У дисертації наведене теоретичне узагальнення й вирішення наукового завдання, що виявляється в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад демократизації процесу вироблення державної політики, визначенні ролі організацій громадянського суспільства як суб’єктів вироблення державної політики. Поставлену в дослідженні мету досягнуто, основні завдання виконано. Відповідно до цього отримані такі результати. 1. Аналіз теоретико-методологічних підходів до вивчення процесу вироблення державної політики засвідчив, що серед них базовими залишаються три: раціональний, системний та інкрементальний. У процесі пошуку сучасної моделі державної політики домінуюче місце посідає раціональний підхід. Переважна більшість новітніх моделей процесу вироблення державної політики в основному спрямована на удосконалення раціональної моделі. Відзначено зростання наукового та практичного інтересу до процесу вироблення державної політики в контексті інституцій, аналізу проблем взаємовпливу державної політики та суспільного середовища. Перспективними видаються такі теми для досліджень: уточнення категоріального апарату діяльності організацій громадянського суспільства з позиції науки “державне управління”, аналіз ролі учасників процесу державної політики та мобілізація суспільної підтримки, вивчення ефективності інституцій, правил, процедур, дослідження впливу. Водночас виявлено, що на сьогодні маловивченими залишаються процес вироблення державної політики у взаємозв’язку з суспільним середовищем та участь у цьому процесі організацій громадянського суспільства. 2. У роботі констатується, що на сьогодні не існує загальноприйнятої моделі процесу вироблення державної політики. В останніх наукових розробках щодо цього простежується тенденція до відходу від моделей, пов’язаних з “чорною скринькою” та “залізними трикутниками”, і перехід до моделей “спільнот політики” та “мереж політики”, в яких особливе місце відводиться відкриттю нових інституцій, що здатні впливати на державну політику. Серед учасників процесу вироблення державної політики виділено чотири окремі групи: 1) інституції/особи, які остаточно ухвалюють рішення; 2) інституції/особи, які беруть участь у підготовці рішень; 3) групи інтересів/групи тиску; 4) заінтересовані сторони. Кожна група учасників є структурованою та інституціоналізованою і відіграє свою специфічну роль. Визначаючи таку роль, необхідно виходити з того, що всі зазначені учасники поділяються на тих, хто бере участь у процесі, та тих, хто хотів би брати у ньому участь, проте не має до нього доступу. Серед великої кількості різноманітних інституцій, що беруть участь у процесі вироблення державної політики, виокремлюються організації громадянського суспільства, під якими слід розуміти добровільні самоврядні соціальні структури, які реалізують законні цілі стосовно особистих немайнових прав, не підлягають управлінню з боку державних органів та не виконують функції таких органів. З точки зору державного управління ці організації виступають засобом управлінського впливу, ключовим інструментом забезпечення прав громадян просувати свої інтереси та брати участь в управлінні державними справами. Установлено, що правове середовище діяльності ОГС в Україні є несприятливим та потребує значного вдосконалення з урахуванням європейських стандартів. При здійсненні класифікації цих організацій пропонується брати за основу такі різнопланові категорії: організаційну-правову форму легалізації; характеристики членів організації; територіальність; сектор діяльності; соціальні групи, на які спрямовано діяльність; види діяльності. 3. Організації громадянського суспільства є складовою “дотичного середовища” державної політики та можуть набувати статусу учасників державно-політичного процесу. Вони вступають у взаємодію з головними виробниками державної політики, здійснюючи вплив, тиск, громадський контроль та оцінку. Доведено, що така участь має переважно представницький та консультативний характер. Одним із головних чинників, що зумовлює взаємодію органів державної влади та організацій громадянського суспільства в процесі вироблення державної політики, є ступінь довіри між учасниками. Здійснення діагностики сектора ОГС є однією із головних передумов організації процесу вироблення державної політики. Рівень спроможності українських ОГС брати участь у виробленні державної політики оцінено як середній. Раціонально-критичний потенціал таких організацій ще залишається не використаним у повному обсязі. Це, в свою чергу, потребує вироблення дієвої державної політики у сфері взаємодії влади та громадянського суспільства. Ключовими елементами такої політики має стати сприятливе правове регулювання діяльності об’єднань громадян, забезпечення рівного доступу до процесів ухвалення державно-політичних рішень, стимулювання професійного зростання активістів та працівників неурядових організацій, упровадження інноваційних форм участі громадськості в процесах підготовки та ухвалення рішень органами державної влади. 