувати відповідні процеси. Навчальні заклади могли б виконувати таке завдання, готуючи молодших спеціалістів та бакалаврів зі спеціальності «правознавство» за спеціалізацією «Правове регулювання соціального захисту» та спеціалістів і магістрів - «Державне управління соціальним захистом». 11. Діяльність по організації та здійсненню загальнообов’язкового державного соціального страхування, що реалізується страховими фондами, має ознаки державного управління. Особливістю управління загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням є те, що держава виступає рівноправним партнером, поряд з іншими учасниками соціального страхування. Основними недоліками системи загальнообов’язкового державного соціального страхування є низька внутрішня функціональна ефективність системи, що проявляється у слабкій інформаційній взаємодії фондів, у дублюванні фондами соціального страхування окремих функцій та високих адміністративних витратах, а також недостатнє охоплення населення системою соціального страхування через високий рівень тінізації економіки та низький розмір страхових виплат, що пропонуються системою соціального страхування. 12. Державне управління системою загальнообов’язкового соціального страхування може бути удосконалено шляхом створення міжфондового центру зі збирання та розподілу соціальних внесків між фондами. Організацію центру слід здійснювати за рахунок штатної чисельності фондів соціального страхування і частини коштів, передбачених на їх утримання. Результати експериментів показали, що це призведе до збільшення кількості платників страхових внесків та зростання платіжної і звітної дисципліни платників внесків, а також ефективності контролю за повнотою надходжень до фондів соціального страхування. Удосконаленню загальнообов’язкового державного соціального страхування сприятиме чітке нормативно-правове визначення обсягу та меж здійснення державного нагляду у вказаній сфері. Питання нагляду повинні детально регламентуватися в положеннях про конкретні міністерства (Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів), їх територіальні органи. Така регламентація повинна містити його функціональні та процесуальні механізми і визначення наслідків нагляду. 13. Потребує розробки доктрина державного управління системою загальнообов’язкового державного соціального страхування для України (філософія соціального страхування і його місце в системі соціального захисту населення, роль держави та інших суб’єктів у питаннях фінансування та управління). Необхідно вдосконалювати методологічні основи формування власного правового поля соціального страхування, яке має чіткі законодавчі рамки, які не дозволяють йому змішуватися з правовим регулюванням приватного страхування, з одного боку, і соціальною допомогою, з іншого. 14. Державне управління системою адресної соціальної допомоги здійснюється безпосередньо державними органами, оскільки саме держава бере на себе обов’язок забезпечення мінімальних соціальних гарантій і повною мірою відповідає за їх реалізацію. Для оптимізації процесу цього управління наданням адресної соціальної допомоги необхідно здійснити ефективне наукове і методологічне забезпечення державної соціальної допомоги, запровадити надання різних видів допомоги за одним зверненням. Це створить передумови для переходу до єдиної соціальної допомоги, розмір якої залежатиме від прожиткового мінімуму та доходу сім’ї чи окремої особи. 15. Необхідно впроваджувати механізми адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення з одночасною і поступовою ліквідацією практики матеріального забезпечення через різні дотації і пільги всім категоріям населення незалежно від рівня їх доходів. Одним із шляхів удосконалення адресної державної соціальної допомоги є перехід до надання субсидій у готівковій формі, надання грошової допомоги залежно від матеріального стану конкретної особи. Для цього необхідно доповнити закони, які передбачають надання пільг, нормою, що встановлюватиме залежність надання пільг від матеріального стану особи (Закони України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей»). 16. Європейський досвід функціонування системи соціального захисту свідчить про те, що ця система ґрунтується на засадах страхування та адресності. Управління системою соціального страхування здійснюється соціальними партнерами: роботодавцями, застрахованими особами і державою. Соціальна допомога надається виключно особам, які не мають достатніх засобів для існування з поважних причин. 17. Розвиток системи соціального захисту в країнах-членах СНД та країнах Східної та Центральної Європи відбувається у напрямку розвитку систем соціального страхування та адресної соціальної допомоги. Внаслідок цього країни Східної та Центральної Європи, які обрали європейський шлях розвитку зазначеної системи, мають сьогодні високий рівень соціального захисту. Становлення системи соціального захисту у країнах-членах СНД відбувається дещо стихійно. Прослідковується тенденція до автоматичного перенесення зарубіжного досвіду на власне правове поле, замість його всебічного і глибокого аналізу та розумного використання, що призводить до негативних явищ у системі соціального захисту. Наслідками запровадження європейських механізмів без урахування національних особливостей та стану розвитку економіки є: неефективне адміністрування при невиправданому зростанні адміністративних витрат; нецільове спрямування та зловживання при використанні коштів соціальних фондів. Запровадження апробованих у світі механізмів необхідно здійснювати за умови своєчасності та опрацьованості всіх необхідних документів та заходів, зокрема проведення відповідних експериментів та обґрунтованого аналізу їхніх результатів. 18. Досвід країн Латинської Америки у побудові пенсійної системи свідчить про те, що недоцільно відмовлятися від солідарного рівня пенсійної системи. Варто поєднувати солідарну і накопичувальну системи. При цьому держава повинна вживати заходи для охоплення системою соціального страхування значної частини працюючого населення, інакше, система не буде працювати і виконувати свої функції. 19. Система соціального захисту повинна перш за все ґрунтуватися на принципах, визначених міжнародними нормативно-правовими актами у сфері соціального захисту (недопущення дискримінації за національною ознакою; взаємозалік страхових періодів, якщо особа працювала в різних країнах та сплачувала страхові внески; можливість отримання виплат тільки в одній країні; недопущення погіршення становища мігрантів у сфері соціального захисту; принципи страхування та адресності). Україна має будувати власну систему соціального захисту відповідно до вказаних принципів, орієнтувати її на пріоритет соціального страхування, а не державної допомоги. Держава, використовуючи європейський досвід, повинна здійснювати соціальну політику у напряму забезпечення достатнього, а не мінімального рівня соціального захисту. При цьому в Україні не можуть автоматично запроваджуватися відпрацьовані у розвинутих країнах механізми соціального захисту, так як відсутній специфічний досвід управління, традиції і належний механізм суспільного контролю за діяльністю інститутів, що отримують повноваження розпоряджатися коштами соціального страхування. | 