Проведене дослідження літературно-критичної спадщини Твардовського дозволило, по-перше, одержати більш повне уявлення про його естетичні погляди, а по-друге, по-новому осмислити значення його діяльності в літературному процесі одного з найскладніших періодів історії Росії. Суспільні та естетичні позиції поета глибоко й багатогранно оприявнилися у літературно-критичних працях різних жанрів: статтях, промовах, виступах, літературних портретах, некрологах, рецензіях, передмовах, критичних нарисах та ескізах, а особливо – у листах та щоденникових записах на літературні теми. Усім їм притаманна особистісна пристрасть, душевна зацікавленість у предметі розгляду, вдумливість і розважливість, стриманість форми, далекої і від академізму, і від будь-якої риторики. Характерна для літературно-критичних праць Твардовського також наявність мемуарних замальовок, які він уводить з бездоганним смаком і почуттям міри. Статті та виступи Твардовського про літературу дозволяють з’ясувати характер і напрямок еволюції критика, те, як мужніла його думка, як зростали широкосяжність і переконливість його суджень. Задля цього було здійснено порівняльний аналіз двох праць Твардовського про О. Пушкіна, простежено еволюцію його ставлення до Б. Пастернака, І. Еренбурга, Ф. Абрамова та інших письменників. Неоціненний матеріал для справжнього уявлення про еволюцію Твардовського дають “Рабочие тетради”. Велика кількість розрізнених суджень, зведених докупи і осмислених у своїй цілісності, дозволила реконструювати літературно-естетичний кодекс Твардовського-критика. Твардовський був переконаний у тому, що література – явище самодостатнє й перетворювати її на засіб утвердження комуністичних ідеалів безглуздо й шкідливо. “Мистецтво – писав він, – знаряддя [виховання] лише доти, доки воно не знає, що воно знаряддя, але як тільки воно відчує себе знаряддям та почне “орудувати”, виправдовуючи своє призначення, воно перестане бути таким і відверне від себе” [РТ, 2002, №4, с.174]. Тим самим поет відкидав вульгарний підхід до соціально-класової природи мистецтва. Зокрема, він висміював припущення, згідно з яким, “коли б Лев Толстой своєчасно засвоїв основи марксизму та став би на точку зору російської соціал-демократії, то людство мало б у його особі ще більш визначного митця, що воно зробило б іще вагоміший крок у своєму художньому розвитку” [РТ, 2001, №12, с.138]. Чільним критерієм оцінки художнього твору для Твардовського завжди була не “ідейність” чи “партійність”, а правда життя. Він не раз повторював, що основний “недолік багатьох наших книжок – передусім брак правди життя”. Саме за правду життя, за відданість народові Твардовський високо поціновував і ставив за приклад сучасникам творчість Пушкіна, Некрасова, Буніна. Він орієнтував письменників на традиції російської класичної літератури, заперечуючи ідеологічні догми про якісно нову сутність радянської літератури. Умови, за яких жив і творив Твардовський, часто змушували його декларувати свою прихильність до офіційних догм і говорити неодмінні “правильні” слова, але внутрішньо він противився цьому, і незалежність його позиції з роками все більше давала про себе знати. Як поет, критик, редактор “Нового мира”, Твардовський не раз виявляв справжню громадянську мужність, безкомпромісно відстоюючи твори, які, на його думку, являли собою справжню художню цінність. Такі дії, звісно, дратували й озлоблювали владу, яка, зрештою, відібрала в нього журнал і наблизила його смерть. Усі судження Твардовського-критика пов’язані із сучасністю і багато в чому зумовлені його розумінням тих запитів, які час ставив перед літературою. Тож одним із найважливіших критеріїв оцінки діяльності письменника він вважав його здатність відповісти на ці запити. Промова Твардовського про Пушкіна – це не історико-літературний екскурс, її серцевина – роздуми поета про стан сучасної літератури, про її проблеми та слабкі місця, про шляхи вирішення цих проблем і подолання цієї слабкості. Твардовський наголошує на необхідності засвоїти створені Пушкіним неперевершені художні цінності. Водночас він любив повторювати: ані Пушкін, ані Толстой, ані Чехов не зроблять за нове покоління того, що має зробити воно само. Твардовський був глибоко переконаний у тому, що справжній твір мистецтва є наслідком природної потреби творення та безкорисливої й самовідданої праці. Поет наполягав на необхідності створення автором власного стилю, “власних слів”. Ці “власні слова” повинні були мати в собі ясний і точний зміст, відповідати життєвим реаліям, бути вільними від будь-якої манірності. Літературно-критична діяльність Твардовського – цікавий і показовий зразок письменницької критики, з усіма її перевагами й утратами. У ній наявний значний елемент суб’єктивізму, вона не вільна від пристрасних, а іноді й помилкових тверджень, які більше характеризують власне Твардовського, ніж предмет його зацікавлення. Та не раз бувало й так, що поет ніби “допомагав” критикові, його власний творчий досвід дозволяв глибше підійти до оцінки чужого, збагнути секрети художньої виразності й поетичної майстерності. Можна простежити посутній зв’язок між судженнями Твардовського, висловленими в статтях і листах, та його власною поетичною творчістю. Скажімо, принципи поетичного перекладу, яких він дотримувався, ґрунтувалися не тільки на аналізі роботи Маршака та інших перекладачів, але й на власній перекладацькій практиці. Об’єктивний аналіз великого і різноманітного літературно-критичного матеріалу дозволив зробити висновок про те, що деякі присуди Твардовського були суб’єктивними й суперечливими. Наприклад, він явно недооцінював В. Маяковського, а його висловлювання про С. Єсеніна суперечать одне одному: то він називає його “видатним російським ліриком”, то “посереднім” поетом. Без жодних на те підстав Твардовський відкидав внесок обох цих поетів у дитячу літературу. Він цілком заперечував також післяреволюційну творчість І. Буніна. Зрештою, Твардовський умів піднестися над самим собою, подолати свої симпатії й антипатії. Скажімо, незважаючи на те, що О. Мандельштам не був йому внутрішньо близьким, він віддавав належне цьому поетові. І навпаки, найвища оцінка, яку одержали від Твардовського О. Солженіцин та В. Овечкін як прозаїки, не завадила йому різко негативно поцінувати їхню драматургію, а свій захват романами “Жизнь и судьба” В. Гроссмана та “Две зимы и три лета” Ф. Абрамова Твардовський поєднував з критичними зауваженнями, висловленими жорстко й безкомпромісно. Твардовський-критик, відстоюючи моральні та естетичні ідеали російської класики, відіграв важливу роль у розвитку російської літератури в тяжку добу тоталітаризму на шляху справжнього реалізму. Він був для свого часу сумлінням російської літератури, “барометром истинных литературных оценок” (К. Симонов). |
