Підводячи підсумки проведеного дослідження буттєвих основ формування й функціонування феномена правосвідомості, можна сформулювати принаймні ті найбільш загальні висновки, що, на думку здобувача, можуть бути використані для подальших теоретичних концептуалізацій при вивченні даного об’єкта, а також у практиці утвердження правових засад у житті суспільства. Результати аналізу основних тенденцій сучасного правознавства свідчать, що подальший розвиток останнього все помітніше тяжіє до тих його модусів, які задаються інтегративною парадигмою тлумачення самого феномена права та способів його суспільного й індивідуального усвідомлення. Розглядаючи питання про синтезування в цілісну систему різних форм та рівнів праворозуміння як такого і, зокрема, про створення інтегральної теорії правосвідомості (яка б узагальнювала принципи й механізми осмислення правової належності та її реалізації в контексті суспільних відносин), базовим метатеоретичним підгрунтям такої інтеграції варто визнати дослідження в галузі онтології права, а особливо ті, що пов’язані з виявленням буттєвої зумовленості правових смислів та чинників їхньої практичної дієвості. Дієвим засобом вирішення численних дилем праворозуміння, спричинених поляризацією онтологістських і деонтологістських підходів, є переосмислення буттєвих основ права таким чином, щоб ціннісний універсум правової належності органічно вписувався у систему природно-суспільної реальності, в надрах якої ця належність має здійснюватися. Тобто необхідною умовою ефективності інтегрального підходу до правознавства взагалі та побудови теорії правосвідомості зокрема є, відповідно, розроблення інтегративної концепції правової онтології, котра б уможливлювала взаємоузгодження сущого й належного. З позиції зазначеної концепції, сутнісні характеристики правосвідомості доцільно шукати саме в контексті її відношення до буття (як природного, так і соціального), його нормативізації та суспільно-інституційного регулювання, оскільки саме у цій сфері генеруються та еволюціонують як сенс самого феномена права (тобто ідея права як така), так і всі можливі змістовні модуси правової культури людства. У плані класифікації форм і рівнів правосвідомості варто виходити передусім із принципу єдності логічних та онтологічних підвалин їх виділення.
В даному разі в якості буттєвої основи таких класифікацій мають розглядатися не стільки різновиди “матеріальних носіїв” права та правоусвідомлення (оскільки не вони, врешті-решт, визначають диференціювання правової смислоспрямованості), скільки самі онтологічні умови, що сприяють “вертикальній” та “горизонтальній” диверсифікації осмислення права. Здійснюючи аналіз визначень та поділу функцій правосвідомості, також доцільно методологічно узгоджувати критеріальний потенціал правил дефінітивно-класифікаційної логіки з загальноонтологічними та конкретно-історичними характеристиками правової реальності, що спонукає конституювання й реалізацію таких функцій в плані як дійсного, так і належного буття. З точки зору комплексного праворозуміння, правосвідомість має аналізуватися невід’ємно від більш широкої структури правової реальності, до якої, крім способів та результатів правоосмислення, входять також форми правореалізації – модуси буттєвого втілення правової належності. Тим самим уможливлюватиметься виявлення онтологічних чинників та механізмів, що лежать в основі формування та активізації смислових орієнтирів останньої. Відповідно, дослідження цього аспекту “онтології правосвідомості” можуть стати теоретичним підгрунтям оптимізації процесів усвідомлення та здійснення права в суспільстві. У плані таких досліджень потрібно насамперед враховувати ту обставину, що сучасні підходи до проблеми буття у філософській і правовій онтології зазнають докорінних парадигмальних змін, спричинених вичерпаністю конструктивного потенціалу докласичного та класичного типів світоосмислення, пов’язаних з асиметрією відношень між мисленням та буттям, суб’єктивним та об’єктивним, сущим та належним. Відтак, вищезгадувані інтегративні тенденції в теоретичних концептуалізаціях картини буття як такого та правової реальності зокрема актуалізуються самою логікою історії даної проблеми. Цілісна концепція правової онтології (як синтезуюча основа теорії правосвідомості) повинна поєднувати в собі принаймні три рівні буттєвих факторів права: антропологічні, суспільно-комунікативні та аксіологічні (оскільки ними зумовлені, відповідно, основоположні природні спрямування реалізації людської свободи, інтерактивні механізми утворення правових смислів у результаті взаємообмеження індивідуальних свобод та ціннісні “атрактори” динаміки усвідомлення й здійснення права). Незважаючи на те, що динаміка правової реальності не позбавлена впливу численних “людських” факторів, пов’язаних зі свободою індивідуального самовизначення, ця динаміка, разом з тим, у багатьох відношеннях зумовлюється кооперативними механізмами системної організації суспільного