У висновках сформульовані найбільш важливі наукові теоретичні та практичні результати дисертації, вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавчої бази, яка регламентує обмеження прав громадян в стадії досудового розслідування. Серед висновків необхідно виділити такі положення: 1. За критерієм зв’язку з юридичною відповідальністю, передбаченою нормами матеріальних галузей права за вчинення правопорушення, заходи процесуального примусу слід розділити на три групи: заходи процесуального примусу, безпосередньо пов’язані з такою відповідальністю (покарання за вчинення злочину та адміністративного правопорушення); заходи процесуального примусу, опосередковано пов’язані з такою відповідальністю (заходи процесуального примусу, які застосовуються відносно підозрюваного або обвинуваченого; адміністративно-процесуальні запобіжні заходи); заходи процесуального примусу, не пов’язані з такою відповідальністю (заходи процесуального примусу, які застосовуються відносно особи, що не є підозрюваним або обвинуваченим, адміністративно-правові запобіжні заходи). Щодо загальної класифікації заходів кримінально-процесуального примусу, то нами вона визначена такою: а) за характером примусу: – заходи кримінально-процесуального примусу фізичного характеру: затримання, взяття під варту, привід; – заходи кримінально-процесуального примусу майнового характеру: застава, накладення арешту на майно, грошове стягнення; – заходи кримінально-процесуального примусу морального характеру: підписка про невиїзд, особиста порука, нагляд командування військової частини, догляд за неповнолітнім обвинуваченим або підозрюваним, зобов’язання про явку, відсторонення від посади. б) по суб’єктам, до яких вони застосовуються: – заходи кримінально-процесуального примусу, які застосовуються тільки до підозрюваного або обвинуваченого: затримання, всі запобіжні заходи, відсторонення від посади; накладення арешту на майно; – заходи кримінально-процесуального примусу, які застосовуються відносно підозрюваних і обвинувачених, але здатні зачіпати майнові інтереси інших осіб: особиста порука, догляд за неповнолітнім обвинуваченим або підозрюваним, застава, накладення арешту на майно; – заходи кримінально-процесуального примусу, які застосовуються відносно підозрюваних і обвинувачених, потерпілих, свідків: зобов’язання про явку, привід; – заходи кримінально-процесуального примусу, які застосовуються до всіх учасників кримінального судочинства і всіх інших осіб: грошове стягнення. в) по ступеню обмеження прав і свобод: – заходи кримінально-процесуального примусу, що обмежують конституційні права і свободи людини: затримання, взяття під варту, підписка про невиїзд, застава, відсторонення від посади; – заходи кримінально-процесуального примусу, що безпосередньо не обмежують конституційні права і свободи людини: всі інші заходи кримінально-процесуального примусу. Автором розроблено конкретні та концептуальні пропозиції змін у законодавстві України:
– в чинному КПК України закріпити право проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи із дозволу суду. Термін розслідування по кримінальній справі повинен визначатися з моменту проведення першої невідкладної слідчої дії; – ч. 3. ст. 187 чинного КПК України викласти в наступній редакції: „До порушення кримінальної справи такі заходи, як накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину можуть бути застосовані уповноваженими на те органами та особами, як оперативно-розшукові заходи в межах і порядку, передбаченому Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність”; – ч. 1 ст. 190 КПК України викласти у наступній редакції: „За наявності даних про те, що в певному місці було вчинено злочин, з метою виявлення слідів злочину, а також інших речових доказів, з’ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, слідчий провадить огляд місцевості, приміщення, предметів та документів”. Статтю 191 КПК України відповідно доповнити частинами шостою та сьомою наступного змісту: „Вимога слідчого про провадження огляду у вказаному ним місці і вказаних ним предметів та документів є обов’язковою для всіх фізичних та юридичних осіб”. „У разі протидії з боку осіб, до яких звернута вимога, слідчий провадить огляд у примусовому порядку, наклавши на них грошове стягнення (штраф) в розмірі від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян”; – примусове освідування припустимо у відношенні потерпілого і свідка, якщо ці особи не погоджуються добровільно це зробити, але необхідно встановити обов’язкове отримання дозволу суду на це. Це положення доцільно закріпити в ст. 193 КПК України. Крім того, на наш погляд, примусове проведення освідування за вказівкою слідчого (письмовій вимозі) неприпустимо; – доцільно доповнити ч. 1 ст. 193 КПК України вказівкою на проведення в необхідних випадках огляду одягу і взуття особи, що проходить освідування; – ст. 9 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” [84] доповнити наступною нормою: „Якщо відносно громадянина України проводились оперативно-розшукові заходи у вигляді накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією та причетність цієї особи до готування чи вчинення злочину не підтвердилась, оперативний підрозділ, який проводив ці оперативно-розшукові заходи повинен повідомити особу про те, що це мало місце”; – в плані вдосконалювання чинного законодавства доцільно й логічно, на наш погляд, по-перше, з Закону України „Про попереднє ув’язнення” виділити норми, які регулюють кримінально-процесуальні відносини, і згрупувати їх в окремій главі КПК; по-друге, норми, пов’язані з організацією та порядком функціонування місць тримання під вартою, об’єднати в одному розділі, наприклад, у Положенні „Про Державний Департамент України з питань виконання покарань”, яке можна було б назвати Положення „Про установи й органи, що виконують тримання під вартою підозрюваних та обвинувачених у вчиненні злочинів і кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі”; – доцільно змінити редакцію ч. 2 ст. 148 КПК України і замість слів „при наявності достатніх підстав вважати” записати: „при наявності достатньо доведених обставин, що дають підставу вважати”; – граничний строк тримання під вартою не повинен перевищувати дев’яти місяців, а продовження строків тримання під вартою через необхідність ознайомлення з матеріалами справи повинно бути обумовлене тільки ініціативою самого обвинуваченого; – здійснити розмежування понять порушення кримінальної справи і порушення (початок) кримінального переслідування, розуміючи під першим винесення відповідної постанови по існуючих процесуальних правилах, а під початком кримінального переслідування – момент початку процесуальних дій по викриттю особи у вчиненні злочину (затримання, обшуку, допиту) і тих дій, які мають характер примусу; – статтю 151 КПК України доповнити частиною 3-ою в наступній редакції: „Слідчий зобов’язаний повідомляти дільничного інспектора міліції про факт обрання даного запобіжного заходу відносно особи, яка проживає на території, що обслуговується цим дільничним інспектором”; – доповнити КПК України новим запобіжним заходом – „наглядом органів внутрішніх справ”; – в ст. 149 КПК України загальні положення про поруку, слід виділити в окрему частину. Окремо також варто передбачити специфічний запобіжний захід у вигляді застави. | 