У висновках узагальнено основні результати дослідження. А саме: 1. У філософії і у правові поняття об’єктивного і суб’єктивного виявляють багато спільних рис і в той же час ряд істотних відмінностей. У філософській і у правовій сферах ці поняття характеризуються різними рівнями, різною глибиною віддзеркалення. У правовій сфері поняття „об’єктивне-суб’єктивне” несуть значно менше відбивне і пізнавальне навантаження порівняно з широтою їх філософського використання. У правовій сфері їх смисловий спектр обмежений, головним чином, онтологічним і гносеологічним значеннями, змістовність яких суттєво поступається подібним значенням у філософському логосі. Гносеологічне значення об’єктивного і суб’єктивного у філософії ширше і переважно полягає у віддзеркаленні різних моментів або ступенів істинності ментальних рефлексій, тоді, як у правовій сфері виявляється, як правило, у віддзеркаленні відносної незалежності або залежності якісних визначеностей права від свідомості і волі. З переходом у правову площину, поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне”, як правило, втрачають найбільш цінне філософське значення віддзеркалення справжності буття явищ. Поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” у праві на відмінну від філософії не мають предметного значення, є виключно якісними, предикативними концептами, що засвідчує відсутність у них будь-якого власного юридичного наповнення, змісту. Зазначено, що у філософії й у праві поняття, які досліджуються, визначаються непростим складом основних і неосновних (вторинних) ознак, найголовнішими з яких є дві пари успадкованих від понять „об’єкт” і „суб’єкт” властивостей: зовнішнє-внутрішнє; незалежне-залежне. В обох методологічних проекціях поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” виявляють нестійкість навіть основних ознак. У філософії і у праві поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” мають багаторівневий зміст, проте у філософії він виявляється повніше, багатогранніше. Цілокупний склад, багатогранність і різнорівневість філософських понять об’єктивного і суб’єктивного викликає ефект змінюваного змісту, який транслюється і в похідні поняття об’єктивного і суб’єктивного права. 2. Понятійні образи об’єктивного і суб’єктивного права багатозначні, у зв’язку з чим слід розрізняти їх загальносоціальний (природно-правовий) і юридичний (формальний, догматичний) смисли. Але і в межах юридичного розуміння вони не вичерпуються одним значенням. Догматичні поняття об’єктивного і суб’єктивного права відображають, головним чином, способи або форми існування права та повною мірою не розкривають сутнісно-змістовної сторони феноменів, що відбивають. Обидва поняття є потенційованими, тому що не вичерпується наявним буттям: вони вміщують в собі буття майбутнє, тобто можливість, яка до реалізації існує як тенденція. При цьому суб’єктивне право як можливість завжди конкретніше у порівнянні з абстрактним, у цьому сенсі, об’єктивним правом. Зазначено, що наявність у поняттях об’єктивного і суб’єктивного права суттєво спільних моментів не приводить до їх понятійної тотожності. Виходячи з синтетичної природи понять об’єктивного і суб’єктивного права, аргументовано доцільність виділення їх ознак на двох рівнях: філософському і правовому. У структурі похідних концептів об’єктивного і суб’єктивного права поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” мають виключно предикативне, уточнююче, допоміжне значення. Тут вони виступають досить поверхневими онтологічними і гносеологічними характеристиками права, але у деякій мірі зберігають філософське значення, у якому й полягає їх виправдання та перевага перед альтернативними концептами. 3. Об’єктивне і суб’єктивне право визначено у трьох рівнях узагальнення. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) смислі дефіновано як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою. В широкому соціологічному сенсі об’єктивне право означає здійснюваний соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин. В гранично широкому метафізичному сенсі об’єктивне право може розумітися як деяке трансцендентне та етичне за своєю природою розумне начало, що нізвідки не виводиться. Суб’єктивне право у вузько-догматичному смислі визначено як юридично безперешкодну і захищену можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи, та забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). Суб’єктивне право у широкому смислі визначено як особистісну якість, наявну спроможність особи до юридично значущої дозволеної поведінки або до поведінки, що поставлена правопорядком в обов’язок в межах індивідуально-правової свободи. У гранично-широкому розумінні суб’єктивне право як сторона феноменів, протилежних об’єктивним правовим проявам – це уся сфера індивідуально-належних юридичних можливостей та повинностей членів правового спілкування в особистісному вимірі існування. 