буття, що мають об’єктивний характер, а тому можуть слугувати “метасуб’єктивними” підвалинами теоретичних рефлексій правосвідомості. Аналогічно об’єктивному тяжінню природних систем до рівноваги, генерування суспільної нормативності відбувається за принципами приведення до балансу векторів суб’єктивних свобод з метою стабілізації буття того чи іншого соціуму. Ці ж принципові механізми лежать в основі формування “природного змісту” правової належності, ступінь втілення якого в нормах позитивного права визначає міру їх культурно-онтологічної релевантності. Філософсько-правову легітимацію змісту ключової для сучасного права ідеї “особистої свободи” доцільно здійснювати в контексті логіко-генетичного аналізу самоорганізації суспільного буття, в контексті якого критеріальні виміри цієї свободи онтологічно спрямовуються до їх узгодження з формами та обсягами суспільної відповідальності. Онтологічні підвалини ідеї справедливості (як загального поняття, що завжди усвідомлюється в певних конкретних культурно-історичних змістовних модифікаціях та являє собою квінтесенцію самої ідеї права) полягають в умовах досягнення рівноваги, з одного боку, між суспільною значущістю та гарантованою буттєвою свободою індивідуальної поведінки, а з іншого – між мірою такої свободи та мірою відповідальності суб’єкта. Постійне прагнення до розширення діапазону суб’єктивної свободи, а також поетапне зростання буттєвих можливостей здійснення такого розширення онтологічно зумовлюють конституювання основних прав людини та їх нормативне закріплення. При цьому кожне покоління даних прав онтологічно пов’язане з відповідними фазами розвитку політико-правової реальності. Раціональність позитивного оформлення регулятивних основ суспільної правосвідомості передбачає узгодженість між волевиявленням, що репрезентується в юридичному законі, та об’єктивно-буттєвими критеріями реалізовності й доречності інтенцій правової належності. Відтак, нормативізація останньої має підпорядковуватися тій деонтичній логіці, принципові основи якої виявляють свою зумовленість онтологічно-організаційними підвалинами. Деформації правосвідомості здебільшого спричинюються порушеннями балансу й ціннісного кореспондування між екзистенційним мікросередовищем, в межах якого відбувається соціалізація індивіда, та буттєвим загалом людської культури. Відповідно, шляхи взаємоузгодження цих рівнів суб’єктного входження до суспільного буття мають розглядатися як стратегічний базис протидії таким деформаціям. Онтологічний аспект вивчення правосвідомості полягає у виявленні механізмів буттєвої зумовленості не тільки формування певних правових смислів, але й їхньої реалізації через переведення в режим “суб’єктивної автономії” та встановлення відповідного правопорядку. При цьому дослідження умов когерентності чинників усвідомлення та здійснення права в суспільному бутті є теоретико-онтологічною основою підвищення ефективності правового регулювання. Базовим онтологічним підґрунтям утвердження нормативних основ демократичної правосвідомості є розбудова інститутів громадянського суспільства як модусів самоорганізації населення. Система таких інститутів має активізувати “висхідні імпульси” народної ініціативи та волевиявлення (на противагу етатистським моделям суспільного упорядкування), тоді як гарантування суб’єктивних прав та здійснення “волі більшості” доцільно закріпити за органами державної влади. Досягнення дійсної пріоритетності права перед стихією сили й влади передбачатиме передусім такі перетворення у соціально-інституційній, антропологічній та ціннісно-комунікативній буттєвих площинах, результатом яких стало б забезпечення необхідних умов правореалізації усіх категорій населення, належний захист людської гідності й активізація якостей людини саме як суб’єкта права, а також стимулювання правового дискурсу в суспільстві та утвердження демократичних правових цінностей. З огляду на те, що фактором дієвості таких цінностей є автономізація індивідуальної правосвідомості, здійснювана на базі розвитку інституту приватної власності, в даному відношенні доцільним буде збільшення питомої ваги цієї форми власності в системі багатоукладної економіки, забезпечення її рівноправності поряд з іншими формами, створення умов та налагодження правових механізмів законного набуття й використання власності широкими масами трудового населення. Дійсність (а не лише формальність) права визначається тією нормативністю, що складається в надрах повсякденних міжлюдських відносин як своєрідний “ціннісний атрактор” онтологічної рівноваги індивідуальних поширень свободи (оскільки умовою гарантованості останньої для кожного окремого правосуб’єкта є її збалансованість та стабілізація для усього суспільного загалу). Відповідно, правове суспільство починається там, де механізми самоорганізації та саморегулювання людського буття конституюються не тільки як номінальні, але й як реальні альтернативи державно-владним формам суспільного порядку. | 