У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, які полягають в обґрунтуванні наукових підходів та пропозицій щодо законодавчого регулювання екологічних обов’язків фізичних осіб та практики їх реалізації. Обов’язки фізичних осіб в галузі охорони довкілля як елемент правового статусу людини на сучасному етапі розвитку екологічного права ще не здобули комплексного опрацювання в юридичній літературі, не знайшли свого повного відображення в законах та нормативних актах України. Це зумовлює необхідність вирішення низки питань теоретичного та практичного значення. Виходячи з викладених в дисертації теоретичних положень та питань, в результаті вивчення сучасних наукових досягнень в галузі екологічного права, аналізу національного законодавства України та європейського правового досвіду у зазначеній сфері, сформульовані висновки, які спрямовані на вирішення окресленого завдання. До головних з них можна віднести такі: 1. Установлено, що обов’язки фізичних осіб в екологічному праві на сучасному етапі розвитку суспільства є важливим елементом правового статусу людини, і його законодавче вдосконалення забезпечить екологічну стабільність. 2. Проаналізовано: а) взаємозалежність екологічних обов’язків та екологічних прав, які разом формують ключові елементи еколого-правового статусу фізичної особи; б) співвідношення правових (юридичних) екологічних обов’язків, що базуються на вимогах закону чи договору, та етичних екологічних обов’язків. 3. Доведено об`єктивну необхідність в екологічному та природоресурсному законодавстві термінологічного визначення суб’єктів екологічних обов’язків-фізичних осіб. Більшість сформульованих тут екологічних обов’язків адресовані до «громадян», а повинні бути адресовані фізичним особам як суб’єктам відповідних відносин. 4. Обґрунтовано періодизацію розвитку правового регулювання обов’язків фізичних осіб у даній сфері: правове регулювання обов’язків фізичних осіб у сфері природокористування за Руською правдою (охоплює період від початку XI ст. до 1529 року); б) за Литовськими статутами (1529 р. – 1842 р.); в) у пам’ятках кодифікації малоросійського права (з середини XVIII – до поч. XIX ст.; цей період за хронологією є складовою частиною попереднього, проте характеризується появою нових джерел права, що дає підстави для виділення цього періоду як самостійного); г) середина XIX ст. – початок XX ст. (дорадянський період); д) радянський період (1917–1991 р.); е) сучасний період (від прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища – до цього часу). 5. Проаналізовано зміст правового механізму реалізації екологічних обов’язків фізичних осіб й розроблено класифікацію норм за напрямками регулювання суспільних відносин, що пов’язані з реалізацією зазначених обов’язків. 6. Сформульовано визначення правових гарантій забезпечення реалізації обов’язків фізичних осіб в галузі охорони довкілля (це правові умови і засоби забезпечення реалізації обов’язків фізичних осіб) та розроблено їх класифікацію. З урахуванням практичної спрямованості та інших ознак цих гарантій , виділено ідеологічні, організаційні, економічні та контрольні гарантії. 7. Обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання ліцензійної діяльності, законодавчого забезпечення економічного стимулювання природоохоронної діяльності з метою посилення його впливу на реалізацію екологічних обов’язків фізичними особами та законодавства про екологічну освіту, яке відіграє суттєву роль у формуванні у фізичних осіб належного ставлення до своїх екологічних обов’язків (розробка й прийняття Закону України «Про екологічну освіту»). 8. Аргументовано необхідність прийняття Закону України «Про екологічний контроль». У ньому мають бути визначені загальні принципи такого контролю, усі суб’єкти, що мають контрольні повноваження у даній сфері, основні форми, напрямки та порядок його здійснення, а також заходи реагування контролюючих органів на порушення екологічного законодавства, в тому числі фізичними особами. У роботі також доводиться необхідність систематизації норм про громадський екологічний контроль. 9. Досліджено заходи реагування на порушення фізичними особами екологічних обов’язків (пов’язані із застосуванням певних видів юридичної відповідальності), доведено необхідність удосконалення їх правового забезпечення, у зв’язку з чим пропонується до ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» додатково включити склади таких правопорушень: нецільове використання природних ресурсів; невиконання обов’язків щодо приведення природних ресурсів у стан, придатний для використання за призначенням; приховування від обліку та реєстрації, а також перекручення даних про стан земель та інших природних ресурсів; знищення захисних насаджень; заготівля (використання) природних ресурсів способами, що негативно впливають на їх відтворення та стан довкілля, тощо. 10. Обґрунтовано доцільність об’єднання в одну статтю тих статей КУпАП (ст.ст. 188-5; 188-11; 188-12; 188-15; 188-16; 188-18), що встановлюють відповідальність за невиконання законних вимог органів, які здійснюють державний контроль (нагляд) за дотриманням законодавства щодо забезпечення безпеки. Це дозволить усунути розбіжності у визначенні розмірів адміністративних штрафів . Звертається також увага на те, що у складах екологічних адміністративних правопорушень (гл. 7 КУпАП ) практично не використовується така ознака як повторність 11. Аргументується необхідність перегляду складів екологічних злочинів (розділ VIII КК України) з метою деталізації й конкретизації їх кваліфікуючих ознак. Це, зокрема, стосується відповідальності за незаконне полювання (ст. 248), незаконну порубку лісу (ст. 246), незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249) тощо. 12. Доведено доцільність удосконалення правового регулювання порядку визначення розмірів екологічної шкоди. Зокрема, пропонується відмовитися від відомчого підходу у регламентації відповідних відносин й встановити правило, за яким визначення розміру стягнень за збитки, заподіяні порушеннями екологічного законодавства, має здійснюватися на основі законів актами Кабінету Міністрів України. | 