4. Аргументовано, що потенціал понять „об’єктивне” і „суб’єктивне” вимагає розширення похідних понять об’єктивного і суб’єктивного права за межі позитивно-догматичного розуміння. Для подолання недоліків пануючої (формально-логічної, догматичної, натуралістичної) методології дослідження об’єктивного і суб’єктивного права необхідно здійснювати в комплексному підході, який дозволяє відобразити їх змістовну сторону не тільки за допомогою позитивних, але навіть метафізичних, наприклад, релігійно-ідеалістичних пізнавальних проекцій. З ціллю подолання методологічної однобічності „об’єктивізації” права треба послідовно й узгоджено транслювати уявлення про діалектичну єдність об’єктивного і суб’єктивного права в описи і пояснення феномену права та його окремих елементів. 5. У вузькому юридичному розумінні об’єктивне і суб’єктивне право – це поняття, які не цілком покривають один одного: обсяг поняття об’єктивного права ширший за обсяг своєї протилежності – поняття права суб’єктивного. Діалектично об’єктивне і суб’єктивне право характеризуються як несумісні, порівнюванні, співвідносні поняття. Відповідь на питання пріоритету між досліджуваними поняттями в цілому обумовлена проблемою методологічного вибору. У загальному підході об’єктивне і суб’єктивне право виявляють ефект взаємної відповідності корелятивних і першообразних понять. Пріоритет між ними допустимий тільки в окремих методологічних проекціях, контекстах. 6. Встановлено, що діалектичні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права є їх іманентними і тотальними характеристичними виявленностями, поза якими неможливе пізнання цих феноменів. Діалектика об’єктивного і суб’єктивного права зовні виявляється в єдності динамічних протилежностей, покладених як суперечність, що вирішується через саму себе у взаємопереходах і взаємоперетвореннях. У діалектичній суперечності полягає причина їх руху і, більш того, одне із джерел механізму еволюційного руху всієї структури права. Діалектичний рух об’єктивного і суб’єктивного права розгортається в їх синтезі: в образі правовідношення або в образі структурно вищого до них поняття права. 7. Місце об’єктивного і суб’єктивного права у структурі права визначається їх субстанціональним положенням як структурних частин, структурними функціями і міжелементними зв’язками цих понять. Встановлено їх наступні структурні зв’язки: функціонально – якісні, формоутворюючі; за напрямом – прямі і зворотні; за характером результату – структурнопороджуючі і структурноперетворюючі; за типом процесів, які визначає зв’язок – функціонування і розвитку структури права; за філософським характером – діалектичні. Як структурні елементи об’єктивне і суб’єктивне право виконують різноманітні ролі. Обидва з необхідністю здійснюють структуроутворюючу роль. Об’єктивне право у відношенні до структурних елементів характеризується правооформлюючою, правозакріплюючою ролями. Суб’єктивне право як структурний елемент також здійснює ролі рушійної, конституюючої, цільової і централізуючої силової позиції. Доведено, що в еволюційному перетворенні та розвитку структури права пріоритетного значення набуває право у суб’єктивному смислі, яке безпосередньо обумовлює змістовно-ціннісне оновлення структурної організації національного права. 8. Встановлено, що у ключових моментах свого буття – утворення, реалізації та охорони – об’єктивне і суб’єктивне право загалом є діалектично взаємообумовленими, але у рідкісних випадках не співпадаючими поняттями. Зазначено, що способи (форми) виникнення, реалізації та охорони права не мають принципового значення для його характеристики як об’єктивного або суб’єктивного явища. Вирішальним в цьому смислі є спосіб (форма) існування права у відношенні до свідомості та волі. 9. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права виявляється як їх комплексна властивість. Аксіологічні прояви об’єктивного і суб’єктивного права доцільно відображати, по-перше, у таких формах існування як: понадособистісні (соціальні) цінності-ідеали; предметно-втілені цінності; та особистісні цінності. По-друге, виділяти власну цінність об’єктивного і суб’єктивного права по відношенню до інших ціннісних начал. По-третє, функціонально виокремлювати інструментальну цінність об’єктивного і суб’єктивного права. Пануюча в аксіологічних описах інструментальна цінність об’єктивного і суб’єктивного права не є винятковою. Домінуюча точка зору, згідно якої цінність права відтворюється через значення засобу, що обслуговує соціальні та особистісні потреби і інтереси, є обмеженою. У праві завжди, принаймні, вгадуються, а в кращому разі усвідомлюються метафізичні, самодостатні цінності-ідеали, які і визначають ієрархію правових цінностей. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права не самодостатня: вона обумовлена й іншими етичними ціннісними началами, що лежать у засадах правопорядку; вона є результатом включеності феноменів, які досліджуються, у процес суспільної практики. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права у відношенні до правої системи виявляється різносторонньо: визначається їх інструментальним, соціальним, ейдетичним значеннями. Цінність суб’єктивного права у правої системи визначається, головним чином, особистісним характером, що затверджує панування юридично захищеної, сповненої гідності, вільної і водночас соціально відповідальної особи. У ціннісному відношенні суб’єктивне право з позиції ідеології прав людини підноситься над правом об’єктивним і, більш того, стає метою для правової системи України. Примат цінності суб’єктивного права знаменує найглибший внутрішній поворот національної правової системи. |