4. Аналіз практики вироблення політики в Європейському Союзі дозволив з’ясувати, що цей процес визначається наявністю значного розмаїття інтересів і негнучкістю адміністративних структур. Переважання колективного ухвалення рішень і застосування широких консультацій – це одна із головних особливостей процесу вироблення політики в ЄС. Залучення ОГС до вироблення політики в Євросоюзі відбувається через Соціально-економічний комітет (СЕК), який має статус дорадчого органу та формується із представників організацій громадянського суспільства. Аналіз технологічно-процесуальних особливостей діяльності СЕК та його взаємодії з іншими євроструктурами дозволило стверджувати, що в ЄС домінує корпоративна мережа вироблення політики. Вона дозволяє узгоджувати різнорідні групові інтереси, а також зумовлює розмаїття різних моделей творення політики ЄС в окремих сферах. На основі досвіду ЄС пропонується в Україні запровадити технологічно-процесуальні стандарти проведення консультацій з громадськістю на різних етапах вироблення державної політики через різноманітні інституціональні механізми. 5. Здійснене дослідження та отримані результати дали підстави запропонувати такі рекомендації, а саме: розвивати необхідні інституційно-правові умови взаємодії органів влади та заінтересованих груп громадськості в процесі ухвалення рішень. Існуюча практика створення різноманітних дорадчо-консультативних структур при центральних органах виконавчої влади, Президентові України потребує періодичної оцінки щодо ефективності та результативності роботи таких структур; Кабінету Міністрів України розробити єдину методику для органів державної влади щодо залучення громадськості до вироблення державної політики у відповідній сфері. Така методика має забезпечити не лише дорадчий характер участі ОГС, а й наділяти їх певними важелями впливу при ухваленні рішень у процесі вироблення відповідної суспільної політики; регламентно-процедурні норми роботи Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України мають передбачати мінімальні стандарти проведення консультацій із заінтересованими групами суспільства через відповідні організації громадянського суспільства. Такі консультації необхідно проводити на ранніх стадіях процесу підготовки рішень. Тому головний акцент у відповідних процедурах має ставитися на роботі парламентських та урядових комітетів. Загальнодержавні програми мають ухвалюватися після обов’язкового проведення консультацій з громадськістю; Кабінету Міністрів України ухвалити Концепцію взаємодії влади та громадянського суспільства, передбачивши в ній, зокрема, механізми стимулювання якісного зростання організацій громадянського суспільства; центральним органам виконавчої влади ввести в практику своєї діяльності створення тимчасових експертно-аналітичних груп у формі громадських комітетів, комісій, які б готували відповідні висновки, рекомендації з тих чи інших напрямів державної політики за стандартами підготовки аналітичних документів; удосконалити законодавчу базу, що регулює створення та діяльність об’єднань громадян. Серед ключових напрямів такого вдосконалення має бути спрощення порядку створення та державної реєстрації об’єднань громадян, виділення в окремий вид об’єднань громадян неурядових науково-дослідних, аналітичних центрів, інститутів та визнання за ними статусу неприбуткових, відмова від існуючого визначення статусу об’єднань громадян за територіальною ознакою, повна імплементація фундаментальних принципів щодо статусу неурядових організацій в Європі, визначених Радою Європи; у програмах підготовки та перепідготовки державних службовців передбачати спеціальні курси щодо організації та проведення консультацій з громадськістю, методик залучення організацій громадянського суспільства до процесу підготовки державно-управлінських рішень